BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



Поступ головна сторінка, Postup HOMEPAGE

| Головна сторінка | INDEX 21-27 ГРУДНЯ 2000 року |

Смак різки від Святого Миколая

Юрій ВИННИЧУК

Коли я був малий, подарунки від Миколая могли бути різними, але дві речі були завше незмінні – книжка і різка. Книжка для мене і колись, і зараз найбажаніший дарунок. Оскільки в дитинстві, і навіть у підлітковому віці, я захоплювався казками, то в листі до Миколая я просив казки, і він мені їх справно приносив. Про різку я, ясна річ, не згадував, але і її Святий Миколай не забував. Ті різки мали одну особливість – вони не нагадували голузок із тих дерев, чи кущів, які росли поблизу нашої хати, отже Миколай виламував їх де інде, і мене завше цікавило, де ж такі різки проростають. Різка від Святого була довга й ідеально рівна, а ще вона зі свистом розтинала повітря.
Це справляло враження. Різку бабця клала на шафу, але так, аби кавалок її було видно, і, коли я бував нечемним, нагадувала, що та різка на мене чекає.

Різку зберігалося весь рік і якщо так жодного разу мене нею не пригостили, то бабця чисто символічно вдаряла мене різкою по задниці й викидала її у піч. Це тому, що різка мусила виконати свою виховну функцію. Але що у тісній хаті хрестити малого неслуха замашною різкою було незручно, то різка так і лежала без діла, а по моїй дупці гуляли тріпачка, ремінь, віник чи мухобийка.
Тріпачка була виплетена з прутів і дошкуляла не так уже й сильно, як це можна було запідозрити з мого вереску, бо верещав я з великим натхненням, аби батьки чи дід із бабою не запідозрили бува, що тріпачка насправді сильно поступається ременеві. Для більшого ефекту, я починав ридати на самий тільки вигляд тріпачки. Віник і мухобийка викликали в мене такі ж емоції, оскільки вони теж дуже сильно поступалися ременеві.

А проте одного разу Миколайову різку я таки засмакував. Сталося це після того, як ми з бабцею поманджали в гості до відьми. Зараз я не можу з певністю сказати, що та стара пані була відьмою, але тоді, коли мені було п’ять років, я твердо знав, що вона – відьма.

Отже, моя бабця займалася знахарством. Лікувала вона дуже вже нетрадиційними способами. Один із них базувався на тарганах. Тарганів бабця засипала у пляшку і живцем заливала олією. закорковану пляшку виставляла на сонце, і тоді там відбувалися якісь дивні містичні процеси, внаслідок чого утворювалася чудодійна настоянка, котру бабця потім по крапельках вділяла всім стражденним. Від чого вона помагала, я зараз не скажу, зате знаю від чого помагала така сама настоянка на жуках, які мешкали в ясенах. На жодних інших деревах цих дивовижних перламутрово зелених жуків я не бачив. Бабця, ясна річ, сама на ясен не лазила, але завше знаходила когось, хто їй тих жуків назбирував. Ясенові жучки помагали на болі в колінах і суглобах, їх накладали на болюче місце і замотували бинтом. Зрештою, тарганів їй так само доводилося замовляти, бо ми у хаті їх не мали. Таргани, яких вся Європа називає москалями (як не вірите, то зазирніть в “Энциклопедию насекомих”, видану в Празі у
80-тих роках, вона продавалася в наших крамницях і її досі ще можна придбати в букіністиці), з’явилися в цивілізованих краях після наполеонівських війн, коли переможна царська армія пендзлювала до Парижа. Галичину якось тоді Бог милував, і це щастя ми дістали щойно в 1914 році, але аж до 1944 таргани не виявляли якоїсь особливої небезпеки і з ними успішно боролися. після 1944 боротися з ними, так само як і з плюсквами (тобто клопами), стало дуже важко.
Але у приватних будинках усієї тієї нечисті не було, тому бабця мусила замовляти собі цей скарб.

Бабця лікувала від різних дивних хвороб. Вони мені видавалися загадковими і дивними. Оскільки частенько до нашої хати забігали молоді дівчата й купували в бабці якесь таємниче зілля, я інколи намагався підслухати, про що ж вони шепочуться на кухні:

– А як не поможе? – питала тремтячим голосом дівчина.

– Коли не більше місяця минуло, то поможе, – твердо відказувала бабця.

– А коли більше?

– Ну, то спробуєм іншого способу.

– То, може відразу?

– Дайсі на стриманє, доню. Поп’єш того узвару тиждень, а тоді – приходь.

