Режисерська експлікація шістдесятих
Першому українському театру для дітей та юнацтва - вісімдесят!
СЦЕНА
Світлана ВЕСЕЛКА
Час – відношення буття
до небуття
Ф. Достоєвський
Театру – вісімдесят! Дата надповажна. Днем першої прем’єри вважається 23 березня 1920 року, коли в Харкові було показано казки “Голубий принц” Бенавенте та “Злий гал” Толмачева. Готувала їх група ентузіастів Харківської вищої театрально студії під керівництвом режисера-педагога Сергія Павловича Пронського.
Офіційне святкування ювілею перенесене на наступний рік. А сьогодні хочеться пригадати сторінки чи не найцікавішого періоду історії цього театру. (Не як прямий докір сьогоднішньому творчо безрадісному стану. Втім, чому б і ні?!).
Той період, позначений в історії розкриленістю творчої енергії, викликаної суспільною “відлигою”, для ТЮГу був славний його режисурою.
Тоді пролунали позивні
Правда життя є те, чого ми
хочемо від неї.
Леонід Андреєв
Напевно, він екстрасенс, хоча й не підозрює в собі такої якості. Та й навіщо ота модна зайвина? – Тим паче, що тоді, у 1956-му, про такі “дива” ще не знали. Але факт: усе, чого сягав його розум, його зір, його дотик, – усе заряджалося дивовижною енергією його режисерського творення. Він – це Олександр Барсегян, нині народний артист України, який не одне десятиліття очолює Харківський театр ім. О. Пушкіна. Тоді – це Саша, випускник Харківського театрального інституту, елегантний, невідпорно дотепний, чарівний у своїй південній вибуховості, невтомний у роботі.
Усі вистави (а їх він поставив за 6 років (1956-62) аж двадцять одну!) мали код його особистості. А код цей – хоч убий! – то невиправний романтизм, якесь особливе бажання й вміння поетизувати події, не тримати мрію на положенні нахлібниці (або й дармоїдки!), вірити в те, що (як це пізніше в одній хорошій п’єсі сформулював Дон Кіхот) “головне – не здобувати перемоги, а виконувати обітницю”.
Утім, герої його вистав перемоги здобували, а з ними – популярність своєму театру. Досить назвати поставлені Олександром Барсегяном вистави, щоби відчути позивні тих славних шістдесятих, предтечею яких був цей режисер, щоби зловити в спектрах кінця тисячоліття зблиски юної свободи. Ось вони, ті назви: “Три мушкетери”
О. Дюма, “Товариші романтики” М. Соболя, “Крилата молодість” П. Лубенського, О. Артамонова, “Чудесний сплав” В. Кіршона, “Юність моя!”
А. Школьника, “Маленька студентка” М. Погодіна, “Таємниця Високого Замку” З. Каменкович, “Місячна соната” С. Богомазова, С. Шатрова. Вони залишилася у своєму часі й у вдячних світлих споминах тих, хто їх бачив – а якщо бачив, отже, не може забути.
То був розквіт таланту Миколи Слав’янського, якому після “Чудесного сплаву” одна з газет присвятила рецензію під назвою “Успіх актора Слав’янського”. І нехай сьогодні поет Березов, який поїхав піднімати цілину, видасться безнадійно наївним, але він щедро наділяв своєю чистотою, щирістю, добротою тих, хто йому аплодував.
Марія Шевченко. Героїня – на заздрість “дорослим театрам”. Красуня, з мелодійним голосом, який не треба було напружувати, хоч би що не творилося в специфічній тюгівській залі для глядачів, з органічною артистичною гідністю, навіть тоді, коли грала вона Віру Петрівну – легковажну маму когось із героїв у “небезпечному віці” (до речі, в тій виставі грали Алла Бабенко, Роман Віктюк, Володимир Опанасенко – майбутні знані режисери!).
Ця п’єса, написана відомим фейлетоністом “Комсомольской правды” Семеном Наріньяні, картала, як цього вимагала тогочасна “кампанія”, “стиляг” (що вони проти сьогоднішніх “крутих” хлопчиків – пасторальні пастушки!), але Барсегян, при всій гідності позиції, до фейлетонного тону не опускався.
Про його репетиції розповідали легенди. Він так “закручував” дію, що іноді самі учасники існували на сцені в ритмі підхоплених і гнаних якимось ураганом. Характерний, відчутно хриплуватий голос Олександра Сергійовича повертав з віртуальної реальності у робочу.
Актори любили з ним працювати. Комфортно й радісно існували в його виставах і на той час уже ветеран Олександр Янчуков, і унікальна травесті Лідія Крамаренко, і Анатолій Лапшин, і Василь Хорошун, і молода Тетяна Орленко.
А Роман Віктюк...
Про нього – наступна розповідь.
P.S. У наступних числах “Поступу” читайте нариси про творчість інших відомих режисерів, що вславили своїми постановками сцену Львівського ТЮГу.
|
|
