Як там, в Італії?...
АРРІВІДЕРЧІ
МАЙКЛ
Ігор – мій колишній однокурсник. Одразу після закінчення факультету міжнародних відносин Львівського національного університету, точніше через місяць, він відправився в Італію. У місто, де винайшли піцу і макарони, – Неаполь. Італія – країна, яка і для заробітку і взагалі для англомовної людини, досить-таки екзотична. Тому мені захотілось довідатись, чому власне Італія, а не США, Німеччина чи Великобританія...
– Я завжди хотів поїхати в Італію. Мені говорили: їдь у Штати, там вищі заробітки, ти знаєш мову. Я не хотів у США. Купив турпутівку за 400 доларів і поїхав. Там було домовлено, що на мене чекає робота. Виявилось, що то брехня, і роботи ніякої немає. Через два дні приїхали маклери, наші громадяни, запропонували: “Платиш 300 доларів, і ми тебе відводимо на роботу”.
Я трохи вивчив мову, хоча варто сказати, що місцевий, південний діалект це фактично – інша мова. Наприклад, житель Мілана не розуміє жителя Неаполя. Південь і північ країни, це як дві цивілізації. Коли ці люди пішли зі мною в пропоновану піцерію, я почув, що говорить власник. З того, що второпав, зрозумів, що ніяких робітників їм і даром не потрібно. Мене хотіли кинути.
Наступного дня я тих людей, звичайно, не зустрів. Лишився я без роботи. Жити я не мав де. Мій знайомий дав мені термін – або я найду роботу або вертаюсь назад. На нього тиснули італійці, тому довго жити в нього я не міг. Жив у вагончиках.
Треба було шукати роботу, бажано зі житлом. Це майже неможливо. Тут мені пощастило. Мені, якщо відверто, то досить часто щастило. Усе було так, як у художньому романі. Я зі своїм знайомим проходив по базарчику, і нашу розмову почув один чоловік, точніше – пацан. Його мати була одружена з італійцем, власником магазинчику. Він і запропонував там мені роботу продавця.
Я спочатку не повірив, але це виявилось правдою. Я працював від восьмої ранку і до півдругої дня. Платили мені 12 доларів у день. Специфіка цього магазинчику полягала в тому, що будь-який товар там коштував в еквіваленті долар. Найбільшою проблемою для мене спочатку була мова. Я собі подумав: тут стільки виробів – мило, викрутки, якісь гребені, щітки, одним словом, мільйон всілякої дріботи, весь товар поштучний. Але кожен день ті самі слова, ті самі терміни, і я – втягнувся.
Власник навіть мав до мене симпатію. Запросив мене до себе в неділю на обід. Годують там по-царськи. А так, щоденно, господар ставив мені капучіно і такий величезний бутерброд, такий, як піца.
Мені знову пощастило, коли в магазин прийшла одна дама. Вона була росіянкою, з Ленінграда, хоча перед Італією мешкала в Шепетівці. Саме в Шепетівці застрелили її чоловіка, і вона втекла в Італію. Він був у неї трохи бандит.
Коли вона ламаною італійською намагалась пояснити мені, що хоче купити, я її пояснив: хто я і чи не знає вона, де знайти житло. Після чого я вже мешкав в центрі з нею та її колежанками. Платив 40 доларів за житло, а так ціна була 100.
Так ось із нею я і прожив до кінця свого терміну. На правах чи то друга чи то не друга. Її кавалєр, член Каморри, це місцева мафія. Там, у Неаполі, Каморра контролює наркотики і продаж цигарок. Італійці десь 80% курива купують на руках. Десь різниця в чотири рази. Уся контрабанда йде з Югославії, морем.
Коли НАТО бомбило Югославію, в Неаполі народ не мав що курити. Усі були страшенно нервові. Крім того, італійці побоювались терактів.
У Неаполі найбільша американська військово-морська база. Усе було тихо. Югославів там немає взагалі. Є албанці. Албанська мафія контролює проституцію. Крім того, є марокканці, це найнижча каста людей. Навіть коли говорять марокканець, то слово має два значення: перше –дуже погана людина, друге – власне житель Марокко. Вони гірші від наших циган. Взагалі Неаполь – це Нью-Йорк на Середземному морі. Там немає тільки алжирців, які пересварились із тунісцями, а всі решта народи світу представлені. Негрів там люблять. Вони торгують усіляким мотлохом: булавки, шапочки.
– Ігоре, це питання, очевидно, цікавить не тільки мене. Як там живуть українці? Як до них ставляться? Яка в них репутація?
– Репутація в нас, в українців, одна з найгірших, і наші там своєю поведінкою її лише псують. П’ють (там дешевого вина можна відрами брати), крадуть, жебрають, навіть вбивають. Коли я говорив, що я – українець, то це не викликало захоплення. А взагалі, в кожного бувають різні випадки. Там зараз манія на Андрія Шевченка. Неаполь великий і неповторний. Хоча місто дуже брудне. Особливо нижній Неаполь. Загалом Італія дуже красива країна. А клімат... Дав Бог ідіотам таку країну. У мене зір був мінус два, а став нуль. Не знаю чому... Може я їв там щось особливе. Не знаю...
– Ігоре, наскільки я знаю, ти пробув в Італії майже рік. Ти весь рік працював продавцем?
– Ні, я пішов із тієї роботи. Точніше, мене попросили. Там були свої нюанси... Я ходив у Карітас. Така добровільна організація. Там годують. Наших там море. В Італії, особливо на Різдво, дуже помагають бідним. Подарунки роздають. Я попоросив їх дати якусь роботу. Я буду їм там підмітати, їсти роздавати. Мені пощастило – там була одна іспанка з Барселони. Я до неї приставав, щоб розказала щось про Барсу. Вона навіть не знала, що в них є така команда, як “Барселона”. Вона мене відвела до одного такого закладу, який чимось нагадував ресторан. Фірма займається таким бізнесом, як кейтирінг.
Діяльність фірми полягає в організовуванні обідів, прийомів для багатих і знаменитих. Я там мив посуд. Три тижні підряд. Вихідний день – неділя. Хоч посуд миє машина, але з незвички я був замотаний. Не раз траплялось, що мені довіряли робити бутерброди. Це не просто так – це витвір мистецтва, і наприкінці я вже торти оформляв і робив уже кваліфіковану роботу. Платили мені 540 доларів.
Найдивнішим для мене було те, що італієць, який робив біля мене, отримував такі самі гроші. Працював я з восьмої до п’ятої. Сподобався їм. Вони, південні італійці, взагалі то, не є надто роботящими. Усе питали мене, чого я не їду в США і не куплю собі там віллу. Південні італійці дуже відкриті люди, дуже щирі. Співають, кричать.
На півночі такого немає. Там, як у німців. Жінки в них, як правило, не працюють. Фігури в них, відповідно, сам розумієш... Народ там тихо помішаний на футболі. “Неаполі” і “Ювентус” – це народні команди. У них найбільше тіффозі. Мене за футболку “Мілана” мало не вбили.
– Тебе додому, до Львова, не тягнуло?
– Тягнуло. Тепер тягне назад. Думаю, поїду навесну. Я їхню зиму не переживу. Краще тут, удома. З моря тягне такою сирістю, що народ натягує дві шапки і носить пухові куртки. Навесну я буду там. Тож аррівідерчі і до скорих зустрічей.
|
|
