Вогонь, що здатний запалити і спалити
Едіт Піаф змогла пройти шлях від суспільного дна до загального визнання, але вона так і не стала щасливою
ЛЕГЕНДА
Володимир ЛУЧИШИН
Починати кар’єру професійної співачки було непросто. Усьому потрібно було вчитися: і як співати, і як триматися на сцені, і як спілкуватися з публікою.
Адже спочатку Піаф виступала в кабаре і мюзик-холах для цілком випадкових людей. Утім, і свого репертуару в неї теж спочатку не було. Потрібно було вмовляти відомих композиторів, музикантів, поетів-піснярів зробити подарунок молодій артистці. Великий шмат творчого шляху їй довелося доводити своє право бути співачкою не для розваги. Вона хотіла співати й співала пісні про той світ простих людей, звідки й сама родом. Співачка завжди вважала, що глядач повинен сприймати її такою, якою вона є. І вона добилася свого.
Едіт Піаф поступово і завзято пройшла свій шлях від невеликого рядка на афіші до сольних виступів у всіх найпрестижніших залах світу, включаючи “Олімпію”, “Мулен-Руж”, “Карнегі-хол”, “Версаль” (найвідоміше кабаре на Манхеттені).
Поступово вона сама cпочатку писати пісні, а згодом стала членом Спілки авторів, композиторів і видавців музики. Першу зі своїх пісень – “Життя в грозовому світлі”, яку Піаф написала 1945 року під враженням однієї зустрічі в нічному потязі, вона віддала для виконання Маріан Мішель. Тираж платівки з цією піснею сягнув величезної цифри – три мільйони екземплярів. Згодом її виконували й інші видатні музиканти, серед них – Бінг Кросбі та Луї Армстронг. Вона ж стала “візитною карткою” самої
Е. Піаф.
Але це все патетика. Життя ж великої співачки не було таким успішним, як видається на перший погляд. От вам коротка оповідь про один із французьких символів. А що із цього правда, а що легенди – судіть самі.
Народжена на бруці
У холодну грудневу ніч 1915 року на тротуарі брудної паризької вулички народжувала жінка. Новонароджену дівчинку вона загорнула в плащ поліцейського, що прибіг на лемент, і назвала Едіт. От, мабуть, й усе, що циркачка Анетт Майар зробила для дочки, перш ніж передати її на виховання своїм батькам. Батько маляти – Луї Гасьон відразу після її народження виїхав на фронт. Так з’явилася на світ велика Едіт Піаф.
Уявлення бабусі й дідуся про догляд за дітьми виявилися досить своєрідними. Харчувалося все сімейство переважно “добрим вином”, щоправда, для Едіт його, як виняток, змішували з молоком. Старі чули, звичайно, про шкоду мікробів і були твердо переконані, що вся ця погань не переносить бруду, а тому, щоб не нашкодити здоров’ю дитини, побоювалися її мити. Як не дивно, всупереч усім турботам діда й баби, рядовий Гасьон, що приїхав 1917 року у відпустку, знайшов дочку хоч і не зовсім здоровою, але все-таки живою і, перемагаючи огиду (боротьба з мікробами була в самому розпалі), зміг нарешті обійняти своє чадо.
Залишати дівчинку там, де вона провела перші два роки життя, Луї не хотів, а недовга солдатська відпустка закінчувалася. На щастя, Едіт погодилася забрати його мати Луїза – куховарка в борделі. У закладі дівчинку відмили (напевно, вперше після народження) і одягнули в нове плаття. Виявилося, що під корою бруду ховалася чудесна істота, але, на жаль, абсолютно сліпа. З’ясувалося, що в перші ж місяці життя в Едіт почала розвиватися катаракта, але старі Майари, вочевидь, цього просто не помітили. Бабуся Луїза не шкодувала грошей на лікування, та ніщо не допомагало.
Тим часом закінчилася війна, повернувся татусь Луї, Едіт минуло п’ять років. Лікарі виявилися неспроможні, але Бог пошкодував крихітку. “Співробітниці” борделю трепетно ставилися до внучки Луїзи і, як звикло, були дуже набожні. Вони щиро вірили в чудеса і вирішили всі разом принести молитву святій Терезі, просячи її зцілити Едіт, а господарка закладу навіть обіцяла пожертвувати церкві 10 000 франків, якщо чудо відбудеться. Сказано – зроблено. “Контору” закрили, всі її мешканки змили косметику і відправилися на Богослужіння. Провівши весь день у церкві, дівки повернулися додому і благополучно зайнялися звичною справою, вирішивши, що зцілення неодмінно відбудеться 25 серпня (день святого Людовика, день народження батька Едіт).
