Божа роса з ока 85-літнього художника
Виставка картин Опанаса Заливахи в Національному музеї у Львові
МАЛЯР
Дарія БАЗИЛЕВИЧ
Цей чоловік по-геніальному простий, коли у переддень свого 85-річного ювілею, відкриваючи персональну виставку у відділі українського мистецтва XX століття Національного музею у Львові (на вул. Драгоманова), запевняв невеличке коло похилого віку присутніх про те, що “ми ще в дорозі”. Його щире розчулення від ювілейних промов раз у раз зрошувало вії художника тією сердечною вологою, яку заслужений артист України Григорій Шумейко назвав чистою Божою росою.
Тільки нелукавому оку, просвітленому такими сльозами, відкривається дар не поверхневого, а посутнього бачення. Коли змовкли офіційні промовці, слово узяв Художник. Говорив непретензійно, обступлений щільним колом слухачів.
Згадував, розмірковував, ділився враженнями і роздумами. І це не був монолог.
Це був діалог із часом. Здається, майбутнім.
Твори, привезені Опанасом Заливахою з Івано-Франківська, вивісили у половині відгородженого залу. Відкриття відбулося більш ніж камерно. І такого ажіотажу впродовж усього часу експонування, як наприкінці 1980-х років, Львів, зрозуміло, не спостерігав. Це – факт. Але те, що бачимо на ювілейній виставці українського митця, гнаного і переслідуваного, є актуальним як ніколи. Тут “пролетар” застигне у мовчанці, чи невдоволено скаржитиметься на життя-буття, але, врешті, автор передає не злободенність... Він творить і живе, його святий віддих йде з полотен, бо він існує як творець Духу святості.
Пригляньмося до творів. В “Автопортреті” бачимо молодече обличчя, його образом тонко передано ліричний, вишуканий, не миттєвий настрій. Пастельна тепло-зеленава палітра кольору видає весняну пору, в руці пензлі, від обличчя вгору піднімаються легкі мазки – це єднання з тлом-простором. Дві руки – як дві весняні галузки, що прагнуть тепла. Тема творів “Повернення”, “І буде син” – мовить не тільки про долю матері й сина, а про їхнє духовне життя. “Тая мати” – ніжність, гротеск, поетичний “підтекст” – усе, аби тільки передати силу любові!
Ось чому його не цікавить зло заради зла, ось чому тут не розіп’ята ідея. Бо не говорить він словами невігластва про невігласів із радянської епохи, а передає нескореність свою, народну, тих інтелігентів, які люблять Батьківщину до нестями. Не жаліє автор ні себе, ні українських людей – він, наче сам ліпить і подію, і форму у змістовному вимірі свого внутрішнього часу. Опанас Заливаха пам’ятає чітко кожну минулу мить. Немає надуманості: ні реалістичності зі запахом соціалізму, чи соцреалізму. Мистець не “балакає” – він промовляє виразно і влучно, без патетики, бо де була біда, там слово “надто дзвінке” не до ладу.
Опанас Заливаха змальовує одвічну жіночість материнства, Богоматір, підносить до висот образ Христа, якого в його творах розіп’яв “злий демон” безмежного, болісного радянського господарювання і лиха. Спокій і мир душевний уже тут, близько, але автор сам прокладає шлях від зла до добра – він хоче бути вказівником, хоче своєю рукою вказати тим, хто скорився і піддався тому демонічному радянському духу. Хоче вказати, як іти далі, як жити, як любити, бажаючи добра. А не перевертаючи дійсність, – бо “пані політика” не прийде і не обніме того злиденного, того, що впав. Це зробить мистець. Він порятує душу як друг. І навіть коли на мить бачитимеш у ньому “ворога” – не завдавай удару, бо подвійне зло не прощається ні Богом, ні людьми.
Є світла пора – Весна, вона існує в небесах, у раю. Її ловить автор у ніжності особистісних переживань, які щоденністю і буденністю “сучасною” є незрозумілими, та й не відчутими. Бо сліпе невдоволення, пустка – тут, у творах, не живуть. Тут живе істина у безмірі любові, у святості Духу, у нескореності сил людей, у небесах! Там живуть ці вільні раби, що загинули від чиїхось доносів, грубощів і зрад. Ці люди пережили голод 33 року, вони і сьогодні не раз у злиднях. Чи в старості і хворобі – хто подасть руку? Її подасть той, хто пройшов найгірше зло. Хто відчув на собі нечуваний геноцид, той зрозуміє, проспіває свою народну, рідну пісню у барві, саме як мистець непоборний.
Довідка “Поступу”: Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 року в с. Гусинці на Харківщині. Пережив голод 1933 р. Освіту здобував на далекосхідному Зеленому Клині, куди прибула сім’я, рятуючись від голоду. 1947, 1955-1960 рр. навчався в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І.Рєпіна Академії мистецтв СРСР. Від 1962 р. замешкав в Івано-Франківську. Від 1965 до 1970 р. зазнав тюремного переслідування за “антирадянську” діяльність. Разом із Аллою Горською, Іваном Світличним, Сергієм Параджановим, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком належав до еліти українського “шістдесятництва”. Автор славнозвісних знищених мозаїчного панно і вітража із зображенням бунтівного поета-пророка Т.Шевченка. Лауреат премії ім. В. Стуса, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1995 р.). У 1997 р. за сприяння української діаспори у Великобританії відбулися виставки митця в Лондоні, Манчестері, Нотінгемі. Своїми творами прагне до визначення української національної художньо-естетичної території, утвердження самобутності та оригінальності українського малярства.
|
|
