Антологія
А.Г.
Проблем накопичується щоразу більше, і хоч би якась надавалася до вирішення! У кінці року так хочеться зітхнути з полегшенням, розставивши все на свої місця. Та люди – сотворіння не лише мислячі, а й фантазуючі. Чому б не пофантазувати на відому тему? – одного чудового ранку я прокидаюся і...
– ...прокидаюся в незалежній Україні;
– усвідомлюю, що живу в своєму рідному місті, яке для мене – найкраще в світі;
– вмикаю столичний канал “1 + 1” і слухаю професійно підібрані новини цілком терпимою українською мовою;
– йду компонувати сніданок і запитую в дружини, яку з п’яти можливих страв вона воліє;
– розгортаю розважливу львівську пресу і поринаю у комфортний якнайсвіжіший інформаційний потік, де немає ніяких партійних передовиць і антикапіталістичних страшилок;
– сідаю за свій письмовий стіл і з насолодою пишу кілька сторінок у жанрі, який мені сьогодні до вподоби, не боячись, що в будь-який момент до мене можуть завітати представники спецслужб з обшуком...
Стоп! До чого тут фантазії? Усе це у мене переважно вже є! А що ж фантазії?
Добре, хай будуть фантазії:
– виходжу на тролейбусну зупинку, де стоїть кілька людей; невдовзі точно за розкладом прибуває новісінький тролейбус-тихохід, у якому заповнено пасажирами лише половину сидячих місць;
– сходжу на зупинці “Університет”, вітаюся з милими інтеліґентними студентами і викладачами; на чистісіньких плитах біля входу бачу хіба що занесений вітром зів’ялий листок як найделікатніше нагадування про Патрона;
– заходжу у філію ощадбанку, куди нараховують мою платню, – чітко двічі на місяць; звичайно, на тисячу гривень за половину викладацької ставки не розженешся, але, як каже мені моя п’ятирічна доня: “Тату, просто треба ліпше писати!”;
– виходжу-сходжу-заходжу і потрапляю в першу-ліпшу книгарню, де хочу залишити сотню, придбавши кілька феєричних, дотепних, блискучих українських романів найпопулярнішої тепер у Європі нової української прозової хвилі, та пізно! Ще вчора всі бестселери розхапали. Залишилися тільки переклади з них на російську. Але маю надію, що в “Українській книгарні” на Академічній мої любі книгарнині не забули відкласти для мене про всяк випадок усе найновіше;
– йду центром, з якого кілька років тому позабирали всі авта і трамваї, розглядаю фіакри з туристами, насолоджуюсь чистісіньким повітрям, у якому відлунюють класичні мелодії, досконало виконані улюбленцями львів’ян – карнавалізованими вуличними музиками;
– довкола – акустичний коктейль з кільканадцяти мов, включно з японською, та мене це не дратує – я тішуся, що моє місто приваблює гарних людей з усього світу;
– біля пам’ятника королеві Данилові Галицькому, що навпроти Галицького Культурно-Промислового Центру (повітряно-дзеркальна будівля на місці колишнього Галицького ринку), молоді енергійні поети влаштовують черговий поетичний турнір; на мене, напівзабутого, ніхто не звертає уваги, та це мені не вадить – головне, що молода українська поезія набирає все стрімкіших обертів;
– над містом пролітають гігантські дирижаблі з рекламою – ні, не жуйок чи прокладок – а нового історичного українського фільму про кінець другого тисячоліття в Україні; у Галицькому кіноцентрі – жахливі черги на попередній кіно-гіт “Троянська війна олігархів”, квитки продають за місяць наперед, з рук на завтра можна перекупити дорожче у три рази (ні, це не для моєї кишені)...
Так, фантазуючи, можна і дахом поїхати. Ліпше жити у звичайному світі. Бог з ними, з двомовними нашими, купленими і перекупленими теле- і радіоканалами, чорнушними газетами, зазомбованими головами! Добре, що немає черг за ковбасою і горілкою; благо, що нікого не тягають на допити за передрук у домашніх умовах поезії Стуса чи Калинця. Проблеми були, є і будуть, і непогано було б, якби сусіди між собою віталися. Що я, дочасна і заклопотана людина, можу? Хоча – дещо таки можу. Можу чистити двічі на день свої дочасні зуби; можу не забувати привітатися зі знайомими і відповідати на вітання; можу не спльовувати на землю і навіть на плити, які вкривають землю; можу не говорити неприємних для слуху інших людей слів; можу забрати камінь зі шляху, яким доводиться ходити багатьом; можу звільнити у міському транспорті місце; можу вибрати на свій смак квіти і подарувати їх комусь...
Слово “антологія” з грецької дослівно перекладається як “збирання квітів”.
Збирати квіти, як і вкладати антології, можна лише з любов’ю. Все добре можна робити лише з любов’ю. А любов, як співали колись The Beatles, не можна купити. Дай нам, Боже, любові, щоб ми зуміли, незважаючи на більші і менші проблеми, робити добрі справи!
До речі, щойно з’явилася розкішно видана львівським видавництвом “Літопис” антологія української поезії ХХ століття “Сто років юності” – українською та англійською мовами (упорядники Ольга Лучук і Михайло Найдан) – і хай про це напишуть усі шанувальники гарних видань і української поезії. Мені, на жаль, не випадає, з причини, яка стане зрозумілою кожному, хто розгорне цю книгу.
Віктор НЕБОРАК
|
|
