Час за лаштунками карнавалу
2001
Катерина СЛІПЧЕНКО
Людство перебуває у магічному полоні цифр, дат, кордонів. Воно поводить себе так, ніби час є чимось на зразок паркана, який треба перестрибнути, перелізти, видертися на нього з останніх сил – і поставити прапорець або ж і просто нашкрябати: “Тут був...”.
Час хочеться упіймати, проштрикнути голкою і повісити у рамці в себе на стіні. Це і є магія часу. Його прагнеться, бо він – недосяжний. Із цифрами легше. Є в них щось стабільне, як тиха гавань, в яку можна загнати непокірний, неприборканий час. Тому приємно заховатися за багатокутники геніального винаходу, який фіксує нефіксоване. А ще затишніше – спертися на надійні, негострі, круглі та привітні нулики. А ще краще, коли їх три поспіль. Тож протягом тривалого часу метушливе людство приробило до своєї колісниці чудові колеса – 2000.
Рік тому в цей самий час світ наче збожеволів: Лондон будував у себе небачений “купол тисячоліття”, Париж видерся на гігантські чортові колеса, Відень шалів під звуки вальсів... Світ божеволів, святкував, проривався у нове тисячоліття, перепливав у нову епоху із галасом, гуркотом та вереском. Євро-2000, Сідней-2000, проблема-2000, 2000 і знову 2000... Суцільний шал трьох нулів.
А за лаштунками карнавалу дехто нашіптував людству на вушко: міленіум почнеться лише за рік.
Рік минув. Минув у катаклізмах, війнах, пожежах, землетрусах, сварках... Минув у щоденній метушні – і якось непомітно магія трьох нулів додала до себе ще один компонент – “1”. Починається новий відлік. Людство має шанс почати усе рахувати спочатку: 1, 2, 3..., 107, 311, 3000.
Нове тисячоліття підібралося якось непомітно, без феєрверків, пірамід та коліс. У Парижі вуличні святкування Нового року заборонені, у Лондоні – також. У пафосному куполі над Темзою днями кидали один одному в писок тортами. Усе спокійно.
Колись, коли починалося нове тисячоліття, на світ народився Месія. Виникали нові країни, релігії, філософські системи. Упав вічний Рим. Потім наступне тисячоліття споруджувало замки, тягнуло у небо шпилі готичних соборів, відкривало Америку, пливло на хистких човниках довкола світу...
Може, річ у тому, що вони не знали, що переходять з епохи в епоху? Вони ще були вільними від цифр. Вони мали інші священні символи...
Нова епоха розпочнеться новими комп’ютерними вірусами, “новими” старими гімнами, від яких стає моторошно, новими завоюваннями. А може, нова епоха стане ерою, коли людство нарешті знайде втрачену гармонію, придумає ліки від усіх хвороб, зробить мобільні телефони ще меншими, а меню у “Макдональдсі” – більшим? Людство неодмінно щось придумає. Придумає, бо час іде.
Час, який руйнує замки, держави й релігії. Час, який, ніби лагідною морською хвилею, гоїть рани і ховає у смерекових гілках новорічної ночі погані спогади.
Час не зловиш за хвіст. Але він залишається у запахах дитинства, у незнищенності рідного міста. Приходить Новий рік – і нам, цинічним і всезнаючим, дається ще один шанс повірити в диво. Може, колись воно станеться. Десь там, у нових епохах.
Зрештою, хоч і важко жити у часи змін, ми можемо похвалитися, що бачили, як час перестрибує в інше століття, в інше тисячоліття. Хай щастить нам усім за тим невидимим бар’єром, який, можливо, ховає від нас нові дива, нові Америки, нові злети у височінь. Хай зміни будуть лише на краще. Хай кожен зможе знайти собі шматочок казки. Хай Львів перестане валитися нам на голови. Хай знайдеться те, за чим плачемо. Хай прийде щось нове і невідоме, сніжно-чисте і чарівне.
Із Новим роком! Із новим століттям! Із новим тисячоліттям!
Давайте тішитися нашим часом, давайте пишатися нашим століттям. Ну хоча б доти, доки якісь вчені мудрагелі не довели, що відлік часу вівся неправильно, тож міленіум давно настав – без нас.
|
|
