Розмови на краю акустики
МУЗИКОЗНАВСТВО
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Є дещо, що можна б назвати “присмерком слів” – зім’яті, як банкноти (от ще одна кумедна людська конвенція!), слова у якийсь момент починають незручно почуватися в заголовках, і щораз комфортніше у в’язкій матерії тексту, рівномірно розлиті по ній, як клейстер; вони стають рятівним лезом, що зблискує в разі потреби з нескінченних синтаксичних кишень. З цього огляду, “Концерт бароко” – доволі ризикований заголовок. Чи зможуть кілька музичних (зрештою – не тільки музичних) подій, задекларованих під цією назвою, повернути гостроту тому первісному barocco, не здеградованому до цілого розсипу словоформ і похідних?
Входячи в середу, по смерканні, у невеличкий, заповнений заледве на дві третини храм Св. Лазаря, можна було відчути на собі якісь сторонні, не належні нікому з присутніх погляди – запитальні і нерозшифровні, як єгипетські ієратичні знаки. Мила вечірня забобонність розвіюється раптово – тільки-но візьмеш до рук розкладені на стільцях програмки – з отією якраз таємничою парою очей на обкладинці і заголовком (чи то гаслом): “Що залишилось нам із тих літ: музика віку XX для віку XXI”. Підштовхнутий таким чином, маятник цієї другої зі запланованих у циклі “Концерт бароко” імпрез коливався під тінню містики й нумерології, оточений знаками й формулами, у які одягають одкровення. Зустріч із “патріархом польського музикознавства”, організатором і учасником численних міжнародних проектів, spiritus movens польського музичного руху Анджеєм Хлопєцкім була, як і увесь “бароковий” цикл акцій, зініційована Володимиром Сивохіпом, присутнім на зустрічі майже віртуально на галереї, над головами слухачів, ближче до склепінь.
Можливо, мені слід було б перейняти логіку самого концерту і відмовитися від будь-якого вступу: почати з якихось тугих, вузлуватих фраз, що бодай приблизно відтворили б колючу пуантилістичну фактуру фортепіанного Етюду Павла Шиманського, “героїчно” виконаного Йожефом Ермінем.
Можливо, почавши з такої собі лінгвістичної рефлексії, я поплив за іншою – концептуальною – течією, що виходила на поверхню у “монологах” Анджея Хлопєцкого? Досить жвавий, як на патріарха, він блискуче й провокаційно імпровізував у тишу залу, творячи райдужну, майже карнавальну альтернативу до аскетичного лику Лазаря, що здіймався за його плечима, – хитруватий проповідник посеред (за його ж словами) магічного у своїй ірраціональності міста. Монолог від самого початку мислиться у цьому контексті як один із музичних жанрів – самоцінний, гнучкий, обрамлений скорботними інтонаціями з O, jak bolejesz, Matko Анджея Нікодемовича у виконанні хору “Ґлорія” та неймовірною Сонатою чекання Юрія Ланюка – з її тривожною застиглістю посеред осіннього інтер’єру, з нерухомим тілом пам’яті, обплетеним чотирма тягучими ліанами голосів. У своїй особливій прихильності до творчості Юрія Ланюка п. Анджей зізнався у приватній розмові, згадуючи вже зроблене у площині українсько-польських музичних контактів, перебираючи спогади з фестивалів “Варшавська осінь”, де познайомився, зокрема, з харківським композитором Олександром Щетинським. Поступово розмова перетекла у русло, вже прокладене п. Анджеєм у “Монологах та Дискурсі” – другій частині його виступу, подібній на стрімку, прецизійну спіраль, що закручувалася навколо стовпа історії, на котру лише зараз, переступаючи через ту епохальну лінію “зміни дат” (знову та нумерологія), можемо поглянути згори вниз, відчуваючи її всю у собі і – парадоксальним чином – цілком у ній поміщаючись. Як твердить п. Хлопєцкі, ми вже ввійшли в епоху ліберальної і “плюралістичної” музики, де кожен, навіть найлокальніший композитор (ось і ще одне означення – епоха “малих вітчизн”) автоматично, хай і несвідомо, опиняється у центрі світобудови. Коли глухнуть декларації й гасла, залишається велике й нетерпеливе поле очікування, де все можливе водночас, де “закони географії” діють зворотно, розпорошуючи світ у велику туманність і змушуючи її звучати. У велетенській повній вух тиші зручно вміщаються рвучкий, майже агресивний Шиманьскі і Арво Пярт – після його великого озера смутку, у якому розчиняються останні відгомони слів, щось казати вже безглуздо. Це повнота, що відчувається, як рух одночасно вусібіч, як здійснення неможливого в усіх напрямках. Здається, хтось так визначав бароко? Нехай.
Як постскриптум – цитата від Анджея Хлопєцкого (даруйте, я ніяк не міг не навести її!): “Чому в нашому перенаселеному світі ми так гостро відчуваємо збільшення кількості ідіотів? Адже стільки в ньому повинно бути й геніїв!”
|
|
