Плітки про мистців і мистецтво
КАВАРНЯНІ РОЗМОВИ
Що було і що буде на початку і в кінці світу?
Як стверджує сучасна українська літературознавець, феміністка й письменниця Марія Ільницька разом зі своїм alter ego – також літературознавцем і феміністкою Нілою Зборовською, – “пліткування – вічне. Воно було на початку світу. Воно буде в кінці світу. І воно різне.” А це значить, що не тільки жіноче, як традиційно звикли вважати. Тому то книжка цих двох “літературознавок” і феміністок “На карнавалі мертвих поцілунків” представляє й чоловіче поріддя пліткарів (напр., “великого пліткаря” Богдана Жолдака або “загадкового міфотворця, “моцарта” любовних пліток 90-х – Джорджа Грабовича).
Хоч, звісно, названими особами лави пліткарів мужньої статі не вичерпуються.
Звернутися ж до згадки про плітки Ніли Зборовської “Арт-поступ” спонукало благоговійне схиляння перед методологією. Методологія – то велика сила, і хоч вимірюється вона не в Ньютонах, – без неї ані руш. Особливо тоді, коли виникає потреба запровадити нову рубрику. Тоді мус знайти наукове обґрунтування явищу, яке має висвітлювати новозаснована рубрика. Хоч, ясна річ, нічого нового у цьому світі й бути вже не може (див. вище наведену цитату Ільницької/Зборовської). Але ж , з іншого боку, навряд чи хтось захоче сперечатися з іншою цитатою : “Талант – завжди новина”. І що на це скажеш?
Отож, озброївшись такою тезою й антитезою, “Арт-поступ” схилився до компромісного трактування мистецьких новинок як пліток.
Перша засторога для читачів: на варто вважати плітки “зумисним очорненням” або “наклепом” (останній взагалі підсудна справа, а ваша улюблена газета закон поважає). То що ж тоді “плітка” і чим вона відрізняється від “інформації”? Існує велика підозра, що нічим особливим. Бо і в інформації, незалежно від того, офіційна вона чи ні, вас може прикро вразити неповнота даних, відсутність вказівки на джерела, перекручені імена, тенденційно скомпільовані факти. А у плітках стільки подробиць, і одна достеменніша за іншу! Тому, аби не було рекламацій від читацтва, ліпше одразу все назвати своїми іменами. Отже, плітки!
Тим паче, що плітки й без того така заплутана штука (синонім до слова “штука” – мистецтво), у якій годі з’ясувати суб’єкт-об’єктні відношення, відносини й стосунки. А тим більше – авторство. З редакційного досвіду відомо, що авторами пліток незрідка виступають ті самі особи, супроти яких, здається, і спрямовані плітки. І як це тотальне “міфотворство” ще всіх не дістало, можна пояснити тільки особливостями національного менталітету. Поза тим, ціхою нашого часу стала мораль подвійних стандартів, що має вислід у фатальній розбіжності між офіціозом та кулуарними інформаціями. А оскільки газета – дзеркало часу, не випадає їй бути дзеркалом кривим або, не дай Боже, розбитим. Вона мусить бути просто безпристрасним дзеркалом. А отже, й не цуратися пліток. Зрештою, читач сам зможе дати оцінку нашим повідомленням. А ми, щоб не надто узалежнювати його від однозначних визначень і тверджень, подаватимемо вістки під заголовками, що закінчуватимуться неодмінним знаком питання. Адже нам і самим цікаво, чи все то правда, що ми безпристрасно повідомляємо. Мріємо разом із шановними читачами про ті часи, коли врешті усі повідомлення можна буде друкувати під рубрикою “плітки”. Жадаємо цього не менш, аніж утвердження громадянського суспільства. Віримо, що це настане.
Мистець-Маестро Василь Пилип’юк – не фотограф?
Цю сентенцію (а для декого й сенсацію!) довелося вичитати у художньо-документальній повісті “Знак небесної пекторалі” Ігоря Гургули (по матері), випущеній у світ торік видавництвом “Світло й Тінь”. Там написано, що В.Пилип’юк не любить слова “фотограф”. “Фотограф – це ремісництво”.
