Антологія військового перевороту
ШУРХАЛО
Зима аж перенасичена військовими святами: на початку грудня відзначили День Збройних сил та День сухопутних військ, невдовзі святкуватимемо совєцьке 23 лютого (тепер це День захисника Вітчизни – цікаво, якої?). Проте, незважаючи на таку кількість свят, історія наших збройних сил аж ніяк не перенасичена подіями. Хоча деякі спроби робляться. Цього року військові, щоправда, вже відставники, потішили нас спробою насильницького захоплення влади (читай – військового перевороту).
Якщо давню історію ми вже навчилися оцінювати без зайвих емоцій, то події століття, що минає, ще й досі сприймаються через стереотипи і пропагандистські кліше, одним з яких є: військові перевороти однозначно негативні й асоціюються не інакше як із “реакційною вояччиною”. Хоча португальська “революція гвоздик” 1974 р. – яскравий приклад того, як військові скинули диктатуру і встановили демократію. Причому на чолі перевороту стояли офіцери колоніальних частин, які, як правило, є найбільш консервативною та реакційною частиною офіцерського корпусу.
Коли військові втручаються в політику і стають її суб’єктами, це навряд чи свідчить про те, що в країні все гаразд. Але в доленосні моменти заколоти і перевороти можуть бути виправдані якщо не статутом та кримінальним кодексом, то історією. Події другої половини ХХ століття свідчать: деякі військові диктатори демократичніші за легітимно обраних президентів. Той же Августо Піночет, якою б не була його діяльність, все ж створив умови для такої демократії, що тепер його, вже старого і немічного, збираються судити. А супердемократ Борис Єльцин перш за все потурбувався аж ніяк не про демократію, а про спадкоємця, який, вступивши на посаду, одразу ж видав указ про неможливість судового переслідування Бориса Миколайовича та його родини.
Тож якщо порівнювати наслідки правління Піночета та Єльцина, то варто поспівчувати росіянам і позаздрити чилійцям.
Ті, хто порушував присягу, зазвичай робили це не з корисливих мотивів (хоча авантюристів на кшталт кубинського диктатора Батісти чи центральноафриканського “імператора” Бокасси завжди вистачало). Обираючи шлях військового перевороту або навіть перехід на бік супротивника, вони рятували батьківщину, а не власну шкуру. Це, як правило, неоднозначні й трагічні постаті. Той факт, що під час Другої світової війни німці кілька разів спробували повалити владу фюрера, але масово не зраджували батьківщини, говорить не тільки про те, що режим Гітлера був менш репресивним, ніж режим Сталіна, але й про високі моральні якості німецького офіцерського корпусу.
Серед них було багато заколотників, але мало зрадників: на боці совєтів виступив лише взятий у полон під Сталінградом генерал фон Зейдліц. У них був свій Власов, але в совєтів не було свого фон Штауфенберга (той, що невдало підклав бомбу під Гітлера). І навпаки: про заколоти проти Сталіна можна лише будувати гіпотези, тоді як на боці німців проти своїх співвітчизників воювало більш як мільйон радянських громадян. Символом цього руху став герой оборони Москви генерал Власов. До речі, його судили на закритому процесі, хоча зрадників, як правило, судили показово.
У вітчизняній історії військові часто були більш далекоглядними, ніж політики. Коли після Лютневої революції вдягнуті у російську військову форму українці усвідомили себе українцями, вони одразу зрозуміли, що Центральна Рада робить не те. Військові вимагали від неї рішучіших дій і навіть намагалися примусити М. Грушевського проголосити незалежність (полуботківський заколот). Згодом генерал Павло Скоропадський здійснив-таки військовий переворот. За іронією долі, український гетьман прийшов до влади, спираючись на німців та загони російських офіцерів (українські частини, що були під час цих подій у Києві – полк січових стрільців, дивізію “синьожупанників” – було роззброєно). Утім, за недовгий час свого правління гетьман зробив багато чого корисного. Він узагалі міг би стати українським Маннергеймом, якби рівень тогочасної української політичної еліти відповідав би рівню фінської.
Зрештою, і проголошення Західноукраїнської народної республіки – заслуга не стільки галицьких політиків, як військових. Cучасна українська держава – теж значною мірою заслуга військових. Прийняття присяги розквартированими на території України частинами РА наприкінці 1991 р. можна розцінити як переворот. У кожному разі, ця присяга не була санкціонованою. Американський геостратег Збіґнєв Бжезінський відзначає, що “несподіване нав’язування, схоже на переворот, українського командування над підрозділами Радянської армії, розташованими на українській землі”, було одним із головних факторів, які не тільки визначили крах Союзу, але й “завадили СНД стати новим аналогом більш федерального СРСР”. Останнім часом політична ситуація в Україні стає все більш непевною. Якщо так триватиме і надалі, в силовиків ще може з’явитися шанс збагатити вітчизняну історію яскравими подіями.
Дмитро ШУРХАЛО
|
|