Через десять днів усі чекали чуда, але нічого не відбувалося, і ось пізно ввечері, коли на маля вже ніхто не звертав уваги, виявилося, що вона бачить!
Незабаром дівчинка пішла в школу, але добропорядні обивателі не хотіли бачити поруч зі своїми чадами дитини, що живе в публічному будинку, і навчання для неї дуже швидко закінчилося. Едіт стала працювати на вулиці разом із батьком (до війни він був акробатом). Луї демонстрував публіці трюки, Едіт співала і збирала гроші. Так вони і жили вдвох: правда, час від часу в дівчинки раптово з’являлися і зникали мачухи. Батько намагався вчити дочку акробатиці й історії Франції, але до першого Едіт була абсолютно не здатною, а для другого не пасував Луї.
У чотирнадцять років Едіт вирішила, що вже цілком самостійна: пішла від батька й улаштувалася працювати в молочну крамницю. Однак вставання ще затемна і прогулянки з купою молочних пляшок швидко набридли дівчиську, що все життя прожила на вулиці. Едіт повернулася до колишнього ремесла.
Низький старт
Спочатку вона працювала з двома друзями, а потім зі зведеною сестрою Сімоною. У день сестри заробляли майже 300 франків. Грошей їм цілком вистачало, щоб оплачувати кімнату в жахливому готелі, купувати новий одяг, коли від старого починав відвалюватися бруд, і не обмежувати себе у вині та консервах (сестри й гадки не мали, що речі можна прати, з продуктів – готувати, а посуд – мити). Чоловіки в житті Едіт з’явилися рано – практично відразу після її відходу від батька. Закохувалася вона регулярно і так само регулярно кидала коханців. Так було все її життя. Не був винятком і батько її єдиної дитини – Луї Дюпон.
Едіт познайомилася з ним, коли їй було сімнадцять. Він був на рік старший. Луї заробляв на життя, розвозячи продукти на старенькому велосипеді. Він переїхав до сестер у той же день, коли з ними познайомився, і в ту ж ніч опинився в їхньому ліжку (іншого просто не було). Любовні вправи молодят анітрохи не заважали Сімоні міцно спати. А через рік у цьому ліжку з’явилася і новонароджена дочка Едіт і Луї – Марсель.
Народження доньки практично не змінило життя Едіт. Молода мама не кинула своє ремесло, а коли Луї не міг залишитися з дитиною, тягла зі собою на вулицю і дочку. Коли ж Едіт запропонували співати в дешевенькому кабаре “Жуан-ле-Пен”, ввірвався терпець терпінню Дюпона. Або він, або робота! Вибір виявився не на його користь.
Тепер сестри знову жили вдвох, а оскільки Едіт співала щоночі, дочку доводилося залишати саму в готелі. Та одного разу Едіт доньки не знайшла. Її забрав Луї. Дівчинка була йому абсолютно не потрібна – це був лиш інструмент, здатний повернути і привчити кохану. Але Луї помилився, і дівчинці це вартувало життя. Едіт не прийшла, а Марсель занедужала і померла. Разом із донькою з життя Едіт остаточно пішов і Луї.
Тепер ніхто не заважав їй, як і раніше, заводити і кидати коханців, а головне – домагатися своєї мети: замурзане маля Едіт Гасьон вірила, що стане Великою Едіт. І вона нею стала.
Cпустошливе кохання
Минуло кілька років – і Піаф “прокинулася знаменитою”. Після дебюту в мюзик-холі “АВС” її ім’я з’явилося у всіх газетах. Це був фурор. Так постала перед світом Велика Едіт Піаф.
