Сповідь театрального завліта
80 років тому у Харкові відкрився Перший український театр для дітей та юнацтва
ЗА ЛАШТУНКАМИ
Анастасія КАНАРСЬКА
Коли ми говоримо про театр, ТО перш за все згадуємо про акторів, режисерів, сценографів, драматургів, і майже ніколи – про завлітів. Для більшості з нас це – fata morgana. Непомітна людина, яка повинна знати про все на світі, прийти на допомогу кожному, хто її потребує, і завжди залишитись у затінку.
Моя зустріч із колишнім завлітом Першого українського театру для дітей та юнацтва залишила неповторні враження. Усі спроби відтворити цю зустріч у письмові формі були нікчемними, а стіл переповнювали порвані листки паперу.
Чомусь раптом забракло слів. Я знову намагаюся пригадати крихітну кімнатку, переповнену книгами, раритетними речами й осяяну ніжною усмішкою її господині: тендітної жінки з терновими очима, неначе в них відбилася вся трагічна доля її родини. Пані Ірина Горбенко-Коваль живе самотньо у світі своїх спогадів. Готуючись до зустрічі з нею, я думала, що наша розмова торкатиметься лише театральних тем, але життя пані Ірусі (лише так ніжно називають її друзі) настільки цікаве, що наша розмова зовсім не нагадувала інтерв’ю, скоріше була розповіддю надзвичайно цікавої людини, без рангів і нагород. Але ця сповідь здатна зацікавити багатьох. Я попросила пані Ірусю розповісти про час її молодості й про те, як вона прийшла до театру?
– Моїх родичів арештували 1937 року. Батько помер у Харківській тюрмі ще до суду. Усіх маминих братів, окрім одного, котрий тоді не був у Харкові, розстріляли. Мамі вдалось повернутись із Сибіру. Я народилась не в Харкові, а неподалік від Кам’янець-Подільського. Мої батьки приїхали в Україну з Відня 1920 року. Батько був головою військово-гуманітарної місії, а мама працювала у Міжнародному Червоному хресті, за фахом вона була вчителем-філологом. 1923 року наша сім’я перебралась до Харкова, – там тоді було дуже багато галичан, – здається, у 1924 році. Знаєте, це був дуже гарний час. Коли мені на душі важко, я повертаюся спогадами у минуле. Було надзвичайно багато цікавих людей: письменників, артистів, художників. Навіть у школі я сиділа за однією партою з Ольгою Панч, зі мною вчилася Оксана Косіор, діти Любченка. Багато у нас було цікавих учителів. Усе було чудово до 30-х років. Але мої дитячі спогади зберігають якісь абсолютно несподівані речі: наприклад, якийсь час у Харкові було дуже багато китайців, вони були чомусь дуже бідні, і, намагаючись вижити, вони робили різні іграшки: які то були такі гарні іграшки з гофрованого паперу. Що вони тільки не виробляли: ліхтарики, віяла, м’ячики.
Усе моє раннє дитинство осяяне цими іграшками. Люди були дуже веселі. Уже коли я працювала у Львові, і нас заганяли на демонстрації, це було так боляче і неприємно, а тоді на майовки усі йшли з охотою, як на свято, ніхто нікого не гнав, усі веселились. Тоді ж був Остап Вишня, і ще не було такої цензури, вільно все говорилось, співалось. Як співав Гришко! Знаєте, люди були людьми: не дивились один на одного як вовки, що маємо зараз. Тоді кожен ставився до іншого доброзичливо.
Мої батьки близькими приятелями були з Хвильовим, він подарував нам свій двотомник. А з дружиною його ми вже зустрілись після війни, коли повернулась з тюрми моя мама, коли вже було пережито стільки бід. Як ми зачитувались тоді “Сонячною машиною” Винниченка! Знаєте, моя мама навіть під час громадянської війни ставила і грала в аматорських виставах. У неї був абсолютний слух. І, мабуть, таки мала потяг до театру, хоча ці вистави вона була змушена ставити не зі своєї волі. І це від мами, мабуть, у мене любов до театру, я завжди хотіла бути лише в театрі. То я хотіла бути балериною, то співачкою... Коли мені було 8 років, я вперше слухала “Бориса Годунова”, вдома, коли нікого не було, я собі усі арії проспівала, особливо мені подобався Самозванець. Як раз тоді цю партію співав Гришко. А ще я дуже любила ходили в клуб політемігрантів, це як раз там усі галичани збирались. Там також ставили вистави, дуже добре пам’ятаю “Запорожець за Дунаєм”.
Ми жили в центрі міста, на території лікарні, де працював батько. Коли батьків заарештували, то нас із бабунею і братом викинули за межі міста, то так якби порівняти зі Львовом, то я жила на Академічній, а мене викинули на Підзамче, чи ще ближче до Красне. Це вже було за станцією Основа, колись там жив Квітка-Основ’яненко. Але школу свою я не кинула і їздила до Харкова. Маму забрали з 29 на 30 вересня, і з того часу у мене почалось “нове” життя. То вже, як казала мама, “гибель “Титаніка”. Наше життя було обірване, знищене, навіть важко вам пояснити, що це було.
