Що кого болить, або Qualis avis, talis cantus
РОЗДУМИ
Василь ГОРИНЬ
Осінь цього року видалася навдивовижу прегарною. Ночі по-осінньому прохолодні, зате дні стояли – ясні, сонячні, з чистим небом і таким же повітрям, лункими голосами і виразними шелестами, а парки і приміські ліси вкривалися жовтогарячою позолотою, всією густою барвою, неслись запахи, “вогкістю пахло тією, що опріч назви осінь, немає імені їй”
(М. Рильський). Забудь усе, відкинь мізерію буднів, примарних громадських тягарів і радій красі природи, сонцю, лагідній днині, ласці Господній. Та...
Приступ почався раптово і такий пекучий, що порятунку треба було шукати в лікарів. Усе пройшло добре. Я глибоко заховав велику вдячність моєму рятівникові – хірургу Олексієві Кушніру і всім тим, хто допомагав мені в годину скрути. Нікого майже не повідомляв про свою біду, не дзвонив друзям чи доброзичливцям.
Відвідували мене лише рідні, заходила одна добра знайома, і три тижні був разом із такими ж прооперованими, як я. А ще були газети, різні часописи – партійні та незалежні, демократичні й патріотичні, синьо-жовті та власне жовті.
І тут, на диво, завдяки пресі мене негадано стали відвідувати мої товариші, добрі приятелі, просто знайомі. На здивування, вони приходили зі своїми болями, викликаними чи то громадськими турботами, чи особистими роздумами і переживаннями.
Одним із таких відвідувачів був добрий мій знайомий ще з університетських літ, знаний усіма нині громадський діяч, удатний оратор, депутат-народнорухівець, літературний критик Михайло Косів. У своїй розправі “Політик на митрополичому престолі” він зосередився на мистецьких подіях Львова – сьогорічному відзначенні ювілею Митрополита Андрея Шептицького (“Поступ”, 10 жовтня). Серед вагомих мистецьких акцій, що намагалися “осмислити епохальну постать князя Церкви”, автор зупиняється головно на прем’єрі спектаклю “Андрей” у театрі ім. М. Заньковецької.
Підкресливши, що все у виставі побудоване на взаємозалежностях: “текст п’єси “Андрей” передбачає домінування статики, а не колізії драматичних зіткнень”; визначивши жанр п’єси як драматичної поеми (“здається”): “це художній твір побудований на основі стильових принципів максимальної умовності й узагальнень при мінімальній аскетичності сценічної мови”; сформулювавши сценічний вислід творчої фантазії та художньої уяви режисера Федора Стригуна: “...головний герой (центральна постать) і головна сила, навколо якої все відбувається, протягом усього дійства сидить у реальному фотелі, який (фотель!) силою сценічної умовності піднімається до символу духовного престолу (аскетизм художнього зображення, що переростає у максимум художніх асоціацій”), – Михайло Косів так, між іншим, зауважив, що йому “доводилося читати в одній із рецензій закиди...”, і далі, по суті, компонує свій матеріал ніби на полеміці з тою рецензією.
Нагадаємо нашим землякам (так зі стольного града звертається до читачів-галичан автор), що тою “однією із рецензій” був моментальний відгук на прем’єру вистави “Андрей” Марти Ґартен “Реквієм для академічного театру” (“Поступ”, 29 липня, прем’єра відбулася
27 липня). Відгук гострий, різкий, безцеремонний, дошкульний, колючий, їдкий.., але в багатьох моментах справедливий і заслужений, в міру тенденції навіть обґрунтований.
Ця рецензія, вважають, а не катальпування з фотелю головного героя, і була тим вистрілом із рушниці, що знаходилася не на сцені, а в залі глядача.
Мусила прозвучати і така оцінка вистави, із гетьмансько-кошових, князе-престрольних серіалів або ж вертепних літературно-драматичних композицій після того, як театр давно перестав мати об’єктивні відгуки на свої вистави – замовкли на свій час штатні дівчата-рецензентки, відступилися кваліфіковані театрознавці, знеохотився, збайдужнів до однопланового репертуару і застиглого мистецького рівня глядач.
А вся суть, очевидно, в тому, що театр ім. М. Заньковецької протягом тривалого часу тільки вчить глядача, як любити свою Україну, знати й шанувати її провідників та героїв, а перестав навчати, за що власне ми повинні любити театр. Продовжує виконувати лише першу Франкову настанову, висловлену більше ста років тому: “...Заздалегідь можемо сказати, що український театр у Львові... під відповідним керівництвом може бути дуже важливим чинником, він може і повинен показати нашим відвідувачам те, що ні в якому павільйоні так докладно показати не можна, – життя людей, розвиток та прагнення всього українського народу, його почуття та естетичні поняття, його здібності і культурні надбання” (“Руський театр”).
