Медово-іменинні ігрища, або У які ігри бавляться українські письменники
Лариса АНДРІЄВСЬКА
“...дивіться, дивіться – диваки!
Дивіться – скоморохи. Що вони
роблять? Ми збираємо дзеркало,
розбите на друзки, Ми складаємо давно розсипані відображення Актори
пам’яті. Гляньте – це я, Боже. Це я...”
Віктор Неборак, “Гра”
“ – Скуштуй браги, настояної
на меді поезії, – Одін наповнив кухлі
з меншого дзбанка...”
Іван Лучук, “Уліссея”
Українські письменники, як би вони не дратували пересічного галицького інтелігента своїми текстами та суспільною поведінкою, – це також люди. І, як і всі люди, за Еріком Берном, вони мають свої ігри. А оскільки українські письменники – не просто люди, а ще й яскраві індивідуальності, діапазон їхніх ігриськ широкий і несповедимий. Іван Лучук, приміром, найохочіше грає у шахи (див. роман “Уліссея”). Ярина Сенчишин воліє вишуканих монархічно-нарцистичних забав (Див. поетичну збірку “Гра в королеву”). Назар Гончар як не грає в мовчанку (та хто б іще міг це робити так промовисто?), то грає вар’ята – як у поезії, так і “по жизні”. Віктор Неборак останнім часом грає у втомленого життям і славою класика (не плутати з видавництвом “Класика”, де він грає ролю редактора відділу української прози). Юрко Винничук – той взагалі грає, все що рухається (зокрема, як Юзьо Обсерватор із четвергового “Поступу”).
Окрім індивідуальних ігор, українські письменники не гребують і груповими, і коли їм заходить пограти в одну дудку, об’єднуються у літгурти і навіть спілки й асоціації. Вищою лігою українських письменників наразі є АУП – Асоціація українських письменників (не плутати з СПУ – Спілкою письменників України, для вступу до якої вже не обов’язково бути українським письменником, та й письменником узагалі). “Входителі” і “належниці” до Львівської філії АУП поділяються на власне письменників (сиріч, прозаїків) і поетів, причім останні мають кількісну, а за суб’єктивною шкалою, ще й якісну перевагу.
“Добрі поети у нас є, а от письменники – або погані, або дуже погані”, – резюмував один “поганий” український письменник і, як не дивно, член СПУ.
Останній літературний вечір із циклу “Асоціація” в Етнографічному музеї ще раз підтвердив, що в лавах Асоціації об’єдналися “поети хороші і різні”. У “поступівському” анонсі він був задекларований як “Мед поезії”: “рекламно-магічно-сейшнова акція “Заклинання ЗМІ(Ї)”, а також “гра-опитування зі зворушливими призами”. І се була справді гра, варта свічок, котрій більше пасує галицький відповідник “забава”, де кров грала у жилах і грав Бетховен, і грали бісики в очах, а ведуча з артистизмом, притаманним їй не тільки у текстах, грала першу скрипку.
До речі, щодо “Поступу”. Ваша улюблена газета приречена на безсмертя хоча б уже тому, що на її шпальтах виживали українські письменники. І чого тільки не було у Золотому залі того грайливого вечора! Не було своєчасного оголошення у “поступівській” “Афіші”, а тому в залі зібралося небагато аматорів актуальної літератури. Не було всіх “входителів” і “належниць”: Наталки Сняданко (відповідальний секретар “Поступу”), Оленки Галети й Іринки Старовойт (у співпраці з “Поступом” наразі не помічені), які відбули до Варшави на перекладацький семінар. Не було Маріанни Кіяновської і Назара Федорака (літредакторів “Поступу”), які перебували, власне, у “Поступі”. Не було і кінцевої складової “Лугосаду” – Романа Садловського і його довелося підмінити іншим Садом.
Чого не було ще? Хоча гра не передбачала усталених правил, та це, мабуть, не стосується правил доброго тону. І шкода, що львівська еліта, серед якої переважає “тиліґенція” в першому коліні, не годна втямити, що, незважаючи на клінічний брак почуття гумору і відпірність до модерної поезії, виходити зі залу під час декламації (нехай і чужих текстів) не випадає.
А от чого не бракло, так це “Поступу”. “Поступ” був на велетенському логотипі за спиною ведучої, на граційних конусах і пюпітрах, і навіть паркет Золотого залу було вистелено відпрацьованими плівками, котрі шанувальники високої поезії по забаві порозтягали на упакування для масних продуктів. А ще був “Поступ” (а чи таки поступ), увічнений у тексті Садловського: “Кинулися ґазди втікати / та обійстя оточене, / а коли їх схопили, / то зачитали якусь дивну цидулу /, де були дивні слова, / що обіцяли всім одночасно поступ і рай”. І таке “вражіння” від Назара Федорака: “Ідей і трафунків затрачені риси, / Керунки для поступу мляво опалі...”. А тим, кому згадка про “Поступ” видалася рекламною, ведуча порадила добре замислитися, а потім заклеїти собі писка логотипом “щоденної львівської газети”.