Правда, тоді дивує, чому В.Пилип’юк любить слово “Маестро”? Адже “маестро” – майстер, по суті, той же ремісник... А от, зовсім і ні, бо цей – Маестро з великої літери! Бо так і вказано в анотації, що “читач матиме змогу ознайомитися з життям і творчістю відомого Маестро художньої світлини, лауреата Державної премії України, президента видавничої фірми “Світло й тінь” Василя Пилип’юка. Перед вами розповідь про світ переживань, мрій, здобутків і планів талановитого фотохудожника, його коріння і крону, мандрівка у зачарування відкриттів подарованої людству краси”. Зізнаюсь, що й мене це зачарувало: і корінь, і крона (це ж тільки собі уявити!), і дар людству... Бо не кожен, розумієте, не кожен, заснувавши видавництво, зважиться по-прометеївськи жертовно дарувати людству видруки про власну персону.
Навіщо Василеві Васильовичу прізвище Шагал?
Здавалося б, ні на що. Але є в “Знаку небесної пекторалі” два пасажі, які примушують замислитися над їхньою двозначністю...
Ось перший: “Професор мені каже: “Як шкода, пане Василю, що ви – не єврей, Ви б уже були директором інституту”...
– Якого?
– Всесвітнього інституту фотографії в Нью-Йорку.
Є в певних країнах якась дискримінація. Бачиш, якби я був євреєм, став би директором.
– І що – залишився б там?
– Річ не в тому. Просто українцеві нічого робити у творчих колах Америки...
Тож, може, я один геній фотографічний зостався в Україні... “
А ось і другий: “Ми можемо і повинні не лише пишатися, що високу мистецьку річ створив галичанин Пилип’юк, ми маємо також говорити про це на кожному кроці, подібно до того старого Йоська з багатодітної жидівської родини, котрий восьму чи десяту свою підсліпувату доньку-переростка щоденно і багаторазово видає за красуню – чом же нам Пилип’юкову справді книгу-красунечку не вважати королевою?! Тільки тому, що він не має прізвища, для прикладу, Шагал і не може, отже, автоматично претендувати на те, що будь-яка мазня отримує статус геніальної ще задовго до того, як з’явиться на світ???”
Чи смачні еклери в “Клєрі”?
Книжечку про те, як Маестро обдаровує красою людство, разом з іншою сувенірною продукцією ласкаво дарували невеличкому колу журналістів, яких запросили на фуршетне відкриття виставки світлин Маестро у салоні німецько-польсько-української фірми “Меблі KLER” (того самісінького, що його було підпалили, але, як пліткують, зловмисників-паліїв і досі не встановлено). Фуршети в “Клері” вишукані. Бо за зачиненими дверима. Навіть запрошеним довелося довго торсати двері. Але коли їх уже відчинили, можна втрапити в атмосферу поліпшеного комфорту. І нічого в тому дивного. Цінники переконують, що так воно і є. Одна викручена попільничка за півтори тисячі гривень чого варта! А все решта?!
Якщо аристократ торгує меблями, суспільний уклад називається демократією?
Фірма “Меблі KLER” створює на замовлення індивідуальні меблі з модним стильним дизайном. Сучасні технології, високоякісні матеріали та індивідуальний підхід до побажань клієнтів – філософія успіху фірми. А філософії іміджу, мабуть, маємо завдячувати, що генеральним директором спільного українсько-польського підприємства “Клєр” є магістр ділового адміністрування (МВА) барон Роман фон Пурій! Нехай мене грім поб’є, коли так не зазначено на візитівці.
Хто купує і хто працює в “Клєрі”?
Крім барона фон Пурія, над іміджем “Клєр” працює іміджмейкер Галина Янишівська – відома журналістка, редакторка й піарка. Є й художники, з якими
“Клєр” демонструє інтер’єрний комфорт. Це такі собі Савченко і Рєзніченко. Сумнівно, щоб ви про них нічого не чули. Інших художників чи дизайнерів барон фон Пурій відмовляється вказувати, мовляв, комерційна таємниця. Та подейкують, що це не безвідома особа О.Білоус. Тільки та, що Олеся, а не Орест, – але це справдити важко. Що ж до покупців, то простий смертний до тих меблів не поткнеться. Тільки за запрошеннями. Якщо ви директор готелю або бізнесмен із офісом, – чекайте: вас неодмінно запросять! Кажуть, що недавно обставила своє гніздечко меблями з львівського салону “Клєр” дружина Пустовойтенка. Чому з львівського, а не з київського? А чом би й ні! Ну, не сама ж вона в руках ті всі меблі до Києва поперед себе пхала!