Уява моя вимальовувала чародійний напій із зілля, завдяки якому дівчата могли перетворюватися на пташок і літати попід небесами, або ставати невидимими.
Але бабця пояснила, що то приворотне зілля, аби коханого повернути. Коли дівчата приходили до бабці проколювати вуха, я неодмінно асистував при цій процедурі і тримав слоїчок зі спиртом, в якім плавали білі ниточки, засилені в голки. Бабця вибирала пінцетом голку з ниточкою, проколювала дівчині вухо і зав’язувала ниточку на ґудз. Після того, як ранка заживала, бабця висмикувала ниточку, а натомість засиляла кульчики.

Пацієнти навідували бабцю щодня, і вона, як кожен порядний цілитель, деколи потребувала консультації. Час від часу вона вирушала в гості до іншої, такої самої, знахарки на Гірку (місцина в Станіславові за залізничним двірцем). Я перебував під бабусиною опікою і з великим задоволенням супроводжував її туди.

Пані Розалія мешкала в затишній хатинці, яка мало не по самі вікна вгрузла в землю і була оточена дивовижними кущами й квітами. Усередині всі стіни були завішані різноманітним зіллям, корінцями й галузками, на полицях стояли пляшечки та слоїчки з настоянками. Запах, який панував у хаті відьми, був ні з чим незрівнянний, і описати його просто неможливо. Але коли заплющую очі, то ніздрі мої пригадують його. Взагалі, я в дитинстві полюбляв принюхуватися до всього. Особливо мені подобався запах пасти для взуття, потім запах бензину, а ще я любив стати позаду автобуса і нюхати гази, що вилітали з рури. Тим часом запах у пані Розалії був далеко неоднорідним, це був якийсь шалений букет запахів, з якого згодом я виокремив пахощі полину, ясмину, валер’янки і горіхового листя.

Серед засушених дивовиж були й кажани, вужі, змії, ящірки, жаби. Одного разу я був присутній при тому, як пані Розалія товкла в ступі сушену гадюку, розтирала її на порошок, потім розфасовувала по сірникових пуделочках і надписувала. За всіма її рухами я слідкував із виряченими очима. Скільки моя бабця не намагалася спрямувати мою увагу на щось інше, цікавіше, притаманне нормальним дітям, я неодмінно зосереджувався на маніпуляціях пані Розалії, бо саме тут діялася казка, саме тут відбувалося диво. Господи, як я шкодую, що в ті часи не існувало диктофонів, аби можна було записати усі ті примовляння, яким обмінювалися пані і моя бабця. Адже бабця приходила сюди без записника чи зошита і все запам’ятовувала, в тому числі і якісь нові замовляння, чи поправки до старих замовлянь. Адже замовляння, як виявилося, старіли, їх із часом доводилося відсвіжувати, вставляти бодай якесь нове слово, котре заряджало енергією всі інші слова.

– Сяню, я ті прошу, не вставляй в замовляння імена святих. Та ж то бздура. Тоті замовляння були ше так давно, шо тими святими й не пахло, – радила пані Розалія.

– Але я запам’ятала їх власне так, – боронилася бабця.

– Але ж ти мусиш тямити, жи то є смішне. Ну нашо то казати, “Святий Власій поможи... “ – як то є тілько покруч з Велеса, бо попи так зарядили.

– То шо й Ісуса не згадувати?

– Сяню, є замовляння дуже старі, дохристиянські, а є християнські. То власне в тих останніх звертаєсі до Ісуса, але в жоднім випадку не можна згадувати Ісуса, коли маєш когось причарувати, чи розсварити, чи з’єднати, чи випровадити в чужі світи, чи наслати або зняти вроки.

– Та я то знаю. Але ж коли то мені в голові вже стілько літ сидить, то я негодна вивітрити.

Я слухав тоті їхні розмови, як живу казку, адже я вірив тоді у все на світі, а особливо у відьом і чарівниць, про яких часто оповідала моя бабця. Серед колекції зілля в хаті господині було котресь, що давало змогу літати. Відьми ним натираються, сідають на мітлу, або кочергу і фіуфіть! – попід хмари. У снах я не раз літав, а так хотілося полетіти насправжки. І ось я вчепився бабці, аби вона спитала в пані Розалії, котре саме зілля призначене для лету.
Бабця довго віджартовувалася, але врешті таки показала мені в’язку засушених трав, що звисали з низької стелі. З тих пір я став виношувати план добути ці трави.

І ось одного дня я тихенько висмикнувся з хати і подався сам до пані Розалії. Було мені тоді п’ять років і перехожі, бачучи малюка, який сам чимчикує вуличками, спинялися та питали, куди це я намірився. Та я знав, що відказувати:

– До бабці.

