Богдан Стельмах. Поет і в ратуші поет
З порогу я без жодного пієтету виплескую на господаря кабінету потік несхвальних відгуків: і те, що одна журналістка обізвала його “апологетом мітингової поезії”, і те, що фейлетоніст Пальцун вивів його у талановитому, а таки у пашквилі таким собі поетом Зеновієм, що проміняв творчість на тепленьке кріселко райці, і те, що київський літератор із “безсмертних” категорично заперечив співіснування літератури з держслужбою. (Я маю повне право на таке нахабство, бо вже тримала в руках останню книгу пана Стельмаха – переспіви давньоєгипетської лірики “Початок радісних пісень” – Л.А.).
– Ну і нехай собі говорять, – на диво спокійно коментує пан Богдан увесь цей шквал негативу.
– То Ви на власному прикладі можете довести, що поєднувати творчість і громадську діяльність реально?
– Коли я був директором департаменту соціальної політики, це аж ніяк не поєднувалося. Просто тоді я зовсім не мав часу. Тепер, на посаді радника міського голови, я таку змогу маю.
– Чому у Львові кінця другого тисячоліття Ви звернулися до Давнього Єгипту? Що це – втеча від сумної реальності?
– “Початок радісних пісень” я зробив давно, а видати вдалося тільки зараз. Взагалі, тих, хто пхався до тих пірамід і фараонів, завжди спіткали якісь лиха. Може, саме тому я так довго і не міг видати цієї книги. Вона мала вийти у “Феніксі”, потім кілька років лежала в “Каменярі”. На поважнішій посаді я, звісно, мав більше можливостей знайти спонсорів, та тоді я шукав гроші для інших: для студентів, які хотіли їхати на закородонні студії, для талановитих діточок, для багатодітних матерів...
– Як Ви потрапили на держслужбу?
– Усе дуже просто. Я зустрів на вулиці тодішнього начальника Обласного управління культури Зеновія Мазурика і сказав: “Слухай, дай мені якусь роботу”. Він каже: “Приходь”. І я пішов інструктором у відділ мистецтв. А тут Куйбіда став мером і запропонував мені посаду заступника. А чому я мав відмовитися? Я вже щось знав про державну службу і вважав, що цілком можу дати собі з цим раду. І я був на тій посаді чотири роки, до другої каденції Куйбіди, а потім став його радником. Так було краще. Для мене.
– А для Львова?
– Для Львова – не знаю. Нещодавно у нас відбулася зустріч із членами ради правління Львівської письменницької організації. Говорили про те, що члени Спілки мусять бути активнішими. Вони мають казати людям, що влада – це не ворог народу.
– Про це можна сперечатися.
– Львівська влада робить усе для того, щоб усім було ліпше, та що можна зробити без грошей? Для того тільки, щоб місто світилося, нам треба три мільйони гривень у рік. А нам виділяють три мільйони на всю комунальну господарку: на світло, на дахи, на каналізацію, на дороги. Куйбіда працює добами, це страшна робота, а люди бачать тільки проколи, а не заслуги. Коли якийсь клерк краде і бере хабарі, то не можна валити всіх до купи.
– Перебуваючи на високих посадах, Ви сприяли комусь із колег по перу?
– Із письменників майже нікому, бо мало хто до мене звертався. Та я помагав деяким акторам і художникам. Тобто, як помагав? Проштовхнути якісь папери, якусь ідею, отримати рекомендаційні листи з Києва.
– А зараз Ви щось робите в літературі?
– Нещодавно я завершив переклад прекрасної п’єси Едмона Ростана “Шантеклер”. Досі українською було перекладено лише “Сірано” та “Самаритянку”. На фестивалі “Золотий Лев” я зустрічався з поважними театралами, які захоплені тим фактом. У “Споломі” вже набрано цю книжку. Вона ще не вийшла, та перший виправлений примірник уже просив у мене Стригун, а ще один я надішлю до Малої дитячої академії мистецтв у Києві. Якось Калинець сказав, що давно не пише і зараз став імпресаріо своїх віршів. От і я зараз підгрібаю до купи все, що понаписував. Не хочу казати, скільки це буде книжок, аби мені не заздрили мої колеги-літератори. (І так заздритимуть! – Л.А.) За півроку побачить світ книжка “Світлиця пісень і спогадів” – це пісні і спогади про Ігоря Білозіра.
