Чи прийме Ірина Калинець нагороду з рук Леоніда Кучми?
Президент України нагородив львівську письменницю, політика і правозахисницю орденом Св. княгині Ольги ІІІ ступеня, однак сама вона воліла би отримати відзнаку з "чистих рук"
ШІСТДЕСЯТНИЦЯ
Марта ГАРТЕН
Вона нагадує троянду. Така ж ставна, горда, незалежна, елегантна, вишукана і ... шпичасто-колюча характером! Особистість яскрава, впевнена, енергійна, запальна, незламна, безстрашна, затята. Її ім’я Ірина можна тлумачити як “гнівна” і як “веселкова”. А можна й по-давньоукраїнськи: Ярина – “сонячно-вогненна”, а отже – “пристрасна”.
Вона й справді пристрасно прагне творчої самореалізації у багатьох царинах суспільної діяльності, і досягає свого насупротив усім несприятливим обставинам. Вона непересічна державна і невтомна громадська діячка, вона романтична поетка і сильна публіцистка, вона реформаторка багатьох гуманітарних галузей, зокрема національної освіти, вона цікава романістка й не менш цікава казкарка, вона опікунка знедолених сиріт і українських вояків, ґрунтовний знавець давньоукраїнської літератури, ключова постать жіночого руху, активна греко-католицька мирянка...
На уродини цій несамовитій жінці, знаній не тільки в цілій Україні, а й далеко за межами Батьківщини, святочна громада дарувала безліч квітів. Були то й пишні букети дорогих тепличних екзотів, а серед них і розмаїтих так схожих і не схожих на неї троянд! А були й прості осінні квіти садів її рідної землі. Як, напиклад, ті, що зібрав у жмутик ексклюзивно для ювілярки Ярослав Дашкевич. Поважаний академік – науковий наставник історичних студій Ірини Калинець (“Студії над “Словом о полку Ігоревім”, “Загадки хрещення України-Руси”), переконаний, що саме квіт пізніх хризантем пахне не солодко, а тривожно-гірко, і найбільш відповідає вподобанням письменниці.
Вона належить до “шістдесятників”. До славної когорти талановитих митців і громадських діячів, названих свого часу дисидентами. Про феномен правозахисного руху, що в Україні набув яскравого національно-політично забарвлення, і про діячів цього руху, “інакомислячих”, йшлося у багатьох доповідях конференції, приуроченій ювілею Ірини Калинець. Конференція зібрала у Золотому залі Музею етнографії широке коло старшої генерації галицької інтелігенції: представників академічних кіл і ЗМІ, провід жіночих і громадських організацій, творчих спілок і патріотично налаштованих політичних партій. Щодо останніх, сама ювілярка зауважила, що тепер не час з’ясовувати, хто до якої партії належить, бо головне, щоб усі ми чулися Українцями.
Вона завжди оточена вірними друзями й посестрами. Тільки завдяки їхній незрадливій підтримці і любові її найближчих рідних, Ірина (або як її ласкаво кличуть приятелі – Оришка) з гідністю витримала кагебістські репресії: обшуки, арешти, засудження, заслання. Друзі не тільки морально підтримували, а й далі ретельно робили з нею спільну справу, яку історики вже тепер означають продовженням неперервної традиції національно-визвольних змагань: видавали й поширювали “Український вісник” та іншу підпільну літературу, сприяли легалізації УГКЦ, торували шлях до державної самостійності. Багатьох їх змінив час. Багатьох їх навіть важко упізнати на світлинах, які разом із “самвидавівськими” документами становлять частину експозиції, розгорнутої до 60-річччя Ірини Калинець у Музеї етнографії.
Багатьох їх уже немає серед нас: Василя Стуса, Михайла Осадчого, Олени Антонів, Зеновія Красівського, Івана Світличного, В’ячеслава Чорновола... Але на фотографіях Ярослава Лемика вони ще радісно колядують разом: і Стус, і Чорновіл, і Шабатура, і Калинці, і Горині, і Бокотеї.
