Бунтар із голосом-сонцем
Історія Людини-епохи - соліста Львівської опери Андрія Поілщука
Мар"яна САВКА
Пані Марія Лозинська колись намагалася було розшукати свого партнера по фільму – але марно, надто багато води втекло з того часу.
Шляхи розвели їх на різні частини світу. Пані Марійка опинилася на еміграції у США, Андрій Поліщук – у Львові, потім на Колимі, далі знову у Львові.
Ціла епоха в одній людині. Просвітлене, вигладжене, майже без зморщок обличчя
п. Андрія Поліщука зовсім не видає років. Так само, як і постава – досі струнка і спортивна. Мені відразу захотілося дізнатися рецепт – як не залежати від часу. Виявляється, пан Андрій завжди сповідував абсолютно здоровий і тверезий спосіб життя, не припиняв займатися спортом. Колись, у молоді роки, з нього навіть ліпили скульптуру. Тоді ж вибаглива оперна публіка надсилала йому квіти й обдаровувала гарячими оваціями. Жінки приходили на виставу знову і знову – подивитися на цього молодого красеня, послухати його чудесне басо-кантанте. І йому не раз доводилося чути: “Поліщук, у вас голос – як сонце”.
Коли читаєш автобіографію пана Андрія, опубліковану в альманасі “Біль” (1999 р.), чи патріотичну поезію, яку він творив, ідучи етапом, навіть не маючи змоги записати, лише покладаючись на добре вишколену гімназіальним вихованням пам’ять, чи переглядаєш газетні рецензії 30-х років, – починаєш усвідомлювати: ти мусиш знати, що поруч живе така Людина. Хоча б просто знати.
Андрій Поліщук народився 11 лютого 1906 року в Нетішині на Хмельниччині (тоді, за царської Росії, Острозький повіт Волинської губернії). В Острозі закінчив гімназію. Тут зрозумів, що має кілька талантів – до малювання, літератури, зокрема віршування, співу і фізкультури. Коли почав співати у хорах, диригенти відразу звернули його увагу на особливі вокальні здібності і намовили займатися співом.
Одначе “не співом єдиним” жив Андрій Поліщук. У його автобіографії читаємо такі рядки: “ Я бачив кругом несправедливість, фальш і шукав відповіді на хвилюючі питання. На 19-му році життя я вже був переконаним носієм Христової науки: “люби ближнього свого, як любиш себе самого”, а ще: “ не роби ближньому своєму того, що немиле для тебе самого”. У політичному розумінні це означало волю, рівноправність і братерство всіх людей на землі. Таке моє розуміння життя робило мене супротивником мілітаризму і війни, які є проявом найдикіших інстинктів і найбільшим лихом людства. За відмову служити у польській армії в 1923 році я був ув’язнений, і мене тричі судили у Варшаві сумарно на п’ять років, один місяць і один день”.
Уже тоді, у варшавській в’язниці, він усвідомив себе бунтарем. А бунт, як відомо, не заохочується. Поліщука закували і перевезли у спеціальну в’язницю у м. Вронки на Познаньщині, де помістили в одиночну камеру. За відмову виконувати в’язничний режим роздягнутого кинули до холодного підвалу у тісну залізну клітку, видаючи тільки 200 грамів хліба на добу та холодну воду. Від холоду і пережиття він втратив голос і впродовж року не говорив, а шепотів. Одначе вижив і згодом наперекір лихій долі став оперним співаком.
Такий собі звичайний український в’язень польського режиму листувався з відомим російським бібліографом Рубакіним, а також з останнім особистим секретарем Льва Толстого – Булгалковим. Про цього звичайного українського в’язня писала прогресивна преса західних держав англійською, німецькою, французькою мовами. І це його достроково звільнено з в’язниці 1930 року стараннями Інтернаціоналу супротивників війни, центр якого знаходився у Лондоні. Бо в його справі на ім’я президента Польщі Ігнація Мосьціцького надійшла петиція, яку підписали (всього лишень!) Альберт Ейнштейн, Ромен Роллан, Герберт Уеллс і багато інших вчених та письменників різних країн світу, а також 52 депутати англійського парламенту.
