Kid A: зникнення чи переродження?
RADIOHEAD
Зміни не завше є справою хорошою, але завжди цікаві. Radiohead – серед тих колективів, які змінюються у кращий бік. Після їхнього потужного дебютного гітарного альбому 1993 року, Pablo Honey, група зайнялася пошуком свого звучання, пройшовши шлях від тужливого “інді”-колективу до ексцентричної та дуже вишуканої гітарної групи, що позначилося на The Bends (альбом 1995 року). Доповнення іронії вокаліста Тома Йорка філігранною роботою гітаристів Джона Гринвуда й Еда О’Браяна стало тією формулою, яка могла тримати їх на вершині десятиліття. Але група не втратила прагнення розвиватися. Їхній наступний альбом 1997 року, OK, Computer, демонструє нову грань Radiohead. У струнку гітарну гармонію стали вриватися, здавалося би, зовсім чужі ритми та звуки техно. Але музиканти так органічно сплели ці кардинально різні стилі, що як результат з’явилося те, що шукали з часу створення колективу – власне звучання, власний стиль. Саме тому так нетерпляче очікували на їхній останній альбом – Kid A.
Треба сказати, що для знайомства з Radiohead цей альбом затяжкий (особливо якщо до того ви чули тільки хіба що Karma Police). Kid A показав, що пошуки не закінчені, експерименти тривають. Шанувальники “старого-доброго” гітарного Radiohead у більшості гостро сприйняли новий витвір групи. І річ не в тім, що альбом багато в чому самоспоглядальний чи злегка розмитий, і навіть що змінилися пріоритети (вчувається вплив Браяна Іно, Aphex Twin, Autechre тощо), а радше що звична індивідуальність групи, яка вже склалася в умах слухачів, випаровується. Занадто різко змінили вони напрямок. Зникли експансивні гітарні мелодії, що заворожували на двох попередніх альбомах. Голос Йорка ніби губиться в електронних звуках.
У критиків (та й у слухачів) диск викликав суперечливі почуття. Всі поділилися на два табори: одні цілком не сприйняли новий Radiohead, інші відгукуються про нього з замилуванням. Хтось схильний віднаходити в Kid A звучання U2, Blur, навіть вплив Fugees. Що ж, як кажуть, нот усього сім, а чує кожен те, що хоче. Але єдине, що можна сказати про цей альбом – це те, що слухається він на одному подиху. Radiohead завжди вирізнявся сильним аранжуванням. Перейшовши до нових звуків та інструментів, вони це своє вміння розкрили цілком. Порівнювати можна скільки завгодно, але така робота зі звуком, із текстом, із голосом аналогів поки що не має. Група не програла, а тільки добрала, відмовившись від чіткого гітарного саунду, з яким ризикувала бути похованою під юрбою послідовників. Йорк із товаришами виявився знову на крок попереду музики.
|
|
