Срібний ювілей Олеського музею
ЗАМОК
Андрій ДОРОШ
За 25 років експозицію Олеського замку оглянули понад мільйон відвідувачів.
Як дата у календарях, так і цифра у звітах – вельми переконливі, тож не дивно, що останнє число “Галицької Брами” у цьому році (а також столітті, тисячолітті) присвячене Олеську.
Право голосу насамперед надано ветеранам, тим, хто “стояв при колисці”, – Б. Возницькому та В. Овсійчукові. Триста місяців тому, біля вкритих кіптявою замкових стін, вони навіть у мріях не допускали, що тут постане. Хоча – треба застерегти: Возницький, може, й допускав, оскільки він належить до винятково цілеспрямованих людей. Промовистий факт: про нього циркулює маса всіляких оповідей і навіть легенд, які сам Борис Григорович зневажливо називає “байками”. Але... але коли людина нецікава, сіра (як величезна більшість), то про неї не те що “байки”, а й гідної плітки не розкажуть. Для доктора мистецтвознавства В. Овсійчука, як він сам стверджує, “олеська епопея” стала імпульсом до руйнування багатьох стереотипів мислення, точкою виходу на загальноєвропейські рівні оцінки низки явищ національної культури. Два корифеї, своєрідні атланти, які піднесли й поклали на власні плечі тягар духовної (є, виявляється, й така!) відповідальності за шляхи розвитку галицького мистецтвознавства, вивели на шлях служіння мистецтву чимало наступників. Статті спадкоємців –
І. Мицька, Р. Соломки, Ю. Гудими,
В. Пшика, Б. Шенгери, Ю. Токарського – опубліковані тут же. Вони у різний час і з різних спонук доторкнулися до історії Олеська, і вже не в змозі мислити себе без замку та його околиць.
Цілком правильною була думка, висловлена на ювілейному засіданні Вченої ради, що сама поява у замку музею викликала до життя цілий новий пласт інтелігенції – як в Олеську, так і в його околицях. А Возницький, мов той невтомний сіяч Добра, зовсім не має наміру зупинятися на осягнутому, тож спрямовує свої зацікавлення до Підгірців, до Золочева... Статті дослідників молодшої генерації охоплюють дедалі ширше коло тем, показуючи Олеський замок у несподіваних контекстах – історичних, мистецьких, загальнокультурних. Єдине, до чого можна причепитися у статтях цього покоління дослідників, – це побажання неодноразового вивірення “всього і вся”. Так, Ю. Гудима, повіривши на слово романтику Н. Орді, що ріка Стир починається зі ставків коло Олеського замку, цю ідею розвинув і поглибив, хоча всі карти (як старі, так і новітні) витоки Стиру вміщують двадцятьма кілометрами східніше – біля гори Високий Камінь у Вороняках. Рівно ж і Ю. Токарський, загіпнотизований могутнім уступом Вороняків, назвав їх в околицях Олеська головним європейським вододілом; тоді як головний вододіл від Білої Гори (під якою Підлисся) опускається до Ожидова й зовсім неефектними болотисто-лісовими рівнинами скеровується до Радехова. Але то дрібні придирки: вміння і любов до шліфування кожного виразу прийдуть із часом.
Головне, що є помітний колектив людей, які хочуть і можуть служити не лише музею в Олеському замку, а й культурі України та Європи. Це також одна з дуже важливих заслуг директора Львівської галереї мистецтв Бориса Возницького. Коли на ювілейній гостині я пожартував, що на час його присутності у замку на шпиль вежі треба піднімати прапорець, Борис Григорович відповів своїм (уже також легендарним) “та що ви...”.
|
|