Андрій Поліщук на волі, його голос звучить чудово – і він їде вчитися до консерваторії у місто Вільнюс. По першому році навчання у Вільнюській консерваторії за конкурсним іспитом його було прийнято до Варшавської музичної консерваторії, яка мала права університету. За свої успіхи він отримав з першого року стипендію, тобто безкоштовне навчання, – а це дозволило йому вижити в скрутні часи.
А далі був Львів, опера, куди Андрія Поліщука 1936 року запросив режисер Улуханов. У Львові якраз готувалась вистава “Наталка Полтавка” – до її сторіччя.
“Перший мій виступ у Львівському оперному театрі у виставі “Наталка Полтавка” в ролі-партії Миколи став, можна сказати, моїм тріумфом, – пригадує Андрій Поліщук. – Вийшов я на сцену в полотняній сорочці і полотняних полатаних штанах, босоніж. У сцені , де я зводжу до зустрічі Петра і Наталку, співаючи: “А за того Петруся била мене матуся”, – я пританцьовував босими ногами навколо Петра і Наталки. Слухачі були захоплені. Бурхливі оплески, подяки, утиски рук, поздоровлення незнаних мені, а знаних у Львові людей, що по виставі прийшли в мою гардеробну за куліси. Мене зробили героєм вистави, хоч виконавиця головної ролі – прекрасна співачка Київської опери Марія Сокіл – була рівно ж і прекрасною Наталкою. Я був незнаною дотепер і несподіваною новинкою для Львова”.
Завдяки цій виставі Андрія Поліщука запросили зніматись у головній ролі фільму “До добра і краси”, що показував і пропаґував життя української кооперації в Польщі. На зйомках була присутня і преса, яка бажала молодим артистам, аби цей фільм став початком їхньої кінокар’єри. Може, так би воно і сталося, але перешкодила війна. У перші дні польсько-німецької війни його забрали з батькової хати в Острозі польські поліцаї і, закутого в ланцюги, вивезли до Здолбунова, де замкнули у підвалі староства – оскільки виселеному польською владою з прикордонної смуги перебувати в Острозі було заборонено. Коли радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і вступили на землі Західної України, чиновники Здолбунівського староства розгубились і випустили Поліщука разом з іншими в’язнями.
Після встановлення на Західній Україні радянської влади в 1940 році було створено Львівський державний театр опери та балету, до якого був прийнятий солістом і Андрій Поліщук.
За радянськими військами прийшли гітлерівські. З перших днів німецької окупації у театрі знову почала створюватись оперна група співаків. Одного дня на дверях оперного театру Андрій Поліщук прочитав: “Жидам вхід заборонено”.
Це суперечило його поглядам – і більше він не переступив порога театру при окупантах.
Змушений був працювати на деяких адміністративних роботах, бо німці запровадили на хліб карткову систему, і хто не працював, той хліба не одержував. Та, ризикуючи життям, сам, за своєю ініціативою, пропаґував усюди, що німці війну програють, рятував людей від розстрілу, передавав партизанам інформацію, медикаменти, зброю і записані на папір щоденні радіоповідомлення з фронтів війни.
Одна влада змінила іншу. Під кінець
43-го року він повернувся до Львова, а влітку 44-го, коли радянські війська витіснили зі Львова німецькі, знову почав працювати в оперному театрі.
Одна з найцікавіших та найулюбленіших його оперних ролей того періоду – Іван Карась у “Запорожці за Дунаєм”. Такого неперевершеного Карася українська сцена ще не знала. Колеги з артистичного цеху Манзій і Зубарєв, які чули і бачили в ролі Івана Карася всіх корифеїв української сцени, щиро говорили йому, що його Іван Карась найкращий на Україні. Далі була роль Дона Бартоло у “Севільському цирульнику” – не менш вдала за Карася.