Із “поступівських” гранок було змайстровано машкари для гравців і гравчинь.
Чоловічий, пардон, “входительський” варіант являв собою щось середнє між мармизою Качура Дональда і лицарським забралом, а “належницький” (спрацьовує ще в нашій літературі статевий принцип!) – нагадував крила метелика і дуже личив найчарівнішій “належниці” Мар’яні Савці, котра вже не визбирує помилки в “Поступі”, бо з головою полинула у визбирування меду поезії. Нові Мар’янчині тексти зраджують її буквальну пристрасть до солодощів: “Трохи меду на губи – і буде покута”, “За солодкі зітхання голублення...”. “Я налита солодом груш...”. Та слід зауважити, що поетка-метелик не цурається інших смакових асоціацій і подекуди їй “... гірко смакує вишня.”
Мар’яні довелося грати не лише за себе, а й за свою посестру Кіяновську, до речі, цілком нову Кіяновську, котра, схоже, лишилася акростишшя і вінків сонетів. І в Кіяновській нового тисячоліття в магічний спосіб проявилося тоте заанонсоване “Заклинання ЗМІ(Ї)”: “Ми були змієзаклиначі в шатах кольору ранку липневого / І раби, що носили світильники, перетікали між пальців у нас”... Хоча за версію Вітхи Сад, малося на увазі “змійство як таке, змійство засобів масової інформації, а ще слабенький натяк на журнал “Ї”, де найбільше найгустовнішої літератури, зокрема, переклади поетів-”аупівців”.
А далі до гри вступив чоловічий нерозлийвода-тандем: Луго без Саду. Іван Лучук (до речі, голова Львівської АУП і взагалі хлоп хоч куди) потішив звісткою про те, що “Лугосад” от-от сягне віку статевої зрілості, і цю подію, можливо, буде відзначено академічним тритомником. Поза все інше, Іван є автором новітнього переспіву скальдичної легенди про мед поезії, котру він почув під час товариського “симпозіуму” (Див. нижче) з Одіном в Асґарді.
(Тим, кому шахово-гастрономічно-поетично-пияцький роман Лучука виявився не по зубах, пропоную найновітнішу ремінісценцію з “Уліссеї”. Верховному богові скандинавів не з медом велося, аж поки не здобув собі зілля, настояного на крови наймудрішого з людей – Квасира, скуштувавши котрого, можна стати скальдом, себто поетом. Одінові довелося буравити скелю, товкти красуню Гунньольд, перекидатися на вужа і на орла, а що втікати з поцупленим скарбом було тяжко, то пустив трохи заднім проходом за валами Асґарду).
От і перемучений мистецьким симпозіумом “Де Ново” Назар Гончар спершу оприлюднив трактування “симпозіуму” яко “спільного пиття”, а потім висловив свій нелегкий стан у канонічному “Я осовів”. Яке ж таки щастя жити поруч із живими класиками і чути тексти у супроводі авторського тлумачення!
Виявляється,
5-літерний Назарів мікрошедевр “піхви” слід розуміти не як множину делікатного предмета, а як родовий відмінок однини. А Віктор Неборак (Апологет Галичанства з п’ятничного “Поступу” і другий іменинник вечора) вже звикло грав на нервах академічної публіки, озвавшись прозовим текстом із “Вечірнього меду” Кості Москальця, по чому, ґречно перепросившись, видалився у недослідженому керунку.
Незадовго до фіналу, коли зі залу вицофалося телебачення і більшість “вдячної публіки”, звучали, зрештою, поезії Вітхи, де був і мед алітерацій і змійство звивистих образів, і напівпрозора гра асоціацій і, звісно, поступ поезії. А там залишилося підбити підсумки гри. Спраглі “зворушливого призу” (квартальної передплати на газету “Поступ”) мусили встановити авторство цитати про “поступ і рай”. Зрештою, за методом винятку, Садловського було названо, а вигру присуджено відсутньому авторові. Отже, офіційним звитяжцем вечора-гри, (коли проігнорувати заздрісні репліки, мовляв, так йому і треба), став Ромко Садловський. А щодо правдивого звитяжця (-иці), то шукайте його (її) ймення у латинському відповіднику слова “перемога”.
А хто ж програв у цій грі? По-перше, той, хто знехтував імпрезою в Етнографічному. А ще той, кому бракне як не розуміння, то, принаймні, толерації щодо актуальної літератури, до гарної забави і до газети “Поступ”. Таким нещасним лишається кохатися у безпрограшних версифікаціях (“кров-любов”, “Україна-єдина”) і збирати сумнівного походження мед за валами Асґарду.
P.S. Наступна забава з циклу “Асоціація” відбудеться 29 грудня о 17 годині в Палаці мистецтв, де на “Перфосалоні” видавництва “Класика” за підтримки Центру міжнародних культурних ініціатив (CICI) львівські літератори презентуватимуть перший випуск незалежного мистецького альманаху “Королівський ліс”, ілюстрований графікою неперевершеного львівського митця Мирослава Ягоди.
|
|