Влада як мудрий лікар
– Вас уже, мабуть, просили прокоментувати те, що сталося у “Віденській каві”?
– Що ж тут коментувати? Сталося. І це дуже прикро.
– Тобто, Ви бачите лише прикрий випадок?
– Звичайно. Я собі подумав: а чи міг би українець вдарити Білозіра? І дійшов думки, що п’яний міг би.
– Об’єктивно, це і справді випадок. Одначе те, що бачиш і чуєш довкола – чужинську музику, мову, чужомовні книжки, викликає сумніви щодо випадковості таких випадків...
– Мене трохи обурили ці вагання щодо заборони вульгарних російськомовних пісень. Не знати, чому наші депутати здали назад. Треба було затвердити ухвалу у першій редакції. І нічого страшного немає, щоб по-господарськи заборонити щось погане. Ця похабщина горлала на площі Ринок, годі було перейти містом. Якщо людина хвора, лежить у реанімації, то їй на якийсь час приписують дієту: це вам можна їсти, а це – не можна. Якщо нація хвора, зрусифікована до кісткового мозку, її треба якось лікувати. Алкоголіків ми лікуємо в той спосіб, що не даємо їм пити. Ми кажемо: “Не можна вам пити, друзі любі, бо з вас зробляться потвори”, наркоманам ми кажемо: “Не можна вам вживати зілля, бо пропадете”. Ми перестаємо бути українським народом. Чому? Бо запоєм ковтаємо російщину. Тому, як мудрий лікар, влада мала би сказати: “Панове, ковтайте її принаймні мінімальними порціями, бо це отрута для вас”. І починати треба з Києва, з Президента.
– Важко заборонити слухати чужинську музику, коли немає якісного вітчизняного аналогу.
– Так, бо це все одно, що алкоголікам заборонити пити горілку. Здеградовану людину все одно тягне до наркотиків, алкоголю і кримінально-злодійської творчості. Вони, зрештою, втрійці і ходять: коляться, п’ють і слухають. Слухають, п’ють і коляться... Те, що зроблено у Львові – лише легкий натяк на те, що треба зробити.
– Взагалі, у Львові ніколи не було стільки російщини, навіть за совітів.
– Тоді була цілком інша ситуація. Партія дбала про втілення псевдо-інтернаціонального принципу: хочете робити концерт українською – будь ласка, та щоб обов’язково було кілька російських пісень. Виходив Зінкевич і співав “Рускіє бєрьози”. А тепер наші співаки співають-співають українською, а потім завершують російськомовним альбомом. За шмат гнилої ковбаси...
Щодо авторських прав
– А Ваші пісні зараз хтось співає, крім “динозаврів” естради?
– Так, Руслана, Ані Лорак, Сашко Пономарьов. Сашко зробив нашу з Івасюком “Лиш раз цвіте любов”. Цій пісні вже 25 років... Взагалі, мене вражає теперішня ситуація на естраді. Я маю великий сумнів, що ті співаки і співачки самі пишуть пісні. Вони купують авторів, ненайкращих, звісно. Бо ж я не погоджуся, щоб мій текст оголошували як текст, скажімо, Ірини Білик. Тим “неграм” вони платять копійки, щоб не мати потім клопоту з авторськими. Раніше я спокійно міг працювати на творчій роботі, бо щомісяця діставав авторські з ВААПу.
– Зараз Ви щось отримуєте?
– Якийсь там мізер – 20-30 гривень у місяць. У нас повний у цьому “бєспрєдєл”, автор зовсім незахищений. То що я мушу подавати на виконавця до суду? Не буду. Нехай співає. Я свої гонорари вже отримав.
Про “фатальні” дати в поезії
– Ігор Калинець якось сказав, що після сорока вірші писати не варто. І справді, коли взяти світову літературу, поезія – це забави молодих, у зрілому віці вони або перекваліфіковуються на прозаїків, перекладачів, видавців, редакторів, або взагалі перекваліфіковуються. Спозирнемо лише на український політичний олімп – він так і кишить колишніми поетами. Щоправда, з їхнім відходом поезія небагато втратила...
