Посвячене життя...
Доля і час митрополита Андрея Шептицького
Ліліана ГЕНТОШ
“Життя його і справді було присвячене ближньому, який для нього завжди був братом. Життя, святе в його відносинах із Господом, життя, присвячене виконанню душпастирського обов’язку ревно, аж до героїзму.” Так було написано про Андрея Шептицького в бюлетені Конгрегації Східних Церков, виданому до століття від дня народження митрополита Шептицького.
Роман-Александр Шептицький народився і виховувався в польському культурному оточенні, як і випадало сину галицької шляхетної родини, спорідненої (головним чином – через графів Фредро) із багатьма визначними польськими шляхетськими родами. В його формуванні значну роль відіграла мати Софія Фредро. То була виняткова, обдарована жінка. Її (часом містична) релігійність ультрамонтанського забарвлення (Католицька Церква є вселенською, універсальною, понаднаціональною спільнотою) та виняткова аполітичність і відсутність польського патріотизму вплинула на синів, правда, різною мірою.
Своїм синам вона казала: “Я є Христова... І ви всі будьте Христові”. Для матері розуміння Батьківщини зводилося до “краю”, “справ краю”, Галичини. Для батька предметом особливої гордості стали предки – церковні достойники Греко-Католицької Церкви, про що, як і про значення та важливість церковної унії, він часто розповідав синам. Графа Яна Шептицького можна вважати представником вимираючого на той час класу gente Ruthenі, natione Polonі (рутенський нарід, польська нація).
У 23 роки Роман Шептицький зробив свій найбільший життєвий вибір, вступивши до Василіанського монастиря в Добромилі, й прийняв нове ім’я – Андрей, під яким він і стане відомим. Сам він якось (уже значно пізніше, в 1915 р.) про свій вибір писав, що витоки його рішення – в захопленні “Святою Унією”, в ідеї, якій він вирішив присвятити себе. А вже потім йому самому спало на думку, що він чинить згідно з родинною традицією і продовжує справу тих Шептицьких, які послужили Греко-Католицькій Церкві. Невдовзі, однак, виявилося, що цього вибору йому перш за все не подарує польське суспільство, яке звинуватило його (і звинувачувало протягом усього життя) у ренегатстві, зраді свого народу та свого класу. До сьогодні з певною послідовністю в польській пресі, особливо прокатолицькій і “кресовій”, з’являються ці звинувачення. Особливо жорстоко ім’я Митрополита кремсалося правою польською еміграцією (наприклад, Є. Ґертих) та псевдоісториками соціалістичної Польщі (такими, як Е. Прус). У той час, коли польський національний рух, відкинувши реанімацію ідеалів та міфів старої Речі Посполитої, сприйняв вузько етнічне визначення польської нації, вибір Митрополита був сприйнятий як національна зрада. Прослідкувати генезу його вибору дуже складно; звичайно, корені її лежать в особливостях родинного виховання – у прищеплених матір’ю релігійності та вразливості, а також у плеканні батьком родинних традицій. Обоє батьків були патріотами Галичини й ідеалізували “стару добру Річ Посполиту”.
Молодий Шептицький був радше аристократом духу, а не представником еліти якоїсь конкретної нації, це вже пізніше він стане “князем української церкви”. Аристократизм духу наказував йому посвятити себе великій ідеї – ідеї вселенськості Католицької Церкви, її універсальному пануванню в душах людей і в душах народів, а шляхетна вразливість наказувала стати на бік слабших, пригнічених і потребуючих. Молодий Митрополит намагався бути вищим від дрібних, як на нього, політичних конфліктів, проповідувати високі принципи любові й порозуміння, що їх було важко зрозуміти й оцінити його сучасникам.
Українське суспільство з недовірою і пересторогою прийняло нового Архієрея, який був цілком свідомий ворожої настанови щодо його особи як із боку українського національного руху, так і з боку значної частини його кліру, серед якого поширеними були русофільські впливи. Чільні провідники українського національного руху відкрито висловлювали нехіть, підозру до молодого Митрополита.
