Чи потрібна Україні опозиція?
Це питання пов"язане з іншим: чи можлива в Україні опозиція?
CONTRA
Кость БОНДАРЕНКО
Торік українці, напевно, вперше задумалися над питанням: а чому у нас немає опозиції? Існує Президент, існують інші органи державної влади – а от опозиції, як у цивілізованих країнах, у нас немає.
Якщо не зраджує пам’ять, то першим опозиціонером на початку 90-х років був В’ячеслав Чорновіл. Після програшу президентської кампанії 1991 року він перейшов в опозицію до Леоніда Кравчука (варто віддати належне В’ячеславові Максимовичу – ця опозиція була м’якою та цивілізованою). Згодом, із приходом до влади Леоніда Кучми, Чорновіл проголосив курс на “конструктивну опозицію”.
Сам Президент ніяк не міг зрозуміти такої опозиційності (адже станом на 1997 рік рухівці мали найбільшу кількість місць з-поміж числа інших партій у виконавчих структурах влади всіх рівнів). Відомі і слова Леоніда Даниловича, який того ж таки 1997 року сказав про прихильників конструктивної опозиції, що вони йому нагадують тих “жіночок, які і незайманість хочуть зберегти, і діточок мати”.
Наприкінці 1997 року особливо активно тему опозиційності почали мусувати Павло Лазаренко та його найближче оточення. Тоді ж Юлія Тимошенко очолила “тіньовий Кабінет Міністрів”, до якого ввійшло чимало знаних в Україні осіб.
Проте відбулися вибори 1998 року – й опозиційність “Громади” пішла на спад, особливо після арешту Павла Лазаренка.
Отже, для виникнення опозиції потрібна наявність Позиції – позиції Президента, уряду, Верховної Ради. Тобто тих структур, які здійснюють офіційну політику держави. Наразі можна говорити про наявність позиції з боку Президента. Леонід Кучма за останні шість років не раз міняв свій курс і свою політику. Внаслідок коливань і хитань утворилася специфічна ситуація “балансів і рівноваг”, коли партії, які формували парламент, протиставлені олігархам, олігархи протиставлені уряду, парламент протиставлений Адміністрації Президента і так далі аж до утворення замкненого кола. Уся ця складна система суперечностей обертається довкола Президента, котрий один лише зрівноважує цю систему і перетворює її на замкнену. Якщо в державі має виникнути опозиція, то вона повинна передбачати а) наявність сильної, харизматичної постаті, здатної протистояти Президентові; б) наявність засобів масової інформації, які могли б інформувати населення про кроки, здійснювані опозицією; в) наявність розвинутих опозиційних структур і доволі сильної матеріальної бази та г) наявність кроків, які реально могли би збалансувати сили офіційної “позиції” та опозиції.
Щодо харизматичних постатей, то в опозиційному (чи псевдоопозиційному?) середовищі справді немає фігури, яка могла би позмагатися з нинішнім адміністративним апаратом за вплив на електорат. Кого нині відносять до середовища опозиціонерів? Олександра Мороза, Сергія Головатого, Віктора Шишкіна, Григорія Омельченка, Олександра Жира, Юрія Кармазіна, Анатолія Матвієнка...
Чимало романтиків од політики хочуть побачити опозиціонера в особі Віктора Ющенка. Сергій Рахманін свого часу охарактеризував таку “опозиційність” формулою: “Той, хто володіє владою, володіє і правом перебувати до неї в опозиції”. Останні події та заяви Віктора Ющенка показують, що він не готовий і навіть не бажає стати опозиціонером. Так само втратила свою опозиційність і Юлія Тимошенко. Нині її можна розглядати як опозиціонерку щодо політики, яку диктують олігархи, але не як опозиціонерку щодо Кучми. А хто сказав, що Кучма й олігархи – це одне і те ж?
Уже більш виправданим було би твердження, що одне і те ж – Кучма та Симоненко. “Без Симоненка не було би Кучми. Без Кучми не було би Симоненка”, – зіронізував Анатолій Матвієнко. Тому опозиційність комуністів викликає не лише сумнів, а і скепсис. Партія, яка знає, що за будь-якої погоди матиме свої 20-25% і яка впевнена у своїй потрібності режиму, опозиційною не може бути.
Є прецедети входження-”виходження” опозиційного політика в опозицію та з опозиції. Маю на увазі Євгена Марчука. Торік ЛОО УРП навіть скликала прес-конференцію з нагоди “виходу з опозиції на 100 днів”. Виявляється, в Україні можна взяти відпустку і трохи побути поза опозицією. Як в анекдоті про чукчу: “По чётным буду академиком, а по нечётным – рыбу ловить”. Марчук вийшов із опозиції і наразі в неї не повернувся.
Минулого року, перебуваючи у Львові, Президент ображався: мовляв, в Україні немає жодної пропрезидентської газети, жодного каналу. Журналісти тихенько усміхались і вдавали, ніби вірять Президентові. Які видання нині претендують на опозиційність? “Грані”, “Товариш”, інтернет-видання “Українська правда”, “Антикандидат” і “Pro-Ua”, з натяжкою – “Дзеркало тижня”. Та ці видання впливають на дуже обмежене коло читачів. В Україні немає жодного опозиційного телеканалу, і важко назвати бодай одну радіостанцію (крім львівської “Ініціативи Нової Хвилі”) з іміджем опозиційної. Без засобів масової інформації практично неможливо говорити про структуровану опозицію.
Усе це могло би бути в ідеалі. Потрібно було розвивати ініціативу і творити тіньові обладміністрації, районні структури влади, розвивати ініціативу на місцях і залучати якомога більше людей.Та для успішного втілення проекту необхідні кошти, які можуть дати опозиційно налаштовані бізнесмени. Ось тут і починається найцікавіше: українська політична система побудована так, що основний контроль здійснюється саме за бізнес-структурами. Податкова адміністрація перетворилася на репресивно-каральний орган. Якщо бізнесмен вирішить підтримати опозиційного політика, він ризикує зустрітися з перевіркою з боку податкової... Якби свого часу Микола ІІ мав при собі Азарова, то більшовики ніколи би не прийшли до влади, оскільки царські податківці нейтралізували би “меценатів” на кшталт Сави Морозова ще “на ранньому етапі”.
Опозиція перетворюється на справу малої кількості людей, котрі іноді роблять помилки і просто дурниці – через безпорадність і безнадію. Заява Олександра Мороза наприкінці листопада може кардинально вплинути на ситуацію. Його заява б’є просто в центр витвореної машини влади – б’є у Президента. Це призводить до дестабілізації цього апарату і до ймовірного розбалансування сил. А це означає, що опозиція має шанс, як у відомому анекдоті: “Куме, а ви переконані, що жуки від цієї отрути здохнуть?”. – “Здохнути, може, і не здохнуть, але що не матимуть того здоров’я, що мали – то це точно”.
|
|