Так я дістався до хати пані Розалії, котра зранку ніколи в хаті не бувала, бо ходила тоді на луги по зілля. Куди вона ховає ключика, я давніше пригледів: відімкнув двері і прокрався всередину. Тепер постала проблема, як дістати зілля, адже висіло воно хоч і невисоко, але малому сягнути його було неможливо. Мені не зоставалося нічого іншого, як висунути посеред хати стола, зверху висадити ослінчика і так поцупити трохи того зілля.

Після цього я все впорядкував місце злочину і тільки-но до дверей, як почулися кроки, якесь шарудіння і голосне здивування. Я отерп. Пані Розалія вернулася до хати і не могла знайти ключа. Я у відчаї шмигонув під ліжко і причаївся, мов миш.

Врешті господиня зрозуміла, що ключ у дверях.

– Але то я стара недорайда! Забути ключа в дверях! – нарікала вона. – Добре, жи голови не забула.

Потім вона покликала кота Мацька і налила йому в мисочку молока. Кіт знервовано зиркав у бік ліжка, але від молока не відмовився.

– Шось ти, Мацьку, неспокійний, – покивала вона головою і заходилася розкладати трави на столі.

Хатою полинув п’янливий запах. Я поклав голову на руки і задрімав.

Прокинувся я від голосної розмови. Моя перелякана бабця шляхом тривалих дедуктивних роздумувань вирішила, що мене можна знайти тільки тут. І вона не помилилася. Але ще цього -не знала, бо я затамувавши подих, продовжував лежати під ліжком.

І тут пані Розалія пригадала дивний трафунок із ключем, а також дивну поведінку Мацька, який знервовано зиркав у бік ліжка. За мить бабця уже вклякнула біля ліжка і радісно гукала: – Є! Ану вилазь, збиточнику! – А не будете бити? – розплакався я, відсовуючись попід саму стіну.

Бабця бачачи, що інакше мене не дістане, обіцяла, що най вже так і буде, ременем мене цього разу не почастує. Ну і я виліз.

Відразу ж і виявилася причина мого проникнення до хати пані Розалії, але вона все це сприйняла тільки зі сміхом, підморгуючи бабці, аби та не розчаровувала мене в чудодійних властивостях зілля.

Та коли ми вернулися додому, і бабця сказала:

– Ану скидай штани!

Я став лементувати: – А ви ж обіцяли. – Обіцяла, що не почастую ременем, а різочку Святого Миколая мусиш-таки засмакувати.

Ну що вам вповідати – хльоскання різки по голій дупці незабутнє враження. І хоча то був один-єдиний раз, але він витіснив із моєї пам’яті усі інші випадки, коли по мені гуляли тріпачки й ремені. Різка смакувала мені якось так незвичайно, біль від неї був настільки не схожим на жоден інший, що відтоді я завше зиркав на неї з острахом і боявся навіть торкнутися її пальцем. Різка в уяві моїй перетворилася на живу істоту, котра жила своїм особливим життям, і коли стару різку спалювали в грубці, мені вчувалося її жалібне квиління. Але я не шкодував її, а завше проказував: – Так тобі й треба.

POSTUP - ПОСТУП
№208 (652),
21-27 ГРУДНЯ 2000 року

ПЕРША СТОРІНКА
·Цитата "Поступу"
·Прощання без сліз
·Львів теж за "Україну без Кучми"?

ПОГЛЯД
·Місто, яке любить Миколая
·Що приносить нам Миколай?
·Різдвяна історія

ПОСТУП З КРАЮ
·Хроніка новітнього опору
·МВФ відновив фінансування України

ПОСТУП У СВІТ
·СВІТООГЛЯД
·Нетаньягу сходить з дистанції
·Млявий апокаліпсис
·Замах на віце-мера Москви

ГАЛИЦЬКИЙ ПОСТУП
·Як обирають Главу Української Греко-Католицької Церкви?
·Газовий ватран

ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ

СВЯТА У ПОСТУПІ
·Як ми на Андрія ворожили
·Нашим найменшим на день святого Миколая

КАЗКОВИЙ ПОСТУП
·Смак різки від Святого Миколая

КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ПОСТУП
·Концепція розвитку Львова

АРТ-ПОСТУП
·Золотория у лінотипах
·"Прометею" вогню не забракне
·Колекція Сергія Косенка

СПОРТ-ПОСТУП
·Чемпіонат Італії - під загрозою
·Ромаріо повертається в Европу
·У Луїша Фігу - "Золотий м"яч"
·"Динамо" таки позбувається Деметрадзе
·Левицького дискваліфіковано
·Пам"яті великого тренера

ПОСТ-FACTUM
·КАЛЕНДАР
·"Поступ" і "Фільтр" роздають призи, або Чому варто передплатити "Поступ"?
·ГОРОСКОП