Ми ж - звичайні торгаші
АНТИАМЕРИКАНЕЦЬ
МАЙКЛ
Мій знайомий, точніше добре знайомий, Богдан – досить успішна людина в економічному плані. Більше того, на відміну від йому подібних, бізнесових людей, (назвемо їх так) надзвичайний противник американського способу життя і взагалі капіталістичної системи.
У цьому не було б нічого оригінального, якби його погляди ґрунтувались лише на теорії, джерелом якої є підручники з політекономії чи передачі “Два світи – два способи життя”. (Була така колись, за комуни, передача). Ні, усе значно простіше – усі свої погляди він побудував і розвинув на основі власного досвіду. Богдан пробув три з половиною роки в США, звичайно, як нелегал. Зрозуміло, порівнювати його висновки і його досвід із досвідом людини, яка працює в США легально, буде некоректно: у кожного своя правда і своє бачення світу.
– Богдане, почнемо з кінця. Тобто, чим Ти в даний момент займаєшся. Як Ти заробляєш собі на хліб, якщо, звичайно, не заперечуєш?
– Я не проти, але давай домовимося, що я буду максимально відвертим. Однак, якщо не вважаю за потрібне відповідати, я не буду. Згода?
– Згода. (Хіба в мене є вибір?..)
– Офіційною мовою диктора Південного ринку, я – підприємець. Хоча, на мою думку, ніякий я та і більшість тих, хто тримає свої буди там, і не тільки там, не підприємці. Підприємець – це людина, яка бере сировину і виготовляє з неї якийсь готовий до вживання продукт. Ми ж – звичайні торгаші. Ніяких таких матеріальних цінностей ми не створюємо. Кількість товару і матеріальний рівень населення від нашої діяльності не збільшується. Виняток становлять люди, які шиють все: від сорочок до взуття. Хоча, на мою думку, краще вони б цього не робили.
– Чому Ти вважаєш, що краще б вони цього не робили?
– По-перше, якість їхніх виробів не відповідає тим лейбам, які вони на них ліплять. Усі ці пластмасові сорочки і піджаки, шкарпетки, які розлітаються від годинного носіння. Я розумію, що у них немає грошей на якісний матеріал, але я, як споживач, за свої гроші хотів би отримати якісний товар. Нехай уже ті меблі клеють, або ж, елементарно, перепродують готові вироби.
– Напевно, не всі можуть торгувати. Де ж взяти стільки покупців. Хіба в Америці такі випадки на окраїнах, на марґінесі, неможливі?
– Звичайно, ринок не ґумовий. Не всі можуть продавати, та це й не потрібно.
Це спостерігаємо на наших базарах, коли триста осіб продає один і той же товар, особливо продукти: наприклад, гречку, маргарин за однаковою ціною.
Достатньо поставити одного продавця. Американці б так і зробили. А ще краще поставили трьох і в трьох була б значна різниця в ціні: збільшуючи її поступово – почавши з найнижчої. Люди б усе викупили. По-друге, в Америці покупець голосує, тобто здійснює свій вибір грошима. Проте такий неякісний товар, як у нас: усі ці фальшиві джинси, аудіо- і відеокасети – це вражаючі випадки, зрозуміло, американець купувати не буде. Там є шалений вибір. Такі люди не вижили б.
– Скільки, якщо не секрет, приносить Твоя діяльність? І що в ній за останній період змінилось?
– Скільки я заробляю, де в мене стоять буди, скільки на мене працює людей, який у мене товарообіг – тобі не скажу. Не хочу – це не для газети. Крім того, я не хочу мати справи з податковою. Щодо змін за останній період, то, очевидно, найсуттєвішою зміною стало те, що ми перестали їздити в Польщу за товаром, а “переключились” на наш ринок. Ми тепер беремо товар в Одесі, так званий “Толчок сєдьмого кіломєтра” – як це вони самі рекламують. Плюс ми ще мотаємося в Київ на Троєщину. Але товарообіг Троєщини не порівняти з одеським. Там, по суті, побудовано ціле місто. Цілі вулиці складені з контейнерів. Усе-таки Одеса – це порт. Суттєвий нюанс: різниця в ціні буде значною. Тільки в тому випадку, якщо брати гуртом. У випадку штучного закупу, то не вигідно їздити в Одесу: бензин, амортизація.
– Я так і не зрозумів, чому Ти, Богдане, перестав їздити в Польщу на закупи. Головне: тут дешевший товар?
– По-перше, звичайно, дешевший, але це зовсім не так. Уся річ полягає в тому, що польський товар – це якісні японські і західнонімецькі речі. Нашим же людям не по зубах. Звичайно, я можу продати одну, дві, три одиниці товару. Але різниця в заробітку буде мізерною.
Одеса ж бере дешевшим (однак це не означає, що то вже цілком барахло) товаром: китайським, тайванським, таїландським. Ззовні – майже як Японія, не слабше, але технічні характеристики, термін роботи, і, відповідно, ціна набагато менша. Я, продавши цей товар, таким чином можу отримати більшу різницю. Це все і є мій бізнес. Щодо Америки, то це також досить традиційне явище, і про неї ти маєш цілком теоретичні знання.
– Давай-но, Богдане, щоб мої знання не були настільки теоретичними, Ти мене, темного, трохи навчиш. “Намалюй” Америку очима очевидця. Добре?
– ОК. Почнемо з початку. Ти б і так мене про це запитав. У штати я приїхав на запрошення від родини. Фальшиве. Я заплатив за це і за обіцяну мені, досить грошову і не надто важку і брудну, роботу плюс житло. Скільки це винесло?
Дай, Боже, я влетів добре, проте цього тобі не розповім. Це не для газети. Як кажуть американці: “It no of your business”. Моя мета була – заробити там стартовий капітал. Мені це вдалось. Про це згодом. Спочатку мене кинули. Елементарно кинули. Роботи не було і заробітку не було. Довелось усе починати з нуля. Мало того, що мені це додатково коштувало (за українськими розцінками чимало – житло і їжа протягом довгого періоду часу), проте мене заледве не вбили латиноси. Коли зміна погоди, відчувається сильна ломота в кістках ніг. Робота, яку я все-таки надибав із моїм каліцьким знанням англійської, була досить брудна і досить шкідлива. Найгірше, що її було дуже багато. Майже цілодобово.
Замість планованих, згідно з візою, шести місяців, я просидів у Штатах три з половиною роки, щоб повернути борги, вернути затрачені кошти, плюс виконати своє основне завдання – заробити на стартовий капітал. Зваж на той факт, що в мене тут залишилася жінка з однорічною дитиною на руках. Максимум грошей, на які вона могла розраховувати, це ті півроку. Я був завантажений “під зав’язку”. І я там сиджу і не маю навіть грошей, щоб подзвонити їм і пояснити, де я і що я. Вернутись просто без грошей, я не міг. Це б означало голодну смерть. Усе! Зваж на те, що я також в американському госпіталі лікуватись не міг. Я – нелегал. Чому ж я не люблю Америки? Це країна ідіотів, які не знаходять нічого кращого зробити зі своїм життям, як перші 50 років заробляти гроші, а другу половину їх витрачати на лікарів. Щоб залікувати ці болячки, які в них виникли протягом цих років. Ото й усе, бо мене шляки трафляють при нагадуванні про США!
|
|