Вона завжди оточена мистецтвом. Не тільки домашньою збіркою картин чи книг, а й емоційним й інтелектуальним спілкуванням із авторами цих творів. Мистецтво калинцівського кола художників-”шістдесятників” надзвичайно виопукло представлено на виставці у Музеї етнографії. Завданням Ігоря Калинця, який за сучасними мірками став куратором або комісаром цієї експозиції, було показати творчі пошуки й досягнення “шістдесятників” саме на зламі тисячоліття. Інакше кажучи, показати, чи склало те покоління своєрідний естетичний іспит, чи його набутки цінні для наступних поколінь, чи дають поштовх до розвою мистецтва майбутнього? Львівські “шістдесятники” представлені творами художників так званої “катакомбної академії” Карла Звіринського й Романа Сельського. Виставку сформовано із графіки Романа Петрука, малярства Любомира Медведя, Олега Мінька, Володимира Патика, Богдана Сойки, Ярослава Мацелюха, Андрія Бокотея, скульптури Марії Савки-Круглової, текстилю Стефанії Шабатури. Дивно, що народженим у 60-ті, їхнє мистецтво видалося якимось похмурим, зануреним у чорну барву. “Однак саме ці твори формували художній стиль нашого покоління. І ми з Іриною не бачили в них нічого похмурого, навпаки, ці полотна вражали нас буянням фарб. Можливо, до такого сприйняття спричинилася молодість. Як ми були молодими, то любили збиратися разом, радіти повноті життя, поезії і вину”, – неначе виправдовувався на відкритті виставки Ігор Калинець. Та , зрештою, не це важливо – набагато посутнішим виявився сам задуманий і втілений експеримент із виставкою. Бо вона таки насправді показала, якими потужними творчими потенціями володіло те покоління, якими неперевершено самобутніми величинами увійшли в історію мистецтва його представники, якими цінними формальними знахідками прислужилися вони сучасній естетиці.
Та Ірина Калинець не тільки всуціль оточена мистецтвом, вона й сама невіддільна від мистецтва! Маю на увазі її власні вірші (збірки “Поезії” і “Шлюб з полином”), новелістику, історичну белетристику (детективний роман “Вбивство тисячолітньої давності”), казки для дітей (випущені в світ окремими виданнями й опубліковані редактором Лідією Лемик в журналі “Світ дитини”).
Саме оригінальна поетична творчість Ірини Калинець дала змогу Григорієві Шумейку зрежисерувати урочистий концерт до ювілею поетки на сцені театру ім. М.Заньковецької, вибудувавши його як шлях пісенно-поетичних мандрів української душі від моменту її розбруньковування (світ дитячої казки, колискових) до тієї миті, як буде її покликано предстати перед Отцем небесним (літургійна кантата, світла коляда). Рідко коли останнім часом заньківчанський вечір збирав стільки глядачів (і зокрема молоді), як ювілей Ірини Калинець: львів’яни йшли із запрошеннями й без, зал був переповнений, люди невтомно стояли впродовж усього дійства навіть у міжряддях горішнього балкону!
На цій академії заступник голови облдержадміністрації Ігор Держко оголосив громаді підписаний 5 грудня указ про нагородження Ірини Онуфрівни Калинець орденом Св. княгині Ольги III ступеня, де вказано, що нагороду ювілярці вручить особисто Президент України.
Узявши священниче благословення, ювілярка звернулася до громади із розсудливим словом: “Ваші схвальні оплески, якими ви зустріли це повідомлення у такий неоднозначний час, дали мені зрозуміти, що ви сприйняли цю нагороду, а значить це дозволяє прийняти її і мені... Я дуже тішуся, бо це справді свята нагорода. Бо княгиня Ольга і Володимир Великий, яких Церква визнала за святих, працювали не на себе, а на благо держави. Вони будували міста, закладали храми, монастирі, школи. Вони дбали про міць держави і захист її народу. Це були сильні й мудрі князі, політики і дипломати, які знали, що володар країни має дбати перш за все про державу... І коли ми на Верховній Раді першого демократичного скликання, депутатом якої я мала честь бути, затверджували нашу державну національну символіку і положення про українські державні нагороди, то сподівалися, що їх отримуватимуть гідні люди... Нам ще треба вибороти з рук Володимира Сабодана орден Св. Володимира! Неприпустимо, щоб українськими відзнаками нагороджували злочинців... Мені б дуже хотілося, щоб орден Св. княгині Ольги я змогла прийняти із чистих рук...”
|
|