Цікаво, що пізніший запальний шанувальник Митрополита др. Лонгин Цегельський писав на сторінках “Діла” про Шептицького як про чужу для українського суспільства людину, людину з ворожого українцям середовища. Це було пов’язане зі справою Мирослава Січинського. Митрополит засудив убивство намісника Анджея Потоцького і політичний терор взагалі – як такі, що кличуть до “енергійного протесту” всіх християн. Християнські моральні принципи були стрижнем і його політичної діяльності: національні засади не можуть підноситися над християнськими.
Це своє переконання він змушений був відстоювати і в 30-ті роки, коли радикальні ідеї та ідеали активно поширилися серед українців Галичини, особливо серед молоді. Митрополит Андрей намагався протидіяти посиленню серед українців впливів радикальних ідей, для цього з його ініціативи з’явилися Український Католицький Союз, тижневик “Мета”, було започатковано Католицьку Акцію. Переживаючи за молодь, за її мораль, за майбутнє, він організував у 1933 р. з’їзд “Українська молодь Христові”, до бойкоту якого закликала значна частина керівництва ОУН.
Митрополит не підтримував радикальні методи боротьби за політичну емансипацію українців Галичини, тож, перефразовуючи Горація про греків, що підкорили Рим своєю культурою, казав, що народ, який не має політичної свободи, все ж може залишити свій знак у розвитку людства, давши йому, людству, культурі великих, видатних людей. Тому таку увагу приділяв Митрополит розвитку української високої культури та поширенню освіти. Він виявив глибоке розуміння процесу національної консолідації та політичної емансипації через досягнення високого рівня культури та освіти.
Цікаво, що багато сучасних дослідників проблем націєтворення і націоналізму в
80-90-х роках ХХ ст. вказують на важливість освіти для творення модерної нації та необхідність для успішного націєтворення конструювання високої національної культури. Діяльність Митрополита перед Першою світовою війною в австрійському парламенті була пов’язана з боротьбою за створення у Львові українського університету.
Після війни в 1925 р. Митрополит пробував відкрити приватний український католицький університет, що в принципі не заперечувала Апостольська столиця. Це не вдалося зробити через спротив польських властей, котрі пригрозили розірвати конкордат з Ватиканом. Багато відомо про активну підтримку Митрополитом різних українських освітніх установ Галичини. Він сам також провадив викладацьку діяльність, упродовж життя викладаючи церковне мистецтво й архітектуру, грецьку мову і моральну теологію. Енциклопедичні знання та наукові зацікавлення Митрополита роблять його подібним до відомих особистостей часів італійського Відродження.
Початок ХХ ст. стане поворотним для формування високої української культури в Галичині, культури на основі українського фольклорного матеріалу. Митрополит Шептицький свідомо підтримує – фінансово й організаційно – цей процес.
Завдяки його активному і прямому “втручанню” відбувалося становлення українського модерного образотворчого мистецтва шляхом переплавлення досвіду західноєвропейських шкіл та напрямів з українським матеріалом.
Нагадаємо: тут і стипендії для молодих митців для навчання за кордоном, і фінансова підтримка Новаківського та його школи, і високе поцінування оригінального стилю Михайла Бойчука. Він і сам цікавився мистецтвом, навіть на теоретичному рівні, як, наприклад, символізмом. Особлива зацікавленість мистецтвом та щире вболівання за розвиток української культури привели Митрополита до ідеї заснування музею. Справжній мистецький музей має велике значення для розвитку національної свідомості так як збирає, кодифікує, класифікує зразки мистецтва та “прив’язує” їх до певної нації й, крім того, виконує значні педагогічні функції, експонуючи історичну й культурну спадщину. Сам Митрополит на відкритті музею в 1913 р. казав, що значення музеїв у збереженні й передачі історичної спадщини, а це, у свою чергу, спонукає до великих чинів. Основою для музею послужила приватна колекція Митрополита, а потім він же фінансово підтримував її розширення.
Митрополит Шептицький цікавився не тільки образотворчим мистецтвом, але й археологією та музикою. Так, він придбав видавничі права на понад 350 творів найвизначнішого українського модерного композитора – Миколи Лисенка.
Захоплення, ідеали Митрополита в молоді роки визначили його зацікавлення Сходом, його посвяту часу і зусиль на привернення Православної церкви Сходу Європи до єдності з Римським престолом. Важливими були ультрамонтиські ідеали, на яких виховувався Митрополит. Схід Європи для нього став тією втраченою частиною Католицького Універсуму, яку необхідно повернути. Для Андрея Шептицького східний обряд був тим оптимальним шляхом Сходу до Заходу, шляхом до втраченої єдності. Не бракує переконливих доказів того, що ідеї Митрополита були надзвичайно близькі до екуменічних ідей та візій нещодавно беатифікованого папи Йоанна ХХIII (Анджело Ронкаллі), втілених у рішеннях Другого Ватиканського собору.
