Українська школа у Швеції
Ось уже рік працює при Посольстві України в Королівстві Швеції суботня школа для українських дітей. Школою опікується невелика українська громада, а вчителькою там працює пані Надія Репета – українка з Галичини, історик – за фахом, і просто мама – за покликанням. Адже зараз вона не лише мама для свого сина Андрійка, вона ще й мама для багатьох українських дітей, котрі приходять щосуботи до неї на уроки української мови. Одного суботнього дня, в перерві між заняттями, пані Надя люб’язно розповіла мені про школу та діток, які там навчаються.
– Пані Надю, як виникла ідея створити школу, та хто це все організував?
– Школа почала працювати в листопаді 1999 року. До того я шукала українців, котрі проживають у Швеції. А сама я жила на півночі країни. Тут, у Стокгольмі, я зустрілась зі сім’єю Наталки Пасічник. Наші діти потоваришувались, почали бавитись разом. Ми ж, дорослі, почали приїздити одне до одного в гості. І, власне, так між нами і зародилась ідея створити якийсь осередок для дітей, де б вони могли зустрічатись із дітьми з інших українських сімей, поспілкуватись рідною мовою і т. д. З допомогою української громади та її голови – Ірини Сошельницької ми організували вечір, запрошення на який розіслали за всіма адресами до українських сімей. Кілька запрошень ми також залишили в нашому посольстві. На цей вечір прийшло багато батьків зі своїми дітьми. Ось так усе і почалося. Щоб дістатись до школи, я витрачала три з половиною години, а наша громада платила за мій квиток. Та й усе решту було на самому ентузіазмі. Ми не маємо жодного фінансування і зараз. А приміщення для занять нам надало Українське посольство. Я ніколи не працювала з маленькими дітьми. Я – вчитель історії. Але, маючи свою дитину, я почала шукати оцей “золотий ключик” і до інших діточок, щоб передавати їм це “вічне, мудре і наше, українське, слово”.
– Скільки дітей та якого віку приходять сюди?
– Усіх разом їх є 22, але регулярно ніхто не відвідує. А загалом приходять на заняття семеро дітей у молодшу групу та п’ятеро у старшу.
– Бачу, у Вас є багато підручників. Звідки Ви їх взяли?
– Підручники ми отримали з Києва, завдяки Вадиму Ковалевському. Це другий секретар Посольства України в Королівстві Швеції. А привезла ці підручники Наталя Пасічник, коли їздила в Україну на свята. Ще одна наша мама – Леся Коваль – також привезла багато книжок для дітей.
– Ви викладаєте для дітей лише українську мову?
– Так. Я навчаю дітей української мови, але також важливою нашою метою є передати разом із мовою ще й українські традиції. Ми готуємося разом із дітьми до свят. Діти вчать вірші та пісні. Ми святкували минулі Різдвяні свята та Великодні. Разом розмальовували писанки. Зараз будемо зустрічати Святого Миколая. Уже маємо підготований сценарій до цього свята.
– Пані Надю, чи думаєте Ви, що цих знань мови буде достатньо для дитини, якщо вона виросте і захоче продовжити навчання у вищій школі в Україні?
– Це все залежить від кожної дитини: у якому саме віці вона приїхала сюди. Якщо дитина приїхала у віці 11-12 років, то така дитина вже вільно розмовляє, і їй потрібно лише давати знання граматики. А коли дитина приїхала у дуже ранньому віці, або ж народилась тут, то вона потребує більше уваги навіть щодо вимови. Одна дівчинка в молодшій групі навіть не розмовляє по-українськи. Їй лише чотири рочки. Думаю, що у неї все ще попереду. Я вважаю, хто буде наполегливо вчитись, той здобуде хороші знання і, напевно, зможе оволодіти мовою не гірше, ніж діти в Україні.
– Чи є у Вашій школі також іноземці?
– Ні. До нас приходять дітки з українських сімей, а також із змішаних сімей, де, переважно, мама є українка, а батько – або швед, або іншої національності.
– Пані Надю, а звідки Ви родом?
– Я родом із Львівської області, а саме із Перемишлянського району, села Подусова. Приїхала сюди більше як два роки тому. В Україні залишились мої батьки, брат та сестра зі своїми сім’ями. Я дуже люблю свою родину, їжджу до них у відпустку. Звичайно, мені хотілося б відвідувати їх частіше. Особливо на свята. Це була б хороша можливість для мого сина бачити наші традиції, звичаї та бувати в українському мовному осередку, спілкуватись із бабцею та дідусем, з іншими нашими родичами.
– Що Вам дає ця робота?
– Це навіть не робота. Я взяла на себе, думаю, велику відповідальність. Але хтось мав це почати. Якщо я не працюю у суботу, то приходжу сюди, навчаю дітей. Хтось повинен це робити...
Розмовляла Міхалик Галина,
Стокгольм; mikhalyk@mail.com
|
|
