Уроки політичної кризи
POSTFACTUM
Кость БОНДАРЕНКО
Криза пішла на спад. Принаймні таке враження складається при побіжному погляді на нинішню ситуацію в Україні. Приходять свята – й український народ забуває про всі свої болі та образи, про здобутки і втрати, про Президента і Верховну Раду, про імплементацію та імпічмент (ще два словечка з сучасної української мови). І ті ж таки учасники акції “Україна без Кучми” 31 грудня підніматимуть келихи разом зі своїм Президентом (відділені від нього лише екраном телевізорів).І кутю їстимуть на Святвечір і Президент, і Мороз, і Кравченко, і Деркач. Щоправда, я не впевнений на всі сто, що наші достойники вміють готувати кутю. Як не впевнений, що вони вміють святкувати Різдво, адже більшість наших політиків на традиційне “Христос ся Раждає!” звично відказує: “І вас с празднічком!”.
Під час громадянської війни в Іспанії, як свідчать очевидці, навіть у ході найзапекліших боїв була передбачена фієста. А в середні віки існували “комірцеві перемир’я”, коли аристократи зупиняли бойові дії, щоби випрати свої мереживні комірці. Щось подібне ми спостерігаємо і нині. Перший етап політичної кризи в Україні вже минув. Настав час прати комірці, підводити підсумки, робити висновки з уроків. А їх можна, при бажанні, знайти чимало.
Першим наслідком кризи можна вважати крах тієї системи, яку шість років будував Леонід Кучма. Системи, що базувалася на страху та безумовній покорі.
Кучмі вдалося створити поліційну державу, прикриту ліберально-демократичними гаслами. У цій державі не кидали у в’язницю за антипрезидентські чи антидержавні висловлювання. Тут не розганяли маніфестацій і демонстрацій. Тут навіть можна було допускати дозовану, написану езопівською мовою “єресь”. Але при цьому варто згадати, як усі довкола боялися податківців та інших представників перевіряючих структур. І як кримінальні авторитети “мирно” вели бесіди з інакодумцями. І як закривали опозиційні газети. І як здійснювалося “волевиявлення” народу під час виборів і референдумів...
Рік тому важко було уявити акцію, подібну до нинішніх, грудневих. Панував страх, який підганяв людей голосувати, підтримувати, засуджувати – залежно від кон’юнктури. Мені це нагадувало дитинство – “благословенні” брежнєвські часи. Мої батьки, наші сусіди, наші знайомі – всі сиділи по кухнях, переповідали анекдоти про Брежнєва та передачі Бі-Бі-Сі. Але при цьому ніхто не наважувався відкрито вийти на вулицю або на виборах проголосувати проти “непорушного блоку комуністів і безпартійних”. У нас усе це повторилося. Ми знову потрапили в застій. І коли торік Олександр Мороз зацитував Євгена Маланюка (відомий вислів щодо отари овець), то на нього ополчились усі пропрезидентські (й не тільки) сили.
Грудень 2000 року продемонстрував: а король голий! Як і його свита. Як і вся система. Якщо одна-єдина аудіокасета – навіть при тому, що вона може виявитися фальшивою, – руйнує систему, то варто задуматися: чого варта ця система?
Другий наслідок полягає в тому, що було реально виявлено гнилизну нашого політичного істеблішменту. Українці побачили: у них немає лідера. У них немає керівника, котрому можна було би беззастережно довіритись і на якого можна було би покластись у важку хвилину. Ні праві, ні ліві, ні Кучма, ні Мороз, ні Адміністрація Президента, ні Верховна Рада нині не мають однозначної довіри суспільства. Проте, як це не парадоксально, наш народ
об’єднала спільна ідея, а саме – відсутність ідеї. Всі раптом зрозуміли безвихідь ситуації і кинулися шукати “третю силу”. Тепер на роль “третьої сили” висунули себе кілька середовищ.
У цій круговерті можливий тільки один сценарій позитивного розгортання подій і кристалізації “третьої сили”. Нам необхідно: а) з’ясувати всі обставини загибелі Ґонґадзе, Чорновола, Гетьмана й інших українських політиків і журналістів; б) оголосити розслідування вбивства Чорновола справою загальнонаціональної ваги; в) довкола цієї справи і розпочати об’єднання політичних сил у “третю силу”. Конформісти і пристосуванці, котрих чимало в партії, яку очолював Чорновіл, у “третю силу” не підуть, – надто вже некомфортно перебувати в авангарді та в опозиції. Але є чимало молодих людей, котрі прагнуть конкретних дій. Є ті, хто в жовтні 1990 року продемонстрував здатність діяти радикально і досягати свого. Це – та сама знехтувана “третя сила”, яка десять років не могла пробитися крізь стіну байдужості офіційних політиків і яку ігнорували як силу взагалі. У цьому середовищі накопичилося чимало ідей, думок, візій тощо. Це середовище нарешті стерло внутрішні суперечності й має спільне бачення проблем. Це середовище плекає нову ідеологію.
“Третя сила” в українському політикумі назріває і невдовзі може стати реальністю. Грудневі події лише сприяли кристалізації цієї “третьої сили”.
Третій наслідок кризи – певне розчарування загалу в особі Віктора Ющенка. Коли Президент доручає йому долю силових міністрів – це можна зрозуміти. Президентові звільняти Юрія Кравченка за те, що той вів розмови з Президентом, якось не пасує. Тим паче, що Президент не раз демонстрував свої нерішучість і залежність, бажання “вмити руки”. Від Ющенка чекали реальних кроків. Він же вчинив як дипломат: мовляв, нехай силовики самі подадуть у відставку. Це – справа їхньої совісті. Вікторе Андрійовичу, Вікторе Андрійовичу! Чи можна вимагати від людини того, чого у неї не може бути апріорі? І чи можна всіх міряти своїми мірками, вважаючи, що кожна людина – засадничо порядна? Якби Кравченко мав честь, він би скористався порадами депутата Ратушного, а не наданим вами шансом. У цьому контексті радянські силовики мені особисто більш симпатичні. Скажімо, сумної пам’яті Борис Пуго – колега Кравченка, до речі...
Минулої суботи один із народних депутатів під час розмови за кавою в барі “Під клепсидрою” поділився своїми враженнями від постаті Ющенка. “Він мені нагадує прем’єр-міністра Угорщини Імре Надя, який у 1956 році не наважувався на радикальні кроки і не підтримував відверто революційний народ. Надь вважав, що комуністи повинні покаятись і добровільно поступитися владою. Моралізаторство і джентльменство угорського прем’єра привели його згодом до шибениці”.
Віктор Ющенко стоїть нині перед дилемою. І ця дилема не полягає у визначеності, з ким він: із Президентом чи з опозицією. Всі розуміють ситуацію Ющенка, й усі знають: Ющенко є Ющенко. Від прем’єра вимагають визначеності в тому, чи він і надалі буде демонструвати власну здатність балансувати на межі “або-або”, чи нарешті проявить можливість реальних, навіть радикальних кроків. Ми так захопилися витворенням міфа про Ющенка, що нині не можемо дати відповідь: який подвиг має здійснити наш герой, аби ще глибше вкоренитись у нашу міфологізовану свідомість.
В Україні настав величезний тайм-аут – на місяць. Може, трішки менше. Настав час прати комірці. І вчити уроки. Уроки історії та уроки сучасності. Кажуть, що мудра людина вчиться на власних помилках і на помилках інших. Після свят побачимо, чи може наш народ вважатися мудрим.
|
|
