Анатолій Матвієнко: Я хочу влади, яка б не заважала мені реалізувати свої можливості
– Чи вважаєте себе людиною незалежною ?
– Я думаю, що я зараз ще більш залежний, ніж був у 1996-97 роках, коли був губернатором, але залежний від ситуації й прагнення цю ситуацію змінити. Мій вибір у 1995 році пояснювався тим, що я вірив, що компенсувати будь-які недоліки людини, яка сидить у тому чи іншому владному кріслі, можна сильною командою. І як ви пам’ятаєте, ця формула спрацювала, ви пам’ятаєте подання Президента 1994 року, ви пам’ятаєте його перші кроки, спрямовані на розбудову демократії, на заміну більш професійними людьми керівників адміністративної вертикалі, на підтримку рештою закону про змішані вибори...
Зрештою, звільнення Лазаренка із посади я відношу в тому числі й до якогось свого набутку, бо я займався у цей період отим бажанням сформувати професійне патріотичне – ну, ніби аж жертовне оточення. Але виявляється, що все це було швидше через примус, а не через переконання, і ми не змінили Леоніда Даниловича Кучми, більше того, він повірив у свою велич і в єдину правду, яку він для себе сформував, піддався впливу людей, які є не патріотично, не морально, а по-злодійському налаштовані, й замість одного Лазаренка породив у свому оточенні п’ять-шість Лазаренків, які тільки розширили фронт набутку, перетворивши силові структури у структури, підпорядкувавши їх, своїм відомим указом перетворивши Конституцію в інструмент насилля і політичного примусу поведінки всього суспільства; він через вибори Президента, а ще більше – через референдум повірив у своє всесилля.
Мій вчинок – це не є якась амбіція, бо багато хто стверджує, що ось Матвієнко не поділив якийсь кусень, його відлучили від корита, він образився – і почав війну. Хай мені наведуть приклад у моїй присутності, що біля корита; після мого відходу від вінницького губернатора до глави облдержадміністрації півтора року за вказівкою, я думаю, що й зі згоди Кучми, і за вказівкою відповідних прихвостнів, шукали на мене кримінальну справу. І нічого не знайшли, і нічого не придумали кращого, як почати душити всіх моїх друзів, і мою родину, і мого сина. І змушувати мене замовкнути.
– Як відбувається підготовка судових позовів стосовно тих службовців, які обіймають два крісла?
– Ми зробили звернення у Верховній Раді, і я звернувся і до Президента, і до ВР, і я чекаю від них дій, але я думаю, що то є заняття марне, а особливо – чекати їх від Президента, хоча зараз відповідний закон вноситься у ВР – про неможливість сумісництва, але вже є і норми, які забороняють таке сумісництво. І Конституція, і Закон про місцеве самоврядування забороняють голові обласної ради займати будь-яку керівну посаду у виконавчих структурах; на жаль, це не виконується, більше того, це демонструє вказівку Президента, як я розумію, на узурпацію влади й на перетворення її вертикалі адміністративного представництва в жорсткий механізм насилля. І шість губернаторів та більш як тридцять голів райдержадміністрацій сьогодні обіймають дві посади.
– Наскільки відповідають дійсності наміри вашої партії об’єднуватися з УРП?
– Я підтверджую, що ми готові на будь-який крок, навіть найменший, але це краще, ніж тисячі розмов з приводу єднання сьогодні національно-демократичних сил. Сьогодні треба об’єднуватися і робити кожному бодай що-небудь у напрямку такого об’єднання, людям уже закрутилася голова від всіх партій, від їх ідей і боротьби за ці 4%, нам треба боротися за присутність ідеї та ідеології в парламенті, а не кількості мандатів тієї чи іншої партії, і якщо ми зробимо широке об’єднання, то я впевнений, що на сьогодні ми будемо мати у парламенті щонайменше 25% національно-демократичного крила... А під таку фігуру, як Ющенко, за умови єдності національно-демократичних сил, я думаю, що до 50%. Якщо ж ми цього не зробимо, то ми будемо мати в сумі (ну, може, Рух один із них) 4%, а решта партій не наберуть взагалі нічого, бо адміністративно-фінансовий ресурс нас задушить. Ідеї в наступному парламенті не буде. Ліві народжені Кучмою – і ним же живляться; Кучма і комуністи – це близнюки-браття. Тому я підтримую таку ідею, що давайте єднатися. УРП є сьогодні історичною партією, партією номер один; щоб об’єднатися сьогодні з “Соборністю”, з цієї партією – ми “за”, і готові назвати її “УРП-Собор” і влитися в цю партію, змінивши, відповідно, редакцію статуту й програми. І мене не цікавить, хто буде лідером.
