Бенефісний "Парнас" Олега Батова
АКТОР
Світлана ВЕСЕЛКА
Матеріал, яким користуються музикант чи живописець, бідний порівняно зі словом. У слова є не тільки музика ніжна, як музика альта чи лютні, не тільки – фарби, живі й розкішні, як ті, що полонять нас на полотнах Венеціанців та Іспанців; не тільки пластичні форми, не менш ясні й чіткі, ніж ті, що відкриваються нам у мармурі й бронзі, – у них є і думка, і пристрасть, й одухотвореність. Усе це є в самих тільки словах.
Оскар Уальд
Усі атрибути бенефісу були наявні: афіші, буклет, святково збуджені глядачі з квітами, особливий тон обміну вітаннями із знайомими, ба й незнайомими – бо у філармонійному залі, вважається, всі один одного знають, озонуюче передчуття Зустрічі. Цього разу – зустрічі з Поезією. І це заздалегідь відсікало наявність таких майже неминучих супутників подібних свят, як істеричний галас і всілякий суєтний непотріб.
Адже, як сказав Микола Гумільов, “...прекрасні вірші, як живі істоти, входять у коло нашого життя; ...серед них є ангели-хоронителі, мудрі вожді, спокусники-демони й милі друзі”. (Нехай не видадуться ці рядки “старомодними”, бо старомодні слова є, а старомодних почуттів не буває).
Усе це, всі духовні ознаки віршів, були у бенефісному “Парнасі” Олега Батова, в його двочастинній композиції “Ми не лукавили з тобою”. Назва програми надзвичайно влучна. Тарас Шевченко так визначив свої відносини з долею, зі світом:
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ці слова можна повторити – із розумінням дистанції – і щодо самого Олега Батова. І – на весь голос! – щодо кожного з поетів, вірші яких він читав того вечора. Абсолютно чесні перед часом, перед Майбутнім, перед судом совісті свого народу.
Нелегко складалася програма. Не всі імена, достатні й любимі, могли бути представлені – адже півтори години, лише півтори години (а з другого боку – аж! півтори години). Та й з відібраних кожного можна було представити лише двома-трьома, максимум – чотирма віршами. Уже на прогонах програми довелося відлучати від неї деякі твори. І з яким болем! Адже йшлося про невмолиме – хронометраж. І щоб при тому не порушилася цілісність композиції.
Тарас Шевченко і Сергій Єсєнін, Ліна Костенко й Михайло Лермонтов – словом, усі були представлені в цілісності своєї громадянської позиції і свого ліричного “я”, в єдності цих начал. На “Парнасі” Олега Батова колотнечі не було. Не було випадковостей. І це був вибір Майстра, його позиція – мистецька, життєва, особиста й громадянська. Кожний із тих поетів відповідав його розумінню найважливіших буттєвих і духовних проблем, його естетичним критеріям. Через них, завдяки їм Олег Батов міг сказати про своє викристалізоване досвідом, освітою, мистецькими враженнями, роздумами, книгами – високою літературою (а іншої він не визнає), розчаруваннями і болями.
Тому вражала природність його самовідчуття у кожному авторові, його мистецтво думання, напруженого й неперервного, темпоритмічна майстерність.
Кожен поет представав собою, без загальщини інтонацій, без імітації сильних почуттів і “сірникових” пристрастей, що вбивають поезію на пні.
Тарас Шевченко – з гнівом і жалем на людей, які ладні безконечно терпіти таких, як “той годований кабан” і “презавзятий патріот”, що “вольнодумствує в шинку”; і з ніжністю до старого діда, перед яким раптом стане “надія ангелом святим”, бо він подумав “добро якесь комусь зробить”.
Іван Франко... “Блажен муж” – борець, незламний духом... Таким ми зустрічаємо його; і франковий поклін “зів’ялій квітці”, “ясному й високому жіночому ідеалу”.
Розп’ята на хресті Поезії душа Євгена Маланюка, з його висотою вимогливості до себе, до гідності України, її народу, і з відчуттям квітня, що розцвітає в січні.
Нещадний творчий етичний максималізм Ліни Костенко:
Дуже дивний пейзаж:
косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше.
Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах.
Тому і є висота.
Вічне протистояння генія і влади. Жіноча ніжність і філософська мудрість... Найвиразніший голос України другої половини ХХ століття.
Трохи осторонь ряду великих – два сучасних поети: Віталій Іващенко та Микола Руденко. Але їхні твори в програмі необхідні. У Віталія Іващенка (“Сьогодні живемо”) – це зріз сьогоднішнього розбурханого соціуму з його кричущими дисонансами, перекосами, розірваністю людських зв’язків. Олег Батов не спускається до мітингових емоцій. Він митець, і він живе, а не існує в цьому часі.
У другому відділі звучали вірші класиків російської літератури.
Незбагненна досконалість Олександра Пушкіна, його розуміння вибраності Поета, вірності своєму обов’язку Генія. І так легко, так просто.
Бунтівна ненависть і прозора ніжність Михайла Лермонтова...
Чаклунська магія поезії Олександра Блока, завороженість нею... Мабуть, то було найдосконаліше в програмі. “На полі Куликовім” з набатним акцентом “І вічний бій!” – і світлий, як молитва дитини, й біблійно мудрий вірш “Дівча співало в церковнім хорі”.
Жива душа Сергія Єсєніна, наче ідентифікована з актором. Нестримність у берегах його інтелігентності. Майже дитяча ніжність. Неозора щирість.
Саркастичний “Лист римському другові” Йосифа Бродського. Повільний ритм. Спокійне й вбивче картання тиранії. Спокійний відхід мудрої людини, стоїка й життєлюба.
Мудрий підсумок вечора – “Замість епілогу” прекрасного поета Юрія Левітанського.
Це не літературознавчі характеристики. Саме так читав Олег Батов. Так звучали голоси поетів у красивому, благородно матовому, виразному голосі актора-читця. Майстра.
|
|