– Я не згоден із цією тезою. Приміром, Волт Вітмен почав писати чи то у 38, чи то в 40. Калинець – поет зовсім іншого плану. Він ставив собі конкретні завдання і писав конкретні книжки. І коли зробив 17 книжок, то вирішив, що цього достатньо. Я не думаю, що в поезії є вікові обмеження – до сорока, сорок, чи після сорока. Це все одно, що сказати: закохуватися можна тільки до сорока.
Собака бреше, а караван іде
– А як щодо тавра “мітингового поета” і звинувачень у кон’юнктурі?
– А що, Україна могла обійтися без мітингової поезії? Хто б мав її писати і читати? Зовсім скінчені графомани? Я не діставав за це ніяких дивідендів. Калинець виступав на мітингах зі своїми публіцистичними експромтами, а я читав вірші на певну тему: на тему бандерівців, на тему Січових Стрільців, на тему пам’ятника Шевченка. Хіба це було погано, коли це було щиро? Коли мені хочеться виступити перед людьми, я роблю це у віршованій формі. Яка ж це поезія? Це вірші. Хіба комусь шкода мого часу? І я видам ці вірші в одному з томів свого зібрання творів.
– Існує прикрий парадокс сучасної української культури, коли ми маємо елітарну літературу, та не маємо популярної. Чомусь мало хто зважується промовляти до народу його мовою. Знаю, як закидали Винничуку “спрощеність” “Легенд Львова”. Більшості талановитих людей чомусь притаманна зверхність.
– Я не розумію тих хлопців, які, як їм здається, пишуть “для Європи”. Не знаю, чого вони так туди пхаються, адже європейці мають своїх поетів. А взагалі, у Моема є такий пасаж: про поета, який писав дидактичні повчальні двовірші. Довкола нього кипіли пристрасті, суперечки, йому клеїли якісь ярлики, а він сидів і продовжував кропати рядки. Бо це було його. Ярлики відклеїлись, і поет лишився в літературі назавжди.
Чому я повинен із себе вдавати когось, ким я не є? Я перекладав японські вірші. Я писав дуже модерні білі вірші. Як мені заманеться римувати, я пишу: “Ця осінь називається Марія...” Усе залежить від настрою і внутрішнього стану.
Про постановку “Мойсея”
– Чому перенесено прем’єру “Мойсея” у львівській Опері, заанонсовану до століття театру?
– Постановку й досі не завершено. Скорик працює над нею довго і “натхненно”. Щось йому не йде. До лібрето він має претензії: “А як це поставити?” А що тебе обходить, як це поставити? Напиши добру музику, буде режисер і він буде знати, як це поставити. Він сказав у своєму інтерв’ю “Поступу”, що досі не отримав другої дії лібрето. Він давно її має. Йому треба, щоб там був любовний трикутник: Івась, Марічка, Грицько... Та ж ішлося про те, щоб заспівати поему Франка. Там є образи, є конфлікт, є і трикутник: народ, Мойсей, і Авірон із Датаном. Я ще так дражливо не працював ні з ким, хоча ми разом написали чимало пісень (зокрема “Аеліту” – Л.А.), зробили нові редакції “Купала” Вахнянина і “Роксоляни” Січинського. “Я не знаю, що писати – тут нема конфлікту”. “Та вчитайся: це ж пустеля, єврейська громада, зроби якісь танці”. “Я пишу оперу, а не балет”...
– Найгірше у такій ситуації, що потерпає театр, який аж ніяк не може потішитися багатством національного репертуару, і в кінцевому результаті – глядач.
– Тадей Едер сказав, що чекатиме хоч десять років, але дочекається цієї опери. Скорика я сам вибрав, я пропонував йому цей проект ще три роки тому, а він тоді сказав: “Ніхто не буде робити такої роботи за так”. Я вважаю, що це немистецька теза. Найбільше задоволення для митця: зробив – це є твій гонорар. Може, тому я ще й досі поет – після сорока.
Розмовляла Лариса АНДРІЄВСЬКА
|
|