– А як тоді звучав би ваш коментар стосовно декларованого в Києві об’єднання блоку НРУ-ПРП-КУН?
– Цей блок ставить перед собою завдання мати монополію на національно-демократичну ідею, а отже, мати контрольний пакет на формування відповідно депутатського представництва і розбудову своїх політичних структур. Я думаю, що не секрет (можливо, моє одкровення когось і образить), що тут іде така своєрідна гра, члени такого блоку саботують один одного. У чому інтерес ПРП – сісти на коня Руху і гарантовано “в’їхати” у парламент. А Чорновіл зрозумів, що треба знайти хоча б якусь зміну координат, інші акценти, щоби зберегти Рух, і він пішов на об’єднання. Рух готовий використати ПРП як більш молоду, більш агресивну – в доброму розумінні цього слова – команду, щоб збалансувати свою присутність, терміново втягуються партнери, такі, як КУН, для того, щоби двом бути проти одного. Тактично я можу сприймати це як нормальну технологію, але якщо сьогодні стоїть питання – бути Україні чи ні? Чи залежний сьогодні цей блок від Президента? Я стверджую – залежний. Наскільки – судіть самі: за імплементацію цей блок голосує, тоді де щирість, де послідовність дій?... Давайте перестанемо гратися в кон’юнктуру верхів, давайте будемо жити захистом ідеології національної ідеї і пробувати втримати державу.
– Якщо я правильно Вас зрозумів, то Ви, зрештою, виступаєте за здоровий спосіб життя у всьому – і в політиці зокрема.
– Так, я вважаю, що повинен правити тільки здоровий глузд і аргумент як продукт розуму, а не амбіція як продукт сірості чи, даруйте мені, недостатнього розуму. У нас, схоже, є сьогодні в політиці, просто верещимо, мовляв, ловіть злодіїв, причому верещить найбільше злодій. Так, як шукали Гонгадзе, міліція ще не шукала нікого.
– Пане Анатолію, минулого року Ви вийшли з одної партії, поряд із Вами вийшла велика група людей, яка приєдналася до іншої партії, тобто львівська організація приєдналася до ПРП, а Ви вибрали шлях створення нової партійної структури.
– Моє переконання було – і тоді ще в рамках НДП – про необхідність об’єднавчих процесів, і коли сталася трагедія в НДП, у нас було два варіанти: або оголосити НДП(о), або створити оргкомітет з утворення громадської організації, для того, щоб запросити інших суб’єктів об’єднатися в одну політичну силу. І я рік – зрештою, разом із тими, хто вийшов із НДП, – чекав і шукав партнерів. Стосовно ПРП і вибору, то я думаю, що Тарас Стецьків тоді був переконаний, що цей крок необхідний, і з десяти депутатів вісім сказали, що треба робити цей крок, і своїм рішенням вони ніби й мене примушували іти в ПРП, але я сказав, що, по-перше, я є головою організації і без рішення організації я не можу йти, бо, зрештою, я відповідальний перед ними, а потім – треба ж робити ну хоча б якусь демонстрацію демократичного об’єднання...
Сьогодні, знову ж таки, простягаю руку і кажу: давайте об’єднуватися, а мені кажуть, що “нє вєлєно”, чекайте в черзі, от ми спочатку УНР об’єднаємо до блоку трьох, а потім подивимося, чи ви там будете потрібні, чи не потрібні. Я думаю, що не для того ми єднаємось, щоб тішитися, хто хитріший, а для того, щоби від цієї суми ціле було значно міцніше, ніж сума частин.
