Життєвий аргумент Романа Федоріва
Відомий львівський письменник, лауреат Шевченківської премії, редактор журналу "Дзвін", автор "Отчого світильника", "Кам"яного поля", "Ворожби людської", "Жбана вина", "Єрусалима на горах", знаний книговидавець сьогодні святкує своє 70-річчя
ЮВІЛЯР
– Багато десятиліть праці, слава, популярність. А що було тоді, на початку?
– Моя мама виходила три рази заміж, у неї вмирали діти – 11 дітей вмерли малими. Вона вийшла за мого батька вдруге, і народився я. Батьки обдурили мою смерть, і винесли мене до хрещення через ...вікно! А смерть собі чекала за дверима... Може, цей ритуал смішний, але щось то народ знає. Я постійно відчував, що смерть мене не досягнула.
– Коли Ви відчули потребу творити?
– Я постійно був у стихії народної культури. Це розвивало фантазію. А по-друге, я швидко залишився без матері: місяць мав, як мама померла, а батько помер, коли мені було 7 років. У спадок залишилося поле –
7 чи 8 гектарів, але все ж я був сирота... Сирітський світ інший: він глибший, чуйніший, уважніший. Я не раз дивлюся, коли мама цілує дитину: мені тої ласки материнської і того батьківського погладжування по голові, чи навіть ремінця – бракувало. І вже під впливом цього, будучи в другому класі, я написав перше оповідання. Читав його людям, і за це був ... битий ріднею, бо змальовував її не так, як треба. Не був я вундеркіндом, уся моя родина була звичайною. Був, правда, брат-дяк. Я змалку вже поруч з українською читав по-старослов’янськи.
– І це допомагало у творчості?
– Особливо тоді, коