В очікуванні "години Х"
Політичні партії за рік до початку виборчого марафону
ПАРТИТУРА
Кость БОНДАРЕНКО
Основний сенс існування політичних партій полягає в участі у виборах. Принаймні в демократичних суспільствах, де політичне життя структурується за партійним принципом. У нас політичні партії виконують, як правило, найрізноманітніші функції. Ми маємо приклад власне партій, базованих на певних ідеології та принципах. У нас є партії, сформовані під лідера.
Нарешті, у нас є партії – звичайні доважки до діяльності окремих бізнес-структур. З’являється такий собі олігарх і робить партію за принципом: “У братви є партія, а у мене нема. Що, я лох останній чи що?”.
Партії в Україні ростуть як гриби після дощу. Вони діляться методом розколу, клонування, кланування й утворення на порожньому місці. Партії мають властивість зникати, проте не зникають: а) назви партій і б) свідоцтва про реєстрацію, видані Мін’юстом України. У 1998 році, на момент виборів до Верховної Ради України, у нас існували 56 партій. З них 47 узяли участь у виборчій кампанії – або окремо, або у блоці з іншими партіями. Здивоване населення запитувало: “Скільки партій нам іще потрібно?”. Населенню вказували на бразильський досвід, де кількість партій перевалила за 400, або на досвід Польщі, де спочатку утворилася велетенська кількість партійних структур, а потім – після виборів до сейму – так само різко скоротилась. Українським виборцям було обіцяно: пройдуть вибори – і партії-аутсайдери зрозуміють безперспективність свого існування, підуть на об’єднання з іншими партіями.
Минуло майже три роки, і за цей час кількість партій в Україні зросла до 107.
Цікавий момент: на минулих виборах виступили кілька міжпартійних блоків. Однак із них лише один – блок СПУ/СелПУ “За правду, за народ, за Україну!” – подолав бар’єр, необхідний для того, щоби пройти в парламент. Проте невдача інших блоків не охолодила запалу партійних лідерів. Практично відразу ж після виборів 1998 року Народно-демократична партія почала експеримент зі створення широкої міжпартійної коаліції, до якої, крім самої НДП, мали б увійти Ліберальна партія України, Партія труда, Партія регіонального відродження України, “За красиву Україну” та ще кілька дрібних політичних утворень. Скептики з народно-демократичного середовища опонували ініціаторові такого об’єднання – тодішньому міністрові Кабінету Міністрів України Анатолію Толстоухову, мовляв, множення на нуль дає в результаті нуль. Зрештою, народні демократи припинили суперечки, оскільки у травні 1999 року на них чекали розкол і відхід значної частини членства.
Так само через розкол пройшов Народний рух України, який за два місяці перед початком процесу дроблення задекларував створення блоку з партією “Реформи і порядок”. Як результат у 1999 році акції ПРП зросли, оскільки партія поповнила лави завдяки потужним політичним фігурам (О.Ємець, Т.Стецьків, І.Коліушко, В.Філенко), а Рух, навпаки, втратив: як у членстві, так і у впливах. Під кінець 1999 року до блоку ПРП-НРУ зголосилися представники Конгресу українських націоналістів. З ідеологічного погляду, дуже вже цікавий вийшов вінегрет. З погляду ж агітаційно-пропагандистського - залучити до своїх лав Славу Стецько – це привернути на свій бік значну кількість голосів електорату на Заході України. Після приєднання до блоку КУНу окремі політики втратили почуття реальності й почали пропонувати запросити у блок іще й такі політичні сили, як “Державна самостійність України” та СНПУ. Слава Богу, ця пропозиція не пройшла.
Розкол чекав на Трудову партію Україну, яка минулого року поділилася на дві частини: ТПУ та ПТУ. Перша, очолювана Михайлом Сиротою, не маючи коштів і впливів, швидко зійшла на маргінес політичного життя. Друга, зосередивши у своїх керівних структурах чималу кількість олігархів, депутатів і просто людей із ім’ям, нині претендує на статус нової “партії влади”.