– Вас усе-таки запам’ятають в історії як останнього лідера комсомолу в Україні, ну, й запитання буде, мабуть, цікаве для багатьох галицьких читачів: чи ви тоді щиро вірили в ці комуністичні ідеали ?
– Я став першим секретарем ЦК комсомолу України не за рекомендацією ЦК партії, я був в аспірантурі й уже не був у комсомолі. Коли були оголошені альтернативні вибори, мене було висунуто саме здоровою частиною комсомольського активу, зі мною багато говорили – й переконали, що я мушу повернутися. На альтернативній основі, серед п’яти кандидатів, мене обирали першим секретарем ЦК комсомолу України. І на співбесіду до ЦК партії я пішов не до того, як мене мали обрати, а вже після того, і зі Щербицьким зустрічався. Я не є останнім лідером комсомолу, тому що після мене було їх ще два – це були Вовченко і Бутко. І тому, коли сьогодні кажуть, що Матвієнко має якусь причетність до розбазарювання комсомольського майна і його розкрадання, я можу з цим погодитися лише опосередковано, бо я був тоді головою комісії у справах молоді у Верховній Раді. Я тоді прийняв з власної ініціативи рішення Верховної Ради накласти мораторій на будь-яке відчуження.
– Свого часу Вам доводилося, ще коли Ви були секретарем ЦК ЛКСМУ, співпрацювати з такими людьми, політиками, як Тигипко, Шпик, Зінченко.
– Я Зінченка підтримував з усіх сил, зрештою, секретарем ЦК комсомолу України він став не тому, що він Зінченко, а тому, що я його підтримував і в нас із ним було дуже багато цікавих проектів із неформалами. На жаль, бачите, є власні інтереси, є інтереси нації, і тут ми розійшлися: для нього пріоритетними є власні інтереси, він прагматик, це, може, людина нового покоління, я ж консерватор.
– Пане Анатолію, Ви говорили, що у найвищих ешелонах влади зараз панує цинізм, і коли були оприлюднені фрагменти аудіозапису, які Мороз показав журналістам, то багатьох вразила саме мова, якою нібито говорили найвищі посадові особи в Україні, ота ненормативна лексика...
– Суб’єктивно оцінюючи те, що я можу почути із цього не дуже якісного запису, я хочу сказати, що мову Президента я підтверджую. Більше того, цих касет є чимало, це писалося два місяці. Скомпонувати можна – ну, якийсь короткий виступ... Скажіть, будь ласка, скільки нашого люду вірить у версію, що Мороз організував замах на Вітренко? я думаю, відсотків щонайбільше 20. Якби ми сьогодні запитали (от вийшли на вулицю – й отак кожного перехожого питали), чи вірите ви, що наш Президент причетний до того, що надруковано, і до того, що ми чуємо на касеті? Я думаю, що відсотків вісімдесят сказали б так. Це я навіть зменшую цей відсоток... Тільки 20% сказали б, що ні. Тобто усе абсолютно навпаки. Тобто я хочу сказати, що в суспільстві сьогодні довіри до Президента немає. Не тільки за фактами, які ми сьогодні почули, а й через усі його діяння й через цинізм говорити одне, а робити інше, ну і, зрештою, через результат, бо дерево цінують за його плодами, а не за його крону чи за листя, чи там за місце, де росте, і люди сьогодні розуміють, що ми стали навіть порівняно з 1994 роком жити гірше.
Ну, живемо ми не тому, що є Президент, а всупереч тому, що є Президент, і вже сам факт такої недовіри повинен, зрештою, поставити питання, чи він українець, за якого він себе видає, чи він розуміє усю відповідальність, і чи не варто йому звільнити це місце, бо Президент, який не має відповідного рівня довіри народу, не може об’єднати і згуртувати націю, тим більше в цих умовах, в яких ми живемо, в умовах скрути прорвати кільце затхлості й вивести на якийсь простір перспективи. Не може, і це трагедія для нас із вами, зрештою, в цьому ми самі винні, вибираючи з двох бід меншу.