У неї було багато чоловіків – і не відомі нікому “легіонери” і знаменитості: Реймон Ассо, Жак Піле, Ів Монтан. Але всі вони рано чи пізно були покинуті. І тільки один чоловік залишив Едіт сам. Його звали Марсель Сердан. Наприкінці 1946 року Піаф представили “марокканського бомбардира”. Хоча ім’я Марселя Сердана було добре відоме в спортивних колах, Великої Едіт він помітно боявся, і співачка не надала значення цій скороминучій зустрічі. Едіт виїхала на гастролі до Америки, зовсім забувши про нове знайомство, але через якийсь час у її нью-йоркській квартирі задзвонив телефон. Приємно було зустріти француза в Америці, і примадонна погодилася повечеряти з ним. Незабаром Марсель та Едіт уже разом стояли на вулиці. Машин не було, і вони пішли пішки. Маленька жінка ледь встигала за “бомбардиром”, а коли той привів її до першої, на яку натрапили, забігайлівки і замовив, як і собі, виварене м’ясо з гірчицею, Едіт готова була вибухнути.
На щастя, Марсель вчасно зметикував, що боксерська дієта навряд чи підходить для співачки, і запропонував закінчити вечерею в “Павільйоні” – найшикарнішому ресторані Нью-Йорка. З тих пір ця пара стала нерозлучна, а речі Марселя перекочували в квартиру Едіт. Едіт світилася від щастя, але в Марселя була дружина і троє синів. Кинути їх він не міг, не міг і приховати свого роману.
Журналісти, зрозуміло, не залишили без уваги інтригу двох знаменитостей, і, щоб вдовольнити їхню настирливу увагу, Марсель погодився на прес-конференцію. Це була, мабуть, найкоротша прес-конференція за всю історію журналістики. Як напише потім сестра Піаф, Сімона Берто, Марсель, не чекаючи питань, заявив, що Едіт – його коханка, і коханка тільки тому, що він одружений. Наступного дня про Піаф і Сердана не буде ні слова в жодній газеті. Едіт же одержить неймовірних розмірів кошик із квітами і запискою: “Від джентльменів. Жінці, котру люблять понад усе на світі”.
Гастролі закінчилися, Марсель розривався між родиною, коханням і тренуваннями. Едіт ревнувала свого обранця до всього, що могло розлучити їх хоча б ненадовго. Поруч із цією маленькою, але надзвичайно сильною жінкою величезний боксер перетворювався в суще ягня: приходив на тренування в неймовірних костюмах, що вона йому дарувала (в Едіт був абсолютно відсутній смак), носив диких кольорів светри, що вона йому власноруч в’язала, – словом, намагався робити усе, що могло хоч трохи потішити кохану.
Але наближався час чемпіонату. “Марокканському бомбардиру” пора їхати у США. Однак закоханим поталанило: Едіт запропонували в Нью-Йорку контракт, який вона з радістю підписала. Щоправда, Марселеві необхідно було виїхати на два тижні швидше, щоб розпочати тренування у спортивному таборі Лок-Шелдрейк. До тренувань же, як відомо, додається строгий режим і дієта – як у їжі, так і в спілкуванні з жінками. Едіт змушена була упокоритися, але вистачило її смиренності ненадовго. Через три дні вона вже була в Америці. Спортивний табір був у ста шістдесяти кілометрах від Нью-Йорка, боксери жили там під невсипущим контролем, спілкувалися тільки з тренером. За порушення режиму – дискваліфікація. Але кохання, очевидячки, було для Марселя важливішим.
Через день після приїзду Едіт у Штати здивований водій висадив її в пустельному місці на узбіччі дороги, куди через якийсь час під’їхав Марсель. Далі вони рушили вдвох: він – за кермом, вона – в багажнику. У спортивному таборі кожному спортсмену давали окремий будиночок, але селити Едіт разом із собою для Марселя було занадто небезпечно. Він підшукав їй порожнє приміщення, де вона і провела наступні десять днів – за закритими шторами, без гарячої води і світла, харчуючись водою і канапками. Але в ці дні Велика Едіт Піаф була щаслива.
Гастролі Едіт проходили чудово, її обожнювали, але і Марсель не був обділений увагою публіки. Едіт засипали квітами, а Марселя – листами з погрозами. Правда, злякали вони тільки Едіт, та так, що, зайшовши в одну з церков, вона з молитвою про коханого поставила всі свічки, які там були, своїй покровительці – святій Терезі. Очевидно, свята змилостивилася, і 21 вересня 1948 року Марсель Сердан виграв бій за звання чемпіона в американця Тоні Заля.