Не ставлю своїм завданням продовжувати цю лінію, лише висловлюю захоплення читача, коли в одній і тій же газеті можна читати зовсім протилежні оцінки названої прем’єри, про сценографію та її смислове навантаження, погляд на виконавців ролей тощо.
Для кращого насвітлення позиції
М. Косіва подамо його судження на предмет у зіставленні з дотичними думками
М. Ґартен, що склалися як своєрідне опонування.
М. Ґартен: “Чомусь басом рикає і несамовито гарчить Митрополит Андрей Федора Стригуна”.
М. Косів: “Ф. Стригун перевтілюється в образ Митрополита Андрея і переносить нас у його світ бездоганно”.
М. Ґ.: “Кричить у дусі котурнового театру графиня Софія Шептицька н. а. України Таїсії Литвиненко”.
М. К.: “Таїсія Литвиненко – ідеальне втілення цього великого образу материнства”.
М. Ґ.: “Усі артисти немов змагаються форсуванням голосу надолужити катастрофічний брак драматургії і приховати статичність інсценівки”.
М. К.: “Усі ці сцени однаково переконливі й правдиві, бо витриманий стиль, створений цілісний, органічний образ”.
Правда, автори десь сходяться в оцінках, коли характеризують гру артиста
Т. Жирка (О. Новаківський) на сцені – “згусток розпачу і безнадії” (М. Косів); “намагався протягнути психологічне трактування ролі митця” (М. Ґартен) і виконавця ролі енкаведиста Б. Козака.
І наостанку наведу ще одну паралель:
М. Косів: “Добра сцена! Мистецьки продуманий і виправданий режисерський хід, який знову ж піднімається до рівня символу”.
М. Ґартен: “Але куди дивиться Церква?..” “Чому сприяє посередностям?..” “Якщо міський голова надсилає кошики квітів...” “Якщо актори для заробітку грають...” “Але якщо критики не відгукуються належно на ці явища, це вже свідчить про повний занепад духу(!)”.
Отак кожен з авторів залишився при своїй думці на прем’єру спектаклю-реквієму “Андрей” у театрі ім. М. Заньковецької, а глядач мусить сам доходити до істини чи шукати правди десь посередині. Звичайно, йому можуть стати у пригоді інші відгуки львівської преси, які в контексті щойно викладеного чомусь залишилися поза коном.
Критичні стріли в сторону автора, режисера та трупи летіли і з інших відгуків.
Аліна Семерякова (авторка, певно, не до тих храмів ходила, коли написала, що в греко-католицьких церквах зазвучали органи) у рецензії “Андрей – черговий тріумф заньківчан” (“Молода Галичина”, 3 серпня) після кількох хвальних чи то іронічних загальників твердить, що “явищем” вистава не стала, бо не було одного в ній – правдивої іскри, відчуття великої правди, справжнього одкровення, як у словах, так і у грі. Митрополит у виконанні Ф. Стригуна виливав “якийсь дуже вже театральний гнів”, “дивував “могутнім риком та “скрежетом зубовним”.
Режисура та п’єса вартували одна одної. Особливо, на думку рецензентки, вражала простота вірша В. Герасимчука, коли глядачі наперед пошепки вгадували риму (тут просто кепкується з достоїнств “поетичної драми”): “До добра не доведе – НКВД”; “УПА – тупа”; “УГА – ага”; “Велика вада – що черства в нас влада”... У висновку, “Андрей” заньківчан не зробив святої справи – “об’єднання віри й держави”.
Знову ж Тетяна Жолубак (“Арка”, липень-серпень) у часописі, який, так би мовити, найближче стоїть до Церкви, підкреслюючи деякі вдалі моменти спектаклю, що відповідають належному рівневі сценографії, зауважує, що “ціннісні орієнтири” у виставі звучать надто загально, і фабула не зовсім слушна, і наявна прірва між задумом та його реалізацією, і проглядаються поверховість у розкритті характерів – самі герої зображені надто схематично. Вистава, читаємо нарешті, виглядає як монументальний пам’ятник, створений просто і грубо: дивлячись на нього, “не схоплюєш індивідуального, особливого, унікального”.
Загалом, як тут не ставай в обороні, але залишається фактом, що сподіваного тріумфу прем’єра “Андрей” не викликала; як засвідчує огляд, очікуваного мистецького успіху творчий колектив театру на чолі з режисером не здобув, автор ж твору – й поготів. Залишається й далі злободенним побажання, що театр мав би зробити змістом свого функціонування слово, драматичне слово, а не перебувати постійно на роздоріжжі між словом та ідеєю.
|
|
