Молитва на порозі храму
МЕЛЬНИК
Минулої неділі я мав нагоду взяти участь у святковому богослужінні греко-католицької громади Церкви святого Климентія. З нагоди храмового празника на Службу божу прийшли не лише парафіяни цієї громади, але й багато їхніх друзів і знайомих, котрі звикли ходити по неділях до інших церков.
Служба відбувалася за всіма канонами, у приміщенні храму, збудованому ще Іваном Левинським. Але більше нагадувала богослужіння перших християн у катакомбах за часів Нерона. Бо важко назвати храмом приміщення операційного залу “Укртелекому”.
І відчиняються двері цього закладу, де щодня рахують гроші, не завжди праведними шляхами домагаються пільг чи позачергового встановлення телефону, для вірних лише раз на рік – на святого Климентія. І це незважаючи на те, що вже шість років громада добивається повернення храму, який використовується явно не за призначенням і повільно руйнується: знято вежу з хрестом, збито унікальну мозаїку та хрест над порталом, а сам храм перекрито двома бетонними поверхами.
Храм цей, названий на честь великого християнського мученика, Апостола Єдності, міг би стати одним із осередків екуменічного єднання. Новим духовним осередком із національно-патріотичними та соціальними програмами, якими спільно опікувалися би, зокрема, церковна громада, Фонд святого Володимира та Львівська Богословська Академія. Міг би широко відчинити двері перед вірними саме тепер, напередодні приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ, і, що глибоко символічно, перед річницею смерті свого великого патрона, папи Климентія, замученого у Криму язичниками ще у 101 році.
Можливо дехто вважає, що в нашому місті церков більш ніж досить? Зараз у Львові католицькі та православні громади використовують 50 церковних споруд, які були збудовані ще до ІІ світової війни. Чотири колишні костьоли віддані нетрадиційним для України релігійним громадам, а ще десять божих храмів, збудованих і освячених колись нашими предками, взагалі не використовуються для богослужінь. Отже, до 1939 року в розпорядженні близько 200 тисяч львів’ян християнського віросповідання було понад шістдесят церков і костьолів. Нині на 800 тисяч мешканців нашого міста, понад 90% яких вважають себе християнами, припадають лише 80 храмів, якщо рахувати ще й ті 30 церков, що знаходяться на різних стадіях будівництва та проектування. У деяких із них уже моляться, а поряд із окремими недобудованими церквами споруджено тимчасові приміщення.
Неозброєним оком видно, що цього явно замало. Щонеділі майже під кожною львівською церквою можна побачити десятки, а то й сотні віруючих, котрі не змогли зміститись у храмі. Тому дивно, що досі місто дозволяє ще влаштовувати у храмах торговицю.
А церковна громада терпляче молиться за повернення свого храму. Молиться за здравіє “правління та війська” і тих християн, котрі не дають їй можливості відбудувати свою церкву в українському та християнському місті Львові, яке нещодавно перейшло через очищення Прощенням і Примиренням. Видно, для багатьох це був лише один із чергових заходів, що не вніс нічого святого в душі та серця.
Що ж тоді казати за всю нашу Україну? Останні події зайвий раз засвідчують, наскільки найвища державна влада, в оточенні паразитів і фарисеїв, забула про головне її призначення – бути слугою свого народу.
Можливо, питання дострокового звільнення найвищої посади в державі стане актуальним ще в цьому тисячолітті. Протягом року ми були свідками двох варіантів відносно цивілізованого відходу президентів. Московського – відставка з індульгенцією – та перуанського – втеча з країни. Одинадцять років тому могли ми спостерігати ще один варіант – румунський.
А дев’ятнадцять років тому, саме в ці дні, керівник тодішнього польського режиму відважився підперти своє крісло багнетами. Не знаю, чи наважаться розглядати таку можливість виходу з кризи в Україні? Хоч уже лунають “голоси трудящих” із закликом “навести порядок”. Але чиїми руками це можна зробити?
Не дуже привабливо виглядали головні українські правоохоронці у вівторок на трибуні Верховної Ради, у декого тряслися руки, як колись у членів ГКЧП.
Сумнівно, щоби знайшлась у країні сила, здатна забезпечити впровадження надзвичайного стану. Навіть у районах стихійного лиха такі заходи зараз здійснювати проблематично. Тим паче приклад майора Мельниченка показує, що навіть серед найперевіреніших працівників спецслужб немає по суті лояльних виконавців.
А що найтрагічніше? Нікого вже не дивують одкровенні розмови найвищих урядовців, їхня ненормативна лексика, їхні намагання прикрити свої дрібні та великі грішки. А ще рік тому народ сам обирав собі таке правління й тішився, що вибрав менше зло. Коли ж ми нарешті перестанемо вибирати зло? Коли будемо відзначати політиків за їхніми добрими ділами?
Поки що криза поглиблюється через “війну компроматів”, у яку втягнулися тільки окремі посадові особи, народні депутати і преса. Народ поки що мовчить, “бо благоденствує”. Не втручаються поки що явно і політичні партії: чекають, хто кого, щоби потім прилаштуватися до колісниці переможця...
Три священики минулої неділі втішали громаду церкви святого Климентія, що терпіння принесе Спасіння. Один із них, о. Ігор Цар, намагався навіть пояснити віруючим докладніше цей постулат. Мені особисто сподобався аргумент, наведений в одній із його книжок-метеликів.
“Важкий хрест випав на долю України, і не одна людина ставить собі питання: “Чому так?”. І ось у Святому Письмі знаходимо на це відповідь: “Прошу, отже, тих, що їм потрапить у руки ця книга, не розпачувати над тими нещастями, а вірити, що кари впали не погибелі ради, а на науку нашому народові; бо не лишати грішників на довгий час, але негайно покарати їх – це знак великої доброти. Якщо з іншими народами Владика чекає довготерпеливо, аж сповниться міра їх гріхів, щоб їх покарати, то з нами він вирішив інакше, а саме не карати нас наприкінці, коли наші гріхи дійдуть аж до краю. Ось чому він ніколи не позбавляє нас свого милосердя; і хоч карає свій народ нещастями, та ніколи не покидає його” (Мак. 6:12-16). У дивний спосіб ми сьогодні є найбільшим християнським народом у світі. Де ще люди ходять масово до церкви і хочуть жити з Богом, учитися на священиків і йти в монастирі? Матеріалізований світ цього вже не має. От і думай, чому така доля України...”.
Тож маймо надію, що Господь бачить наші нещастя, випробовує наше смирення і терпіння й винагородить усіх, хто того вартий. А хто сумнівається, ще може навернутися, бо дорога до Храму завжди відкрита. Навіть коли на його дверях висить замок.
Бо храми, збудовані з каменю та цегли можуть стояти століттями і навіть тисячоліттями. Храм же, збудований у душі смертної людини, може бути вічним.
Треба тільки не зупинятися на його порозі – і двері відчиняться. Дай тільки, Боже, щоби якнайменше було сліз і не було зовсім крові...
Ігор МЕЛЬНИК
|
|
