Зінедін Зідан - письменник
Вийшла друком його книга "Роман перемоги"
МЕГАЗІРКА
Катерина СЛІПЧЕНКО
Сьогодні він національний герой, а ще вчора – хлопчисько з марсельських околиць. У книзі “Роман перемоги” він розповідає про авантюри свого життя.
Про те, як він став зіркою. Для реклами. Для футболу. Для історії. Він покинув передмістя Марселя заради тріумфу на Єлисейських полях, як давній войовник, чиє ім’я дзвенить як удар гонга. А для дітей Франції (і не лише Франції) він, Зізу, чимось схожий на Зорро. Він забив два з трьох голів у ворота Бразилії 12 липня 1998 року, зробивши цю дату національним святом.
Він володар “Золотого м’яча” 1998 року, найкращий гравець світу 2000 року. А ще він господар вілли в Туріні, де, знявши майку з галльським півнем, він стає татом-квочкою для Енцо та Люка. Тут він не танцює з м’ячем. Проте саме тут він щасливий. Серцева недостатність, на яку він страждав, коли був немовлям, не залишила жодного сліду, і тепер Енцо відмовляється йти в дитячий садок, якщо йому не дозволяють узяти туди м’яч. Люка народився 13 травня 1998 року, і команда Франції вирішила подарувати свою перемогу йому на уродини.
Тож зміна людині з золотими ногами вже забезпечена: Енцо обіцяє бути гравцем №1, а Люка дивиться матчі “Юве” з набагато більшим зацікавленням, аніж мультфільми!
А ми пропонуємо вам кілька уривків із книги “Роман перемоги”, автор якої – мегазірка Зінедін Зідан.
Пейзаж
“На свій 12-й день народження я отримав пару бутсів за 450 франків! Заради цього подарунка батько мусив цілий рік заощаджувати на всьому.
Моє дитинство переважно проходило на бетонній площі в Кастеллані, в північних околицях Марселя. Сто метрів у довжину і тридцять – у ширину. Довкола – відкрита галерея, зачинена булочна, зачинений газетний кіоск, якась невідома молодіжна асоціація, теж зачинена, зачинена аптека, бакалія...
Прохід, розписаний графіті (Omar libre, Marabou Igor, Didier), веде до будинків із блакитними віконницями та білизною на шнурках. Автостоянка, сітки на всіх вікнах цокольного поверху. Всюди діти, підлітки, негри. Вони сидять на каміннях, гасають на моторолерах, перегукуються...
З іншого боку площі Тартан високий бордюр відокремлює білі будинки від дороги. Найбідніші живуть у межах цього бар’єра. Він ніби ховає нас від більш багатих. Між площею та колом бордюру – громадський центр Кастеллана. Далі – школа і, за 500 метрів, клініка, де я народився.
Я ріс тут. Це – мій квартал. Найбільший у Марселі: 6000 мешканців. Є схожі квартали на наш, але вони набагато менші. І вони не мають репутації Кастеллана.
Кажуть, що наш квартал найважчий і найнебезпечніший. У нас постійно відбуваються якісь історії, бійки, насильство... Все це – правда. Але так само все це є і в передмістях Ліона чи Парижа. Досить, аби між передмістям і центром було якісь шість чи сім кварталів. Інколи тут бувають свята, інколи – турніри з футболу. Та найлегше тут стати виродком, дегенератом”...
Бійки
“Коли у нас починалася якась бійка, завжди втручалися приятелі та брати. Тоді ця бійка ставала поважнішою. Інколи вона припинялась, а інколи розросталась у вагому подію. Я вмів постояти за себе. Я займався дзюдо з 11 років. Мій тренер хотів, аби я став професійним дзюдоїстом. Але я намагався уникати бійок. Я ненавидів такі історії”...
“Коли я не люблю людину, я обмежуюся тим, що говорю їй лише “Добрий день” чи “Добрий вечір”. Я ніколи не буваю справді злим. І сьогодні, й колись, коли можливості побитися траплялися на кожному кроці, я був стримуючим елементом. Я завжди намагався заспокоїти найбільш “буйних”. Проте часто мої приятелі таки йшли у бій. Вони були міцні хлопці. Я не був першим серед них. Але і задніх не пас. Десь так шостий із десяти. Моїх найкращих друзів звали Баба, Малік, Дуду, Мохамед, Нассе, Жан-Франсуа... Друзі по класу, друзі з вулиці”...
Расизм
“Я ніколи не потерпав від расизму, всі мої друзі були або арабами, або іншими іноземцями. Потім я також ніколи не потрапляв між расистів. Зараз інколи зустрічаюся з ними. Буває, що у мене просять автограф, а самі кривляться. Та я все одно розписуюся, бо думаю не про батьків, а про дітей, котрі будуть раді мати мій підпис”...
Ігри
“Я бавився зі своїми друзями в усі можливі в нашому кварталі ігри. Деякі з них були доволі жорстокі. “Має м’яч”, наприклад. Ось правила: жеребом визначають, хто перший бере в руки тенісний м’ячик. Цей гравець мав передати його іншому, і так далі. Усе це треба було робити швидко й утікати від того, хто намагається передати тобі м’яч. Так тривало 2 години. Після цього той, хто залишався з м’ячем, втрачав усе, що мав.
Потім ця гра вмерла. На її місці з’явився баскетбол. У цю гру ми теж грали за своїми правилами. Бувало, що гра переростала у бійку”.
Школа
“Словом, дитинство Зізу – це багато площі Тартан, інколи – баскетбольні закупи в комерційному центрі й зовсім мало школи.
Мій коледж був за 500 метрів од дому, та в голові у мене був лише м’яч.
Учительки мене любили, вони вважали, що я маю зворушливий вигляд. Але я не вчився зовсім. Викладач французької казав моїм батькам: “Він може вчитися, він просто не хоче”.
Та я любив, аби мене помічали. Тоді я був не таким боязким, як зараз. Але я чекав лише на кінець уроків і на зустріч із друзями на площі”.
Футбол
“На футбольне поле мене привів брат Нордін. Вони грали на бетонному майданчику. Що таке газон, ми тоді не знали. Бляшанками ми відзначали ворота.
Я скоро побачив, що у мене добре виходить придумувати всілякі фінти з м’ячем і став такою собі зіркою вуличного футболу”.
На краю площі Тартан, навпроти соціального центру та великої вежі, є три поганенько вмебльовані двоповерхові будинки. Зідан жив у №28, який мав єдину розкіш – броньовані двері. Ліворуч від входу – кухня, з якої було видно площу. За кухнею – їдальня. Потім – кімната, де спали Фарід і Нардін. Зінедін ділив кімнату зі своїм братом Діямелем...
|
|