Кожна влада перевіряла Андрія Поліщука на міцність духу. 30 травня він був заарештований московськими емгебістами, а пізніше засуджений військовим трибуналом на 10 років позбавлення волі. Ідучи етапом у Сибір і Колиму, через усю велетенську країну, Андрій Поліщук складає повні болю і великої духової мужності вірші.
Сибіру дике глухомання,
Колимський зойк страшних оков,
В’язниць і таборів знущання –
Я все пройшов, я все пройшов.
Кайдани, ґрати і неволя
Найкращі знищила літа;
Старому вже всміхнулась воля,
Ах, воля, воля золота!
У 1953 році Поліщука було достроково звільнено з табору на Колимі – за відмінну працю, – але тут же оголошено, що він – вічний поселенець Колими, і якщо задумає втікати, то дістане ще двадцять років каторги.
У вересні 1956 до Поліщука прийшли зі звісткою про реабілітацію. Але ще три роки він змушений був провести на Колимі, щоб заробити трохи грошей на повернення в Україну.
1960 року повернувся до Львова і був поновлений на старій роботі у театрі. Родинне помешкання вже давно належало чужинцям. Повернути його так і не вдалося. Доводилося довго тулитися із сім’єю у родичів, поки влада не розщедрилася на куточок для реабілітованого співака. Керівництво театру колишнього в’язня прийняло неохоче і не втрачало нагоди, щоб якось не позбиткуватися над ним.
Перед виходом на пенсію А. Поліщук написав заяву про звільнення, у якій не побоявся відверто викласти причини свого виходу з театру. “Керівництво театру, порушуючи норми рівноправності і відповідної матеріальної винагороди за працю, не дотримуючись об’єктивного і справедливого ставлення до всіх працівників театру, розділяючи їх на любимчиків-фаворитів і небажаних для себе, на вигідних і невигідних, особливо тих, що насмілюються критикувати його дії, зневажаючи нераз почуття хороших, заслужених для театру працівників, створює своїм самодурством і зарозумілістю нездорову атмосферу в колективі театру, шкідливу для його праці, викликаючи незадоволення і обурення до того, що навіть здібні і потрібні для театру працівники змушені покидати в ньому працю”, – написав він у розгорнутій заяві на ім’я дирекції театру. Маючи за плечима колимський досвід, Андрій Поліщук не став тихим і покірним. Він не вміє жити за чиїмись приписами. Шкала морально-етичних цінностей, витворена ще в юності, ніколи не похитнулася. На чорне однозначно каже: чорне, через це потерпав, завдяки цьому вижив і прожив велике і правдиве життя. Розуміючи, чим ризикує, Андрій Поліщук у безпросвітній брежнєвський застій від руки переписав “Історію запорізьких козаків” Дмитра Яворницького. Передруковані на машинці кілька примірників роздав друзям для прочитання. Та, на жаль, не всі друзі вірні. Незабаром ця його підпільна просвіта стала відомою невсипущому КҐБ – і в помешканні пенсіонера Андрія Поліщука у 1983 році роблять обшук – брутально, серед ночі.
Шукали недовго: збірку віршів під назвою “Бунтар” разом з передруком книги Яворницького та іншими важливими паперами було акуратно складено в портфелі на видному місці. Тоді цій уже немолодій людині, знаному співакові довелося знову переступити ненависні каґебістські пороги.
Цього разу його не засудили – може, зважили на вік. Одначе забрали нову друкарську машинку і всі папери, серед яких було цінне для історії листування. Частину відібраних віршів пан Андрій відновив з пам’яті. Дуже шкодував, що залишився без друкарської машинки, писав у різні інстанції, щоб повернули. І повернули – через 9 років – знищену і обшарпану. Та весь архів зник безслідно.
Він і залишається тим нескореним правдоборцем і життєлюбом. Кожного дня виходить на прохід – бо рух тримає людину. Високий, досі стрункий, із вибіленим роками і тривогами волоссям, – сонце йому усміхається. Може, воно у такі хвилини нагадує йому щоразу ті слова: “Поліщук, у вас голос – як сонце”.
|
|
