Центрально-Східна Європа - міф чи реальність
ПРОСТІР
Пйотр ЕБЕРГАРДТ
Належить ствердити, що поняття Центрально-Східної Європи по-різному трактувалося в минулому і приховує в собі значні неоднозначності ще й сьогодні. Центрально-Східна Європа є не тільки географічною категорією. За цією територією приховуються також спільні політичні особливості, схожість суспільних та економічних структур, а також близький цивілізаційний рівень.
Наступним цементуючим чинником, що визначає його обличчя, є історичне минуле двох багатокультурних держав – Речіпосполитої та монархії Габсбургів.
На їхніх колишніх землях утворилися певні ознаки, спільні для всіх новостворених держав. Поряд із тим, що кожна з держав по-іншому оцінює спільне минуле, існують, однак, сильні взаємозалежності. Багаторічна належність держав Центрально-Східної Європи до так званого соціалістичного табору витворила схожість у їхніх долях і на багато років визначила не тільки характер господарських зв’язків, але і модель суспільного життя. У цій частині Європи сформувався специфічний погляд на проблему держави і народу.
Вони були по-іншому інтерпретовані, ніж у Західній Європі. Майже всі народи, які живуть у Центрально-Східній Європі, були протягом більш чи менш тривалого часу позбавлені державної незалежності. Народ і держава були там поняттями, які рідко перекривали одне одного. Усі народи цього регіону в меншій або більшій мірі об’єднував етос опору і боротьби проти зовнішнього загарбника, різний щодо форми, але однаковий за суттю, який акцентує на вищості боротьби за національні інтереси. Результатом такої орієнтації були постулати, які ставили за мету створення національних держав, що б групували етнічні спільноти, які об’єднувала мова чи релігія. Належність до держави не відігравала такої важливої ролі, як у Західній Європі. В усіх країнах цього регіону змагалися між собою – з різною силою та наслідками – впливи західного та східного християнства, латинської та грецької філософії, римської та орієнтальної концепції держави, латинки та староцерковно-слов’янської мови.
Унаслідок цих різних впливів повставали мішані формації, що носять знамена як Сходу, так і Заходу.
Одночасно протягом усього історичного періоду у цій частині Європи відбувалися постійні зміни кордонів. Відсутність стабільності створювала атмосферу тимчасовості. Народи Центрально-Східної Європи відчували постійну загрозу. Протягом ХІХ століття згадуваний регіон належав до сфер впливів зовнішніх імперій, насамперед Росії, Німеччини та Австрії, а частково також Туреччини, які трактували його як потенційну територію для своєї експансії.
Після політичного виелімінування Туреччини, а згодом після Першої світової війни й Австрії, надалі залишилися сильними Росія та Німеччина. У результаті Другої світової війни весь регіон опинився в сфері впливів Радянської Росії.
У всіх державах Центрально-Східної Європи серед населення існували стійкі ресентименти, що випливали з об’єктивних історичних особливостей унаслідок постійних анексій, окупацій чи репресій. Захист від німецької та російської загрози підсилював націоналізм, скерований не лише проти тих держав, але одночасно передусім проти оточуючих сусідів. Існування багатьох національних меншин ускладнювало ситуацію. Взаємні стосунки між народами, які заселяли цей регіон, були постійно неприязними, а інколи й ворожими. Постійні прикордонні конфлікти викликали недовіру й унеможливлювали створення політичної спільноти. Після Першої світової війни Центрально-Східна Європа постала у новому вигляді, як низка середніх та малих держав. Це був результат одночасного занепаду цісарства Німецького та Російської імперії, а насамперед Австро-Угорської монархії. Тільки два порівняно великі народи – українці та білоруси – не зуміли використати сприятливої, але дуже короткотривалої кон’юнктури політичної. Відмінний процес відбувся тільки в нададріатичній частині Європи, де довкола Сербії створилася нова, порівняно велика Югославська держава.
У міжвоєнний період у цій частині Європи існувало десять суверенних держав: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія й Албанія. Політичні кордони між ними були наслідком різного збігу обставин. Держави, які оголошували себе прибічниками центральних держав, були позбавлені значної частини території (наприклад, Угорщина), інші ж кордони визначилися в результаті збройних конфліктів, або ж арбітражних висновків Паризької мирної конференції (1919-1920 рр.). Такий перебіг кордонів не гарантував довготривалого миру. Політичні кордони не завжди були наближені до етнічних. Зрештою, враховуючи існуючу національну мозаїку, така відповідність була неможливою. Проблема національних меншин тяжіла над історією міжвоєнного періоду.
Розбіжності інтересів унеможливлювали політичну співпрацю центральноєвропейських держав. Здійснювані спроби інтеграції були малорезультативними. Остерігаючись угорського ревізіонізму, повстала так звана “мала антанта”, яка об’єднала Чехословаччину, Румунію та Югославію. Не відіграла вона, однак, значної політичної ролі. Проект утворення так званого Міжмор’я, яким була зацікавлена Польща, був лише концепцією теоретичною. Країни Центрально-Східної Європи були слабі не тільки економічно, але й ослаблені національними конфліктами, могли існувати тільки у випадку відсутності зовнішньої загрози. Післяверсальська система, яка надала Центрально-Східній Європі нової форми, була коротким історичним епізодом. Рапалло і Локарно були застереженням того, що повинно було відбутися внаслідок натиску Німеччини на схід і експансії Радянського Союзу на захід.
Конфлікт між цими державами, який закінчився остаточною перемогою Радянського Союзу, розпочав 45-річний період його домінування над усією Центрально-Східною Європою, перетворивши її в територію, підпорядковану мілітарно, політично, економічно та ідеологічно. Призвело це до тривалого поділу Європи...
Якщо говорити про Центрально-Східну Європу, то не можна оминути факту, що її просторову конфігурацію інакше бачили географи та політологи зовнішніх країн – Німеччини та Росії. Дослідники родом із цієї частини Європи, залежно від країни походження, теж мали різні погляди на величину та географічне розташування території, яка нас цікавить. Наприклад, угорські географи поділяють Центрально-Східну Європу на дві частини. До так званого регіону карпатсько-балканського зараховують Болгарію, Румунію, Албанію, територію колишньої Югославії (без Словенії), Угорщину, Словаччину та Русь Закарпатську (K.Kocsis, 1992). Країни, розташовані на північ від названої групи, зараховують до Центральної Європи (по-іншому – Балтійської).
Для Німецького цісарства, ваймарської республіки, не говорячи вже про ІІІ Рейх, група середніх та малих держав Центрально-Східної Європи разом із Німеччиною розглядалася як Середня Європа (Mitteleuropa) або ж Центральна Європа (Zentraleuropa), тобто область фактичної або потенційної домінації майбутньої великої Німеччини. Російський панславізм також прагнув до підпорядкування собі цієї частини Європи. Сформульована сьогодні новою Росією концепція так званого близького та дальнього зарубіжжя й усталення нових принципів впливу на нього є сигналом активізації експансіоністських тенденцій.
Для географів і політологів англосакських (напр. Y.M.Gobleta, 1956) була це завжди віддалена й екзотична Східна Європа, однак нечисельні американські дослідники (напр. J.Rothschild, 1974, 1989) вбачали окремішність Центрально-Східної Європи як специфічної одиниці, що лежить між заходом і сходом Європи. Найбільш зацікавлені – мешканці цього регіону, відчуваючи культурний зв’язок зі Заходом і середземноморським світом, неохоче сприймали свою належність до східного блоку. Не говорячи вже про католицькі та протестантські держави, навіть такі країни, як Україна неохоче ототожнювали себе зі Сходом, виділяючи своє положення на межі європейської культури – західної та східної.
Прилучення Центрально-Східної Європи до радянської євразійської імперії не було наслідком природного географічного потягу чи привабливості створених там ідеологічних або культурних зразків. Після визволення з-під впливів радянської Росії, окремі країни Центрально-Східної Європи прагнуть до посилення зв’язків зі Заходом та швидкого вступу до західноєвропейських спільнот. При значних відмінностях у рівні розвитку господарства, межу, яка відокремлює Центрально-Східну Європу від Європи Західної, подолати в найближчій часовій перспективі не вдасться. У результаті сформувалася група держав, розташованих між сходом і заходом Європи. Це є підставою для визначення територіального простору Центрально-Східної Європи, яка об’єднує держави умовно однорідні географічно, економічно та демографічно.
Переклад Олександра Кучабського
|
|