Неоціненним був вклад Митрополита Шептицького у розбудову Української Католицької Церкви (саме так у 1923 р. Митрополит запропонував Римській курії називати Греко-Католицьку Церкву). Його суто церковна діяльність залишається за межами цього есе. Завдяки багатьом заходам і особистій позиції Митрополита Шептицького була налагоджена активна співпраця між греко-католицьким кліром та українським національним рухом. Так, у 1918 р. серед 154 членів Української Національної Ради 20 були священичого сану, між ними й три галицькі греко-католицькі єпископи. У час українсько-польської війни митрополит відкрито став на українську сторону, тоді як його брат генерал Станіслав Шептицький, обороняючи інтереси нововідродженої Польщі, вплинув у вирішальний, військовий спосіб на результати плебісциту у Верхній Сілезії.
Починаючи з кінця 1920 р., Митрополит розгорнув активну діяльність за кордоном, обстоюючи право галичан-українців на самовизначення. Він зустрічався з прем’єр-міністрами, міністрами та впливовими в політичних колах лідерами Католицької Церкви щодо питання державно-правового статусу Східної Галичини, ставши для ЗУНР дипломатом справді найвищого рівня.
Коли наближався момент остаточного вирішення “справи Східної Галичини” Радою Амбасадорів в березні 1923 р., Митрополит, приспішений телеграмою за підписом “Кость” (Левицький. – Л. Г.), негайно прибув у Париж. В Парижі Митрополит Шептицький зустрічався з Президентом Франції Р. Пуанкаре та Головою Ради Амбасадорів Ж. Камбоном, робив усе можливе, щоб, як сам писав про ці зустрічі, “наша справа була рішена по Божому – так, щоб наш нарід мав бодай свободу розвиватися природно”.
Мужність та стійкість Митрополита при відстоюванні українських інтересів у критичні моменти російської навали та українсько-польського збройного протистояння зробили його незаперечним авторитетом, лідером для значної більшості українців Галичини.
Крім ідеї церковної унії, була ще одна велика не “церковна”, а радше політична ідея, візія, якій були підпорядковані багато зі згаданих тут дій, чинів, рішень Андрея Шептицького. Це була ідея створення української національної держави, якій він, ставши українцем за власною волею й вибором, уповні присвятив себе. Створення української єдиної, соборної держави – ця ідея була захоплюючою і цілком реальною з точки зору митрополита, людини, що спостерігала успішну реалізацію двох інших (і не менш складних) проектів будування національної держави в Західній Європі – Німеччини та Італії.
Особливо яскраво державотворчі інтенції Митрополита проявилися в критичний час років Першої світової війни та повоєнного врегулювання.
Нас сьогодні відділяють від Митрополита десятки років, а ще більше історичних подій, які дають змогу переосмислити його особистість та його здобутки. Саме здобутки, яких він не зміг ні побачити, ні передбачити, бо помирав у той момент, коли його світ лежав у руїнах. Великим здобутком Митрополита стало те, що його церква в Україні вистояла і вижила. Без мужньої постаті Митрополита, що служила прикладом і дороговказом, це навряд чи стало б можливим. Здобутком для Католицької Церкви стало те, що його ідеї використовуються в її сучасній екуменічній політиці. Тепер ми маємо й українську державу, правда, далеко не таку, яку прагнув бачити Митрополит.
І, врешті, здобутком Митрополита можна назвати українсько-польське зовнішньополітичне порозуміння та стратегічне партнерство. Коли пишеш про життєвий шлях, долю Андрея Шептицького, що саме по собі є справою надзвичайно складною, спадають на думку слова італійського класика Алессандро Мандзоні, що “життя не повинно бути тягарем для багатьох і святом для вибраних, але для всіх – обов’язком, про виконання якого кожен даватиме звіт...”.
Автор – кандидат історичних наук,
науковий співробітник Інституту історичних досліджень Львівського національного
університету ім. І. Франка.
|
|