Незважаючи на все своє кохання, Едіт тільки один раз (у Лок-Шелдрейке) погодилася відмовитися заради Марселя від звичайного життя. Більше ніколи вона себе не обмежувала. “Тренуйся, коли ти не зі мною”, – цією фразою вона обривала всі його боязкі спроби опору, і замість тренування він виявлявся в черговому клубі. Але ж Сердан незабаром повинен був відстоювати свій чемпіонський титул у поєдинку з Ла Мотта...
Цього разу він програв. Газети біснувалися. Піаф завжди болісно сприймала критику, і тепер була просто в розпачі. Однак сумувала вона недовго і, зрештою, чомусь вирішила, що нещастя приносить її будинок. А якщо так, то треба позбутися лиха – купити новий! Так вона і зробила. Покупка заспокоїла Едіт, і вона знову виїхала з концертами в Америку, а Марсель тим часом об’їжджав Францію з благодійними матчами, засоби від яких ішли на користь колишніх боксерів. Але він без неї довго не міг. Повернувшись до Парижа, Сердан відразу ж помчав в аеропорт, аби швидше встигнути до коханої.
Наступного дня у всіх газетах з’явилося повідомлення про катастрофу літака... Решта життя співачки минуло в сірих тонах.
Прірва
У Едіт почалася тяжка депресія. Вона почала пити, шукала порятунку від туги в спіритизмі. Її потягнуло туди, де вона починала: Едіт виходила на вулиці, вбравшись у мотлох, співала і тішилась, мов дитина, що її ніхто не впізнає. Додому вона затягувала чоловіків, імен яких до ранку не могла згадати. Туга за Марселем, здавалося, убила в ній усі бажання... Але горювала за ним не лише Піаф. На іншому кінці світу, в Африці, жила ще одна жінка – Марінетта Сердан. Чи могла Едіт уявити собі ще кілька місяців тому, що буде так рада телеграмі від дружини свого коханого? Що серед ночі сяде в літак і вирушить на зустріч із нею в Касабланку?
Чоловік, котрий недавно поділив цих двох жінок, тепер з’єднав їх: загальні сльози зробили їх подругами. Сини Марселя були буквально зачаровані “тіткою Зізі”, і Едіт привезла все сімейство до себе. Погостювавши в Едіт якийсь час, Марінетта із синами повернулася додому, але дивна дружба вдови і коханки продовжувалася ще довго.
Час лікує, і рана, нанесена смертю Марселя, зарубцювалася. Але вона виявилася не останньою. Через кілька років після загибелі Сердана Едіт Піаф потрапила в автомобільну катастрофу. Отримані травми (зламана рука і два ребра) не загрожували життю, але завдавали сильного болю. Щоб зняти його, Едіт кололи наркотики. Вона швидко одужала, але наркотики залишилися її вірними супутниками. Вони поступово позбавляли її розуму. Усвідомивши, що вже не може бути без морфію, Едіт Піаф зважилася на лікування. Полягало воно в тому, що наркомана закривали в кімнаті із заґратованими вікнами і давали йому наркотик, щодня зменшуючи дозу. Потім починалася “ломка”, хворого прив’язували до ліжка і залишали. Саме так лікували Едіт Піаф. Але, повернувшись додому, вона знову почала колотися. Потім знову потрапила в лікарню, не витримавши, втекла. Повернулася знову... Вилікуватися вдалося, позбутися від алкоголізму і депресії – ні. Довершив список її лих рак. Із ним боротися було марно. Та все-таки всупереч усім нещастям вона не переставала співати і любити. Піаф виходила на сцену навіть тоді, коли не могла розтиснути скованих артритом рук, не сходила з неї, навіть втрачаючи свідомість, а в сорок сім років, перед самою смертю, закохалася в двадцятисемирічного перукаря Теофаніса Ламбукаса, вийшла за нього заміж і вивела коханого на сцену, але вмерла, так і не встигнувши зробити з нього зірку. Тео Сарапо (під таким ім’ям Теофаніс з’явився на сцені) не набагато пережив Едіт. Через сім років після смерті своєї легендарної дружини він загинув в автомобільній катастрофі. Едіт Піаф і Теофаніс Ламбукас спочивають в одній могилі на цвинтарі Пер-Лашез...
|
|
