Свобода слова по-президентськи
VOX DEI
Кость БОНДАРЕНКО
Чим відрізняється українська Конституція від американської? Тим, що українська Конституція гарантує свободу слова, друку, зборів і демонстрацій, а американська – свободу ПІСЛЯ слова, друку, зборів і демонстрацій.
“Бородатий” анекдот
Усе. Від завтрашнього дня в Україні має настати свобода слова. Повна. Необмежена. Принаймні це нам обіцяє Президент України, який, як відомо, є Гарантом Конституції і слів на вітер не кидає. У правильності останньої тези ми мали змогу пересвідчитися не так давно. Адміністрація Президента підготувала навіть спеціальний Указ, який гарантує свободу слова. Тепер журналісти, вочевидь, стануть найбільш привілейованим прошарком населення, здійснюючи функції “четвертої влади”, а олігархи боятимуться чотирьох газет більше, ніж чотирьох армій.
Усе. Мені завтра не треба буде думати, що за неправильно подане число в даті народження політика високого рангу мене можуть притягти до суду. І мені не потрібно буде боятися, що за документ, який я намагатимуся оприлюднити у пресі, мені просто скрутять голову. Я вільно зможу опублікувати статтю про, скажімо, Степана Сенчука – і мені за це нічого не буде. А мої колеги-криміналісти нарешті назвуть усі речі своїми іменами: хто з представників силових структур “клеїть дахи” кримінальним авторитетам – і хто згодом цих кримінальних авторитетів “прибирає”. Чи відверто напишуть про корупцію в певних владних структурах...
Усе. “Гласність”, треба думати, повертається. І Скоп із Гуликом, автори програми “Так чи ні?”, закритої зі страху перед Високим Начальником, виграють суд у цього самого Високого Начальника, не боячись при цьому “бути виграними”. І розцвіте у нас велика кількість яскравих телепроектів, де замість “езопової мови” лунатиме нормальна людська мова. Де все буде розставлено по своїх місцях, а не кожен розумітиме повідомлення так, як захоче.
Усе. Журналіст пропрезидентського каналу зможе вийти у ефір і відверто заявити: “Я підтримую Ющенка, а ті, хто його критикують, – мудаки”. І назавтра цього журналіста (якщо, звичайно, його сюжет буде дуже вдалим) чекатимуть не поламані ребра, а премія і підвищення. І ми станемо свідками, як Лапікура з ніжністю даруватиме квіти Юлії Тимошенко, а Піховшек тиснутиме руку Жердицькому. ..
Розмріялися!
Не буде такої ідилії. Тому, що окрім Указу Президента – написаного нашвидкуруч, недолугого і суперечливого, – існує ще й драконівський Закон про засоби масової інформації. Тому, що замість свободи слова ми ризикуємо впасти у звичайну, примітивну “доренківщину” в найгіршому російському стилі, але ще гіршу, ще відвертішу. Тому, що читач відвикнув сприймати правду, а журналіст відвикнув цю правду творити. Тому, що конкуренція між журналістами звелася до конкуренції між олігархами, і чимало журналістів просто бояться відійти від руки, яка їх годує. Або й просто вкусити ту руку... Тому, що наша – українська – журналістика не здатна на чесність і не здатна на Вчинок. Ми краще сто разів перестрахуємося, тисячу разів промовчимо... Ми краще напишемо про проблему заміського сміттєзвалища, аніж розкриємо тему перетворення міста на смітник – смітник найрізноманітніших відходів, у тому числі й інтелектуальних. Ми краще промовчимо і цнотливо вдамо, що нам соромно публікувати слова, які звучать з оприлюдненої Морозом касети (“аби не ранити ніжні читацькі вуха”), аніж допустимося до крамоли...
Тому свобода слова – це порожній звук. Вона нікому не потрібна. І Указ Президента про свободу слова може бути настільки ж доречним, як указ про скасування третього закону Ньютона.
У хворому суспільстві не може бути свободи слова. Як і будь-якої іншої свободи. І тому потрібні укази, які б реформували суспільні відносини, а не “дарували” свободу. Інакше будь-який указ Президента може перетворитися на “царський Маніфест 19 жовтня”: “Ми, Божою милістю, Леонід Данилович, даруємо нашим підданим свободу слова”. А історія вчить, що за всяким 19 жовтня приходить 3 червня. І той, хто дає свободу, вважає своїм правом забрати цю свободу назад.
|
|