У Харкові я пережила окупацію. Знаєте, після цього я два роки не могла спати, такими важкими були спогади. Навіть не віриться, що так швидко вдалося відбудувати ці руїни. Харків був унікальним містом, там люди жили вражаючої доброти. Незважаючи на те, що моїх батьків було арештовано, мене підтримували усі вчителі і зробили усе, щоб я могла завершити навчання у своїй школі. А як вони втішились поверненню моєї мами! Кожен допомагав чим міг. Коли ми після війни зустрілись зі своїми однокласниками, то говорили, що здатні цілувати сліди своїх учителів. Ми школу закінчили в 40 році, а в 41 – я вже була студенткою. Це я так легко кажу, що стала студенткою, але ви самі розумієте, що це зовсім не було легко для дитини, в якої батьки були ворогами народу, незважаючи на те, що я вчилась на одні п’ятірки, золоту медаль я так і не отримала. Учитись було дуже легко і надзвичайно цікаво. А коли повернулась мама, в Харкові нас уже ніщо не тримало, і ми повернулись до Львова.
Я почала працювати в Будинку актора. Які чудові актори були тоді. І Любарт Варвара Антонівна, і Яремко, і Дударев, і Гай тоді ще був зовсім молодим. А яким прекрасним був Володимир Данченко. Як він грав тоді Улдиса у “Вій, вій, вітерець”! А в театрі ім. М. Горького (тепер Перший український театр для дітей та юнацтва) я почала працювати від 1953 року. І пропрацювала завлітом десять років, а потім важко захворіла. Я зібрала великий архів, тепер багато із нього віддала Богдану Миколайовичу Козаку. Він тепер очолив кафедру акторського мистецтва та театрознавства у Львівському національному університеті. Передала речі зі студентських років, вони мені вже не потрібні, а діти нехай вчаться. Я пам’ятаю, як я вчилася в Харкові, нам було дуже трудно, бо нам запрошували викладачів і з Москви, і з Києва. Цікаві у нас були викладачі. І я думаю, що це дуже добре, що у Львові є театрознавство при університеті. Жаль мені, що за станом здоров’я я вже не можу ходити на вистави, сумую за часом, коли обговорення могло тривати в театрі до четвертої години ранку. Так було цікаво працювати, театр – це таке, що хто його любить, той ніколи не зможе розлюбити. Але час робить своє.
Театр юного глядача з Харкова я пам’ятала не дуже добре, але коли я прийшла працювати у Львові, то мені довелося дуже детально знайомитись із його історією, там були істинні подвижники, які працювали в театрі з дня його заснування. Тоді головним режисером театру був Харченко. Серед молодих акторів Кудрявцев, Слав’янський, Борщова – така чудова акторка! На жаль, їх уже всіх немає в живих. Молодь у театрі була надзвичайно дружня. Ми в театр прийшли водночас із Тетяною Орленко. Я вже не застала в театрі Геляса, Давиденко ще трохи грав. Янчуков був чудовий артист. А в мої обов’язки завліта входило пошук нових п’єс. З п’єсами було дуже важко, але якось у нас зав’язався контакт із Центральним дитячим театром. Там був завліт Путінцев Микола Олександрович, дуже гарна людина, і я не один раз була там у них, в Москві, на читаннях нових п’єс. У цьому театрі була ціла літературна група, вони працювали з авторами. Потім підтримувала я контакти з Московським театром юного глядача. Я співпрацювала з драматургами, особисто познайомилась із Любімовою, тоді як раз ставили її п’єси. Навіть у Ленінград я їздила за п’єсою про Ціолковського.
Дивилася усі вистави. Коли ставили виставу про Франка, я збирала всі можливі матеріали, бо режисер сподівався на мою допомогу. Ще був такий епізод: колись ми ставили Мольєра “Витівки Скапена” і запросили професора Рудницького, щоб він допоміг нам краще зрозуміти драматургію. З Корнієнком працювали над п’єсою “Ключі від щастя”, може вона не була такою досконалою, але мала успіх. Деяких акторів доля розкидала по світу: я не знаю, де зараз Андрій Козак – чудовий був актор, він прийшов до нас у театр із Київського театрального інституту. Львів подарував мені гарні зустрічі з людьми.
У Львові, вже у зрілому віці, 1960 року, я зустрілась зі своїм чоловіком – Ярославом Ковалем. Він провів 39 діб у камері смертників. А потім смертний вирок замінили на 20 років у Воркуті. Коли ми одружились, і він спробував прописатись у нашу кімнатку, то такі були обставини дурні, що його 17 років не прописували. Я від цього і здоров’я втратила. Потім перед ним вибачились, але життя було знищене. Перша його виставка була 1962 року. Він завжди працював. Мені залишились світлини і спогади...
P. S. Я не смію більше розпитувати пані Ірусю, тривожити її серце. Дякую долі, що дала мені радість знайомства з цією надзвичайною людиною, для якої хотілося б небо прихилити.
|
|
