Ізраїль мені організували
ШАЛОМ
Наталя ЧУХНО
“Мене завжди цікавила моя прабатьківщина. Я – єврейка. Говорю це так, як кілька років тому казала: я – неєврейка.
Можливість поїхати туди я отримала не одразу. Не було потреби. Але євреї дбають про свій народ. Мабуть, це я буду повторювати у своїй розповіді не раз... і не два.
Я – львів’янка. Звичайнісінька, середньостатистична... Хіба що трохи більших об’ємів, аніж інші.
Ізраїль мені організували сіоністичні організації. Їхній центр – Клівленд. В Америці ще не була. Але буду”.
Це лише уривок того монологу, який я почула згодом. Усе це правда настільки, наскільки це можна було побачити і почути. Можливо, багато перебільшень і пафосу.
Вона закінчила львівську школу і медичний коледж. Середньостатистична – так. Але активна, активна до сказу.
Ізраїль очима... євреїв
“Ізраїль – найгуманніша у світі держава! Вона вітає будь-якого єврея. Навіть психа. Але навіть псих туди не поїде, бо там війна: за місце під сонцем.
У нас, у євреїв, була своя держава і свій єдиний Бог ще, коли Ви, слов’яни, сиділи на деревах і поклонялись першим-ліпшим предметам. І що? Нам від цього краще? Ми ж навіть території собі пристойної не обрали...
“Гілель” і “Сахнут”. Організації Сіоністична програми. Усесвітньо відомі. З представництвами у всіх країнах світу.
Євреї шанують своїх. На всіх рівнях: фінансових, моральних, матеріальних. Абсолютно. Повністю.
Вони не усвідомлюють поняття “недо”. “Недо” – тут. Не лише в Україні, у країнах колишнього СНД. Воно розмножується, як таргани на кухні. З неймовірною швидкістю, в неймовірній кількості, у безлічі варіантах: у психіці, моралі, культурі, побуті, політиці, стосунках.
Ми тут живемо за законами Мойсея. За улюбленою заповіддю: око за око. Виплеканою, випещеною і спотвореною до абсурду.
Бендер казав: “Більше цинізму! Людям це подобається...” Свята правда. Ви, разом із нами, є добривом для кожної нації, грузнете в цинізмі. Грузнете зі страшною силою і добряче матюкаєтеся.
Пафос? Я цього не ношу. Що бачу, те й співаю.
Мир
...Мирний Ізраїль ...Білі автомобілі, 30 градусів в затінку, верблюди, Мертве, Середземне, Червоне, Хайфа, Тель-Авів... Мир – це спокій і щастя.
Країна білих авто. Інших не продають. Невигідно і небезпечно. Сонце і спека.
Жінки залишають дітей у машинах і закуповуються. Діти смажаться до напівготовності. Безпечніше залишити дітей із автоматом, аніж із власною машиною. Діти – святі. Там це однозначно. Тому часто виростають повними дебілами. Жінки гладкі. Від природи. І тупі. Від спеки.
Хайфа – порт на Середземному. Великий промисловий центр. Заблудитися – раз плюнути. Стоїмо на площі. Заблукали. До від’їзду – 15 хвилин. “Ну хоч хтось тут розмовляє російською?!” Обернеться чоловік із десять.
Тих і цих? Неможливо сплутати. Як божий дар і яєчню. У нас – обличчя, волосся, ніч і хода. Усе нестандартне. Видно за кілометр. Там – очі, шкіра чорні з арабським голографічним блиском та екваторіальною вологістю. Приємно дивитися. Людина вдома. Вільна. Мертве море. Легко нарощувати почуття власної гідності. Хочеш пірнути на дно, а тебе наверх виштовхує. Ропа.
...Тель-Авів. Супермаркети, бруд. Камери спостереження вмонтовані в лампи. Найпоширеніша фраза: “А-а, росіяни!” І ввічлива посмішка “пролетарям нічого втрачати, окрім своїх кайданів”. Ми вже не ті, а нас сприймають, як 30 років тому.
...Піти ...Паляниці з кінським м’ясом. 2 години – камінь у шлунку і знову голод. Усе випаровується. Їдальні – довгі і темні, зі світлом укінці. Як при клінічній смерті. Тарілки різної величини. Бери, що хочеш. Принцип шведського столу. Діємо за принципом: єдиний власник мого тіла – моє бажання. Картопля – дефіцит, морква – екзотика.
...Негев. Пустеля. Поселення бедуінів. Пісок, низькі намети, верблюди і шашлик із тушканчиків. Верблюди – м’які і смердючі, як лайно.
Ейлат... Найдорожчий курорт. Червоне море. Оаза. Кришталева вода, яка захід сонця перетворює на кров. І їжаки – безліч морських їжаків. Ложка дьогтю в бочці з медом.
Війна
...Єрусалим ...Бейт-Лахм (Вифлеєм). Уперше стикнулися з нею, з війною, коли араби вирішили пожартувати. Спрямували автомати на автобус... Ха-ха... Це дико. Хто дозволив нам жити? Це так страшно... Люди сивіють за ніч. Гине море євреїв.
Тіло. Район, що обстрілюється. Компактні будинки, маленькі, розміром з телевізор віконця, що дивляться у вічі смерті щодня. Обстріл ведеться щодня. Стіни – решето. Хазяї трясуться, як кролики. Стан перманентного стресу. Ми ніби на уїк-енді за містом, на віллі, де, окрім слизького паркету, тьмяного світла і невідомого господаря – бога чи когось іще – нікого немає. А колись і цього не буде. Темнота. Небуття. Смерть.
...Араб підходить до єврейського хлопчика і просить кинути камінь в сторону арабського селища за 10 шекелів. У фесці, що нібито робить його євреєм. А потім робиться комбінована зйомка, і на весь світ: “Арабів б’ють камінням єврейські діти. Ґвалт!” На всіх рівнях однакова політика.
Автобус із туристами обстрілювали 5 годин. І 5 годин влада вирішувала, чи можна завдати удар у відповідь. А єврейські солдати бігали і просили: “Ну, не стріляйте, будь ласка!” Тора не передбачає зустрічної агресії. Євреї пов’язані з людьми, які їх засуджують, і яким вони дають право судити себе тільки тому, що можуть вчинити їм боляче.
...Про обстріл арабського селища повідомляється заздалегідь. Евакуйовують людей і техніку. Євреї обстрілюють порожнє місце.
Араби аморальні. Для нас – тотально, абсолютно аморальні. І тому будь-хто, у кого хоч крихта моралі застрягла в душі, не може змагатися з арабами нарівні.
Найелементарніше в’яже руки, стримує звіра. А вони і вухом не ведуть. Толочать булавою усе, що під рукою. Не сперечаються з опонентом. Просто знищують. Фізично. Стріляють – і торба. Ніяких дискусій. Права – нуль. Сама сила.
А ми, завмираючи, нервово тріпаємо хвостиками, аби болючіший був удар головою об стіну.
|
|