Два розколи СДПУ(о) не надто вплинули на статус партії. Спочатку партію залишили прихильники Василя Онопенка, які створили УСДП. Згодом від партії відійшли прихильники Євгена Марчука (СДС). Найбільшим ударом став відхід від партії на початку цього року групи Петра Порошенка. Саме після демаршу порошенківців СДПУ(о) втратила свої позиції у багатьох регіонах України, зокрема у Вінниці, Запоріжжі, на Закарпатті, Буковині. Окремі люди в середовищі СДПУ(о) відверто не сприяють підняттю іміджу партії. Чудові гасла в поєднанні з не надто симпатичними (в політичному плані) лідерами не створюють сприятливої ситуації для розвитку партії у багатьох регіонах України.
Нарешті, розколи відбулись у середовищі КПУ та СПУ – двох нібито найстабільніших партій.
Але годі про розколи. Маємо те, що маємо. Попереду є ще рік, протягом якого на нас чекатимуть нові розколи та нові об’єднання. Вже за останній місяць утворилося чимало цікавих об’єднань політичних партій. Скажімо, об’єдналися в єдину структуру Партія солідарності України, Всеукраїнська партія пенсіонерів, Партія регіонального відродження України, Партія труда та “За красиву Україну”. НДП задекларувала створення блоку з ДемПУ. Об’єднання проходять і на лівому фланзі, де партії групуються у блоки. Наприклад, ініціатором одного з таких блоків виступив лідер “Справедливості” Іван Чиж.
Ряд політичних сил, які були здатні в 1998 році подолати 4-відсотковий бар’єр, нині втратили свої позиції. До таких партій належать “Громада” та ПСПУ. Натомість утворилося чимало нових політичних сил, здатних боротися за місця в парламенті. Серед нових утворень варто назвати “Солідарність” Петра Порошенка, “Батьківщину” Юлії Тимошенко, УНР Юрія Костенка, “Демократичний Союз” Олега Рафальського (читай: Олександра Волкова) і “Трудова Україна” Пінчука-Деркача-Тигипка.
Якби вибори відбувались уже навесні 2000 року, то можна було би прогнозувати проходження в парламент КПУ. Комуністи мають сталий електорат і на виборах здобудуть щонайменше 20% голосів. Можна знову говорити про спробу пройти в парламент СПУ. Однак ця партія навряд чи матиме той електорат, який мала в 1998 році. Якщо СПУ і пройде до Верховної Ради, то виключно завдяки громадянській позиції Олександра Мороза. Успіх може чекати і на СДПУ(о) – партію, яка нині активізує свою роботу на місцях. Цілком можливо, що у блоці з цією партією виступатимуть представники “Демократичного союзу”, – ДС за останні два роки розробив новітні виборчі технології і створив потужну базу даних, необхідну для успіху на виборах. Майже однозначно пройде в парламент блок ПРП-НРУ-КУН. 6% голосів гарантовано “Трудовій Україні”. Більш проблематичні справи у блоку “Батьківщина” – УНР, оскільки, перефразовуючи Маркса й Енгельса, “всі сили старого світу згуртувалися проти них”. Є одна партія, яка може мати успіх на виборах. Це – “Молода Україна”. Анатолій Голубченко, крім фінансів, обіцяє задіяти під час виборів нові технології, які не надто, мабуть, різнитимуться від застосовуваних у 1998 році “зеленими”.
Одним словом, вибори наближаються. За місяць-другий ми станемо свідками кампаній дискредитації партій і політиків, блоків і коаліцій. Розпочнеться нормальне, звичне в таких ситуаціях взаємопоборювання. Залишається лише одне – основне – питання: за яким законодавством обиратимуть до Верховної Ради політичні партії? І чи не стане Закон про вибори народних депутатів тим могильним каменем, під яким спочине українська багатопартійність?
|
|
