Львову балет не потрібен?
Галина КАНАРСЬКА
Про Сергія Наєнка завжди писати дуже важко. Можливо тому, що усвідомлення життя цього артиста балету в нашому місті викликає сум і вічний страх, що ось він не витримає і втече світ за очі. А що тоді робити нам, бідним глядачам?.. Рік тому, коли Сергій зламав ногу і пережив операцію, навіть страшно було подумати, що раптом він не танцюватиме. Прогнози лікарів не залишали жодної надії. Але він звик жити всупереч... і переміг!
Тоді зламана нога “поламала” його творчі плани на співпрацю з диригентом із Швейцарії Ґунгардом Маттесом: спільна прем’єра, запланована на весну не відбулася. Але ми дочекались справжнього різдвяного дарунку від Наєнка.
Програмка, видана ЛВ СКУ вказувала, що Фестивальний оркестр “Львів” і Ґунгард Маттес презентують передсвятковий вечір одноактних балетів у постановці Сергія Наєнка. Але жодної інформації про постановника! Хоч, якщо реально підходити до подій, то без допомоги Ґ.Маттеса ніколи б ці балети не побачили сцени. Та все-таки хотілося б, щоб глядач був обізнаний і з творчістю Наєнка, тим більше, що програмки роздавали безкоштовно, отже, кожен глядач мав змогу ознайомитись з інформацією. На жаль, не повною...
Найважливіше, що переповнена Опера таки побачила ці балети, до яких Наєнко створив і лібрето, і постановку. “Бежарівський” підхід, коли на сцені водночас співіснують і оркестр, і танцівники, додавав сцені якоїсь вражаючої урочості і справжності, породжував гордість, що таке дійство відбувається у нашому місті! Бо – чого гріха таїти?— Львів останнім часом уже втрачає свої естетичні канони.
Перший балет “Музика на воді, або Весілля Нептуна” на музику сюїти Г. Ф. Телемана виглядав дуже традиційним, недовершеним у техніці виконання, але милим. Глядачі відзначили для себе нове ім’я – Є.Світлиця. Він виконав партію Еола. Наступними були хореографічні сонети на музику Б. Бріттена “Проста симфонія”. Епіграф, вибраний Наєнком “Ввійди в моє мовчання і зумій очима наслухати голос мій” із Шекспіра, найбільше відповідав хореографічному втіленню. Три закохані пари (Х.Мордзик – Є.Світлиця, К.Тяпкова – О.Петрик, А.Сапункова – С.Наєнко) оживали в світі кохання: шаленого, грайливого і сентиментального. Найбільш вразив фінал цього балету, коли усі ці вияви кохання переплелись воєдино, як гармонія людського буття. Найбільший успіх випав на “Пульчінеллю” – хореографічний фарс на музику сюїти з балету І.Стравінського. Цей твір захоплював милою іронією, якоюсь дитячою безпосередністю і ніжністю. Можливо, фахівці відзначили б якісь суттєві помилки (жаль, що у Львові ніхто не робить фахових оглядів балету!).
Надзвичайно було приємно почути репліку пересічного глядача: “Нарешті дочекались доброго балету”. Приємно було, що О.Петрик у ролі Пульчінелля був точний і емоційно, і технічно. Як завжди, зачарували учні хореографічної школи (клас І.Панасюк). Як тут не згадати Станіславського з його застереженням не брати у виставу ні дітей, ні звірів, бо переграють будь-якого актора! Звичайно, Наєнко не впорався би із цією колосальною роботою без підтримки Л. Маріної та І.Панасюк, які були репетиторами вистави.
Лишається дивуватися, як йому вдалося при такому шаленому темпі життя, при абсолютно не влаштованому побуті (усі ці роки він живе в гуртожитку, який розташований досить далеко від театру, отже, сподіватись на якийсь перепочинок між репетиціями навіть мріяти не доводиться) здійснити цю постановку, яка, мабуть, буде зіграна лише один-єдиний раз, бо пан Маттес повернеться до Швейцарії, а без нього оркестр не виступатиме.
Шкода, що дирекція театру не намагатиметься залучити виставу до репертуару. Адже попередня робота у співпраці з п. Маттесом – “Дон Жуан” – також була одноразовою акцію. Жаль, що не цінуємо людей, які хочуть і можуть творити.
Декілька років тому Наєнко став студентом Академії танцю, мріючи отримати вищу балетмейстерську освіту. Але навчання там платне, і перевищує зарплатню соліста. Але ж для управління культури чи для дирекції театру це невеликі гроші! Невже ніхто не зацікавлений у зростанні наших митців? Сергій неодноразово мав запрошення працювати в інших містах і державах. Та він, учень Санкт-Петербурзької школи, вибрав наше місто. І намагається в ньому творити, всупереч обставинам і недоброзичливцям, незважаючи на усі матеріальні і побутові негаразди. Панове, чи не варто допомогти людині, яка не скаржиться на обставини, бо кожна мить її життя заповнена творенням танцю?!
|
|
