Українська фортепіанна соната
КОНЦЕРТ
Яким ГОРАК
Останнім часом з’явилося багато виконавських монографій із творів української музичної класики (фортепіанна музика А. Кос-Анатольського у виконанні М. Крушельницької, речитал фортепіанної музики Б. Лятошинського у виконанні О. Козаренка та ін.). І вони більш потрібні зараз, ніж концертні програми із загально знаних творів європейських композиторів. Бо є потреба популяризувати українську музичну класику, виробляти своє ставлення до її інтерпретації. У таких монографіях можна вагоміше сказати своє індивідуальне слово як музичного представника своєї нації.
Одну з таких монографій під назвою “Українська фортепіанна соната” запропонували як своєрідний музичний дарунок на св. Миколая студенти ЛМА ім. М. Лисенка під творчим керівництвом професора Лідії Крих. Твори, які склали цю програму – фортепіанні сонати ХХ століття, загалом відомі і активно циркулюють у піаністичній навчальній практиці, але внаслідок того, що їхнє виконання криє в собі чимало проблем – їх вкрай рідко виносять на концертну сцену. Тим більша цінність запропонованої монографії, яка подала взірець подолання цих проблем і донесла твори до широкого слухача.
Концерт відкрила найбільш класична серед усіх творів “Сонатіна” Миколи Колесси, виконана зі всією прецизійністю вимог, які необхідно витримати для виконання цього твору, Наталією Гончарук. Це була наче невелика і приємна “розминка” перед вступом до великоформатних творів, які прозвучали після.
Сонату Ольги Ольшанецької, перше виконання якої було здійснено на концерті, вряд чи можна б зачислити до вдалих творів композиторки: відсутність яскравих тем образів, “розчинення” у дисонуючих гармоніях і видах піаністичної техніки роблять цей твір незручним до інтерпретації і тяжко сприйнятливим. Соліст Фелікс Мацкуляк – піаніст романтичного амплуа – намагався “виліпити” цей твір за формою (визнаємо, врешті, що йому багато вдалося досягти), але природа твору, очевидно, давалася взнаки.
Кульмінацією концерту стало виконання трьох найпрезентабельніших українських сонат ХХ століття. Недарма на їхню інтерпретацію було використано найпотужніший виконавський потенціал класу проф. Л. Ю. Крих – молодих, але вже відомих своїми виступами піаністок: Галину Климків, Олену Дражницю та Марію Кисленко. Одночастинна соната Левка Ревуцького – твір не з легких щодо досягнення цілісності форми і єдиної лінії розгортання – знайшов у Галині Климків гарного і достойного інтерпретатора. Шопенівське туше, емоційна м’якість, гармонічна повнота і розкіш – усі ці риси, поєднані у виконанні, якнайкраще імпонували інтелігентній лірико-романтичній вдачі музики Левка Ревуцького. Єдине, чого можна було б побажати з позицій слухача – це трохи зрушити в емоційному і темповому плані виклад головної теми на початку твору, аби надати яскравішого стимулу подальшому розгортанню форми.
Переконливо справилася зі своєрідною гармонічною мовою “Сонати – балади” Б. Лятошинського лауреат конкурсу ім. В. Барвінського Олена Дражниця. Загалом епічне полотно цього композитора піаністка зуміла компактно вкласти в часі і симфонічним методом мислення показати як із початкового мотиву – епіграфу сонати проростають усі її теми. Завершила програму монументальна тричастинна соната Василя Барвінського у виконанні Марії Кисленко. Треба віддати належне сміливості молодої піаністки, яка наважилась чи не першою серед студентів винести виконання цього твору на сцену після легендарного першовиконання сонати Олегом Криштальським. Величезна робота, проведена піаністкою над твором, без сумніву, заслуговує на визнання і поцінування: коло 60 сторінок піаністично непростого (хоча музично розкішного) специфічного тексту послідовно вибудувати в цілість і відтворити з пам’яті – тільки це уже є досягненням, до якого з часом слід би, можливо, долучити більшу амплітуду динамічних відтінків особливо у першій частині. Але все це прийде з часом.
Із рис концерту, які б потребували певної поправки, слід назвати дві: анотації лектора-музикознавця і групування виконаних творів. Анотації, виголошені Лілією Назар, були витримані у насичено філософському стилі, який мав би бути виявом великої науковості, зовсім недоречної в даній ситуації.
Для опанування і витримання того стилю лектор читала з листа (що негативно позначилося на сприйнятті) з допущенням чималої кількості повторів сказаного і непорозумінь щодо логіки викладу (спочатку в сонаті В. Барвінського було названо три частини, за другим повтором – констатовано чотири, а після детального огляду виявилося п’ять).
Щодо групування творів, то програму доцільно було б розбити на два відділи (соната В. Барвінського насилу сприймалася вкінці концерту) і згрупувати їх не за віком виконавців (як було запропоновано), а за хронологією написання творів, чи – що ще цікавіше – за їхньою стилістикою. Незважаючи, однак, на всі дрібниці, загалом прем’єра програми була гарним музичним дарунком шанувальникам української музичної класики.
|
|