Як зійшлися Маестро і барон фон?
Мистець -Маестро з дружиною завітали до салону на вул. Театральній, 3. І одразу порозумілися з його директором бароном фон. “Моє ім’я було відоме Романові. За 45 секунд ми полагодили справу. Вирішили влаштувати виставку моїх світлин як інтер’єрних картин”, – розповів на прес-конференції “не-фотограф”. Виставка вдалася на славу. Кожен твір працює як чудово закомпонована кольорова пляма настінного панно. Краєвиди, портрети, жанрові сцени тощо цілком надаються для оформлення офісних почекалень, робочих кабінетів або приватних помешкань, якщо їх господар цінує естетичний рівень романтичних творів фотомитця.
Як народився новий альбом В.Пилип’юка?
На презентації виставки фото-артдизайнера В.Пилип’юка в салоні меблів “Клєр” йшлося також про ілюстрування монографії мистецтвознавця Оксани Паламарчук “Львівська опера”. Як сказав Маестро: “Завдяки пані Оксані, завдяки моєму наполяганню, моїй праці від 8 ранку до 5 ранку, два місяці день у день, і завдяки тому, що вона могла побувати від Варшави, Кракова, Перемишля, Любліна, поритися в архівах. Я помагав, чим міг, аби людина знайшла те, чого нема. І, власне, задум був такий: не створити альбом Пилип’юка про Львівську оперу, а створити монумент про Львівську оперу. І завдяки цьому текстовому відеоряду, який створила Оксана Паламарчук, книга, як один мені знайомий друг каже: “Слухай, це безцінна книга, – каже, – там не стільки художніх фотографій, як там історична доба від початку сімсот сімдесят тисяча дев’ятсот сімсот дев’яносто шостого року, – тільки починалися якісь вистави в театрі”. Це пані Оксана власне зуміла усе зробити. Ну, ви знаєте, коли дійшлося вже до того, що її видавати, власне вона покрита золотом, у неї обкладинка, якої у моїх книжок ще не було, корінець золотий. Це те елітне видання, яке розраховане, ну, на ... звичайно, на кожну людину, тільки, може, не кожен може її придбати. Але це ціна дріб’язкова.”
Невже альбом у футлярі – за дріб’язкову ціну?
Маестро: “Ця книга, – сказали, де я друкував за кордоном, – Василю! – вони мене там називають пан директор. – Пан директор, не менше 90-120 доларів!” Не менше книга коштує така. Ми поставили 22 долари. Це те, аби вдалося відібрати те, що я поназичував ще у людей. Бо коли приходилося вже на митниці сплачувати ПДВ і мито, а ПДВ вже не повертається назад фірмі, яка друкує, на жаль, за кордоном, то це ще десятки тисяч грошей, які треба оплатити.
І власне весь задум, який я поставив перед собою, я його втілив за 2 місяці!
Книга була вчасно, за тиждень до відкриття, до цієї дати сторіччя, книга була подарована мною в театрі, оперному, перший екземпляр – нашому директорові Тадею Олександровичу, мерові міста, губернатору міста і першому заступнику міністра культури. І в той вечір я собі сказав: ніколи, нікому, ні однієї книжки вже дарувати не буду!”
Чому Пилип’юк не подарував Лубківському альбом в Опері?
Маестро: “А знаєте чому? Тому що людина, коли вона роздаровує такі книги, а як правило, я маю дуже багато друзів, і до мене каже приходить: “Василю Васильовичу, ну хоть трошечки, ну то і то...” , і я казав: “Якщо вам буде 50 або 60, я вам їх подарую”. Зараз для бізнесмена кожна копієчка, кожен карбованець – це є гроші. А ще з тим розмахом, який я започаткував, я хочу зробити офіс свій власний, де ми маємо уже ділянку, зараз, повірте, це я вже трохи забігаю, так роздумуючи вголос, – це є дуже важливо. І тому я дуже радий, може, ми десь зробимо якусь розпродажу навіть. Не 119 гривень, а рівно по сто. Може, навіть тут зробимо просто для людей... Бо дуже багато в нас хотять купити книжку, але грошей не мають: “Аби трошки дешевше, аби трошки дешевше”. А вона полежить пару місяців і, я впевнений, що вона розійдеться!”
Про наші плітки ми такої самої думки. А ви?
В.С.
P.S. Літературний редактор не вар’ят – просто шанує пряму мову Маестро.
|
|