Президент каже: “Мені нема в чому виправдовуватися,” – ну, то я тоді не розумію його розуміння своєї ролі, місця; як то – йому нема в чому виправдовуватися за злодіяння Лазаренка? “Файненшнил таймс” і вся закордонна преса надрукувала його причетність, за свідченням слідчих, до грабунку Лазаренка і його родини, хто цього не знає, – чи вийшов Президент публічно, подав на ці газети й ці засоби масової інформації в суд, ну, і знову ж таки, якою є дії нормального чоловіка, якщо він причетний? Я б уже не знаю, що робив би... Ну, я сьогодні засудив би, і гроші в бюджет повернув би, на пенсіонерів віддав би, на підтримку засобів масової інформації в Україні. Але Президент не робить ні кроку. Значить, його поведінка сьогодні мене переконує в тому, що він усе-таки причетний, бо якщо не причетний, то так себе людина не поводила б.
Ось що не можна сьогодні прощати, не тому, що не шкода Президента. Як Кучму його шкода, бо таке знести будь-якій людині було б не з медом. Але Кучма приходить – і йде, Президенти є – і змінюються, Україна ж є і має бути вічна – або ми готові її знову знищити за рахунок цього цинізму. Тому все, що відбувається навколо цього, переконує мене в тому, що тут потрібна наступальна позиція не в ім’я догоди комусь, а в ім’я України. Може, це останнє випробування цій нації і цьому суспільству. І якщо ми не здатні адекватно реагувати, то нам тоді немає прощення, ми тоді приречені жити в такому рабстві й атмосфері такого цинізму.
Сьогодні є шанс це зробити безкровно. Поступка в такому великому гріхопадінні народжує ще більший гріх і його безкровність – або результат вже того гріха, – мені вже дуже важко і дуже не хотілося би це прогнозувати. А завдання для Президента в силу всього того, що діється, – ну, просто в неспроможності бути Президентом України. І я просто раджу йому піти у відставку. І це буде найкращий вихід із цієї ситуації – спокійно звернутися до людей, як Єльцин, попросивши вибачення, бо є за що...
– Чи є у Вас якась мрія?
– Знаєте, я прагну дожити до того часу, коли моя старість, незалежно від розміру моєї пенсії, буде гарантованою. Саме старість. Я боюся своєї старості, дивлячись на сьогодення, бо то є найсумніший підсумок життя, і я хочу, щоби вона була гарантована не через відчуття претензій до держави, а обов’язком моїх дітей перед батьками і спроможністю їх не відчувати великого навантаження на свій бюджет, допомагаючи в старості своїм батькам, і вважати це за велике благо і велику насолоду, а не за тяжкий тягар. Я хотів би, щоби мої діти пішли значно далі, незалежно від того, в якій іпостасі, в якій атмосфері вони працюватимуть, і їхні внуки – чи мої внуки, а їхні діти, і ще далі, – щоби цей рід не скорочувався за рахунок жалюгідності нашого життя, коли абортів сьогодні більше, ніж смертей.
А найбільше тішило б душу те, що я є громадянином держави, яка допомагає всій Європі, й здатна це робити, і робить це свідомо і з розумінням, і Америка в нас просить кредитів – і ми їй допомагаємо. Це не романтика, це реальність, тільки нам треба позбутися одного комплексу: нам треба насамперед це запам’ятати, що за нас ніхто не думає. Сьогодні, кого не спитайте, кожен каже: я хочу влади, яка б мене захистила, і він таку владу шукає. Це великий гріх нинішньої влади, яка сформувала таку філософію буття, і коли ми переінкшимо її, скажемо, що я хочу владу, яка не заважала б мені зреалізувати свої можливості.
Розмовляли: Кость БОНДАРЕНКО, Ігор МЕЛЬНИК, Сергій СМІРНОВ, Дмитро ЯЦЕНКО
|
|
