Миколай принесе мені кицю
АННА
Телефонний дзвінок відриває мене від дуже важливої справи – я насипаю у плескату тарілочку вівсяної кашки і скликаю пухнасту родину до трапези.
Кошенята маленькими круглими м’ячиками перевальцем біжать до мене, маленькі короткі хвостики дивляться вгору. Телефонує моя товаришка і з її голосу я все розумію: вона зараз мені повідомить, що, на жаль, вони передумали брати кошеня, бо з ним стільки клопоту. “Розумієш...” Розумію. Це справді вимагає уваги, догляду, емоцій, любові. Отже, дітям Миколай цього разу принесе щось дуже красиве, корисне, приємне. Але неживе. Пухнасті грудочки вилизують лапки і починають зачіпати одне одного, кусаючи за вушка. Що ж, мої любі іграшки, цього разу залишаєтеся на мою голову. Всі четверо.
Я заварюю каву і дивлюся, як за вікном настовбурчуються дерева. Все ще немає снігу. А без нього свято – не свято. Усі кудись поспішають, бігають у пошуках подарунків. Навіть дорослі чекають, що їх не омине цей добрий дідусь, якому всіх шкода, який усіх любить. Кожного року, коли на базарних площах і в ошатно декорованих крамницях починається передсвяткова метушня, я намагаюся знову повернутися в дитинство, де так солодко і тепло, і де маленька дівчинка не може заснути, вовтузячись під важкою ковдрою, бо чекає Миколая. Зараз він повинен з’явитися, бо вже всі сплять, а я тільки роблю вигляд, що сплю, лежу із заплющеними очима. Бабуня сказала, що він повинен пройти крізь стіни. Але вони в нас такі товсті. Миколай не зможе перетягнути через таку грубечу стіну мішка з подарунками. Мама сказала, що він може спуститися у кімнату через комин. Але в печі недавно погасили, вона така гаряча. Я намагаюся не думати про те, що Миколай приносить подарунки. Але ж мене всі запевняли, що я була чемна, і Миколай обов’язково завітає і до мене.
Усі мені намагалися догодити. Хвороблива дитина, та ще й така чемна, спокійна. Уранці мама вела мене повз крамницю з іграшками. “Чого б тобі хотілося від Миколая?” Я розглядала красунечок-ляльок з білими кучерями і гумових котиків. У мене їх багато. Я складаю їх на поличку і даю їм імена.
Але вони не вміють говорити, а в садок мене не пускають, кажуть, що я там одразу щось підчеплю. Ми минаємо молочний магазин, і раптом у його брудній вітрині я бачу круглі, як бляшанки, очі. А над ними стирчать вушка – одне сіре, друге біле. “Мамо, – кричу чимдуж, – дивися, киця”. “Це якась нещасна киця, може, вона бездомна, в неї нема хатки, от її і взяли тьоті-продавці, дають їй молочко”, – пояснює мені мама, намагаючись відтягнути мене за рукав від вітрини. Я йду додому, щоразу обертаючись і шукаючи поглядом кицю. Ось ми зустрілися очима. Вона на мене глянула. Прийшовши додому, я розповіла бабуні, що чекаю від Миколая подарунок – таку живу кицю – біле і сіре вушко. Може, Миколай зайде дорогою до нашого дому в той молочний магазин і візьме ту кицю для мене. Мама й тато сідають вечеряти, і я повідомляю їм радісну звістку: Миколай принесе мені кицю. Вони посміхаються.
Миколай чомусь запізнюється. Раптом мене проймає неспокій: може, він не знайшов того молочного магазину, а може, він не знайшов тієї киці? Я заплющую очі і бачу два жовті кружальця крізь брудне скло вітрини. Зачекай, кицю, скоро ми будемо разом. Тут двері тихенько рип-рип – я ховаюся під ковдру, а серце ледве не вистрибне. Тихесенько висовую носа з-під ковдри і бачу... Ну це ж зовсім не Миколай, це мама, а з-за її плеча визирає татова кучерява чуприна. “І ви тут, а де Миколай?” – дивуюся їхній несподіваній з’яві. Мама з татом ніяковіють і намагаються мене заспокоїти. Мама мене присипляє, і я бачу, як моя кімната наповнюється снігом, він сипле і сипле зі стелі, з вікна, а в куточку біля шафи сидить моя киця і переминається з лапки на лапку. Я прокидаюся і сідаю на ліжку. Миколай не приходив. Я його знову не бачила. Двері прочинаються, і з них визирають радісні обличчя мами, тата і бабуні. “А ну, глянь, чи приходив Миколай?” – кажуть мені в один голос. Я мацаю під подушкою і витягаю звідти... пухнасту білу іграшкову кицю. Неживу.
Всі довкола мене пританцьовують, прицмокують, а я зриваюся з ліжка і ридаю у кухні.
Того ж дня ми знову пішли в молочний магазин. Киця сиділа у вітрині, ніби чекала на мене. Мама щось довго пояснює розгубленій продавщиці. І ось нарешті ми несемо додому пухнасте живе створіння. Сьогодні киця буде спати в кухні, а завтра я обов’язково потай від усіх заберу її до себе в ліжко. От тільки чому Миколай так мене зневажив? Я була чемна. Мама зітхає і тихо каже: “Він, напевно, не зміг відчинити того величезного замка на дверях молочного магазину. Ти ж бачила, який там важкий замок?”
Моя киця з білим і сірим вушками зосереджено вилизує кошенят. Від цього вони попискують, як пищики в іграшках з мого дитинства.
|
|
