Вільна, бо нікому нічого не винна
ПОЗИЦІЯ
Наталя ЧУХНО
У часи “сухого закону” американці казали: “Настануть чистіші часи”. Озброювалися до зубів, перевозили контрабанду і глушили бренді в підпільних кабаках.
У часи економічної скрути українці кажуть: “Може, буде краще?” Закуповують гуртом продукти, сидять на валізах і чекають допомоги доброго дядечка.
Кажуть, якщо ти позбавлений екзотичного смороду, квітчастої мови і річного бюджету, скажімо, Ліберії, тобі нема місця на цьому святі життя. Ти чужинець, поведений на своєму добробуті, що ніколи не матиме у вигляді переконливої загрози. І нема на то ради, бо твій соціальний статус – люмпен.
Недавно мені пощастило познайомитися з симпатичною дівчиною, яка щойно скінчила ЛНУ, швидкою, усміхненою, з легкою смагою ділової людини і повною відсутністю комплексів.
– Мені до діловитості, як козі до попа. (Вона сиділа, всміхалася і безтурботно похитувала ніжкою). За роки навчання в університеті я дізналась найважливішу у світі річ – тебе не вдарять, якщо не даєшся. Є такий закон – ми живемо в шакалячому світі і маємо змогу відпустити довші, ніж в інших ікла. І якщо ми не мазохісти і не дурні, то скористаємося нею.
– Де Ти працюєш?
– Я не маю постійної роботи. П’ять місяців тому я закінчила врешті вуз і не прагну опинитися за ґратами власних потреб, працюючи на користь держави, чи когось там ще.
– У такому разі, Ти маєш солідну фінансову підтримку.
– Я не маю фінансової підтримки. Я маю моральну, яка мені не потрібна. Зате я вільна. Вільна, бо нікому нічого не винна. Вільна обрати собі тимчасову роботу і не втрачати смак. Не смак життя, отой екзистенційний, коли усе добре, і ти згоден лише з тим, що тебе влаштовує, а смак боротьби.
– Боротьби за існування.
– А нехай і так. Чи мені не байдуже, що думає оця передчасно постаріла жінка із втомленим обличчям, коли я їй посміхаюсь. Вона, мабуть, і не знає, що можна сміятися без причини. Просто так. А вона все життя працювала, отримувала стандартну зарплатню, а тут – тю, і нема. І потрібно рухатися, а вона не вміє, і нудить світом.
– А Ти вмієш...
– Я страшенно хочу навчитися і відрощую ікла.
– Хіба так виглядає здоровий оптимізм?
– Ні. Здорового тут нічого немає. А оптимізм – це брак інформації. Це – позиція. Моя позиція полягає у тому, що я не можу робити те, що мені не подобається. Розумію, інших змушують обставини. Але хіба ж я винна у тому, що мене вони не змушують? Моє життя не базується на зовнішніх обставинах. Я просто не боюся. “Не” не боюся вчитися жити, розбиваючи лоба до мозку. Життя багатше за фантазію.
– Ти суперечиш сама собі.
– Бо я мало думаю. Існування не поміщається в логічні рамки. Сама суди: хіба ти сама не переконуєшся в цьому щодня?
– Ти епікурійка?
– Мабуть. Я знаю, що, якщо впораюся зі своїм самолюбством, якого у мене – як у більшості – хоч поросят вигодовуй, я буду заробляти достатньо. І впевнена, що на життя не забракне.
– Як?
– Методом спроб і помилок. Для того, щоб щось було, треба щось робити.
– Звідки така “глибока” мудрість?
– З досвіду. На п’ятому курсі я працювала два місяці в туристичній фірмі гідом і, щиро кажучи, зраділа, коли усе це мирно скінчилося. Після закінчення намагалася долучитися до оріфлеймівської піраміди, але такса вступу виявилася величиною в Еверест. У вересні працювала кілька днів репом у туристичній фірмі і, коли доробилася теоретично до 30 баксів, фірма змінила місце прописки: перебралася до Києва. Потім була рекламна фірма. Справжня школа виживання. Тебе там чавлять, доки не відкинеш копита. Я працювала рекламним агентом. Позбулася комплексу неповноцінності і пари кіло. Потім в офісі клеїла, підписувала, різала, дивилася, що є, а чого нема і зрозуміла, що і мене там бути не повинно, бо усе це мене дістало остаточно. Працюють мінімум 150 чоловік: студенти, аспіранти, домогосподарки, безробітні. Душно. У кабінеті, завбільшки з туалет, людей з п’ятнадцять. З 9.00 по 17.00 з перервою у 15 хвилин на обід. Гривня – на годину. Це виходить, що працюємо за американськими мірками (з наглядачами, що перевіряють, чи не відлучився ти у сортир у непризначений час), а оплачують за українськими. До такої суперполітики я ще не доросла. Не в’їжджаю.
– Ти розказала, що паралельно проводила екскурсії.
– Надто офіційно. Приїхала знайома, повісила на мене іноземців. Довелося тиждень розпинатися.
– І як?
– З чужинцями тут невдало рідко буває.
– Тебе влаштовує таке життя? Це ж блукання, бомжування, по суті. Ніколи не відчувала, що Тебе заносить... не туди?
– Шлях крайнощів веде до палацу мудрості.
– Що ж Тебе тримає?
– Думка, що вже за фактом народження я колись щезну, “як сон, як вранішній туман”.
|
|
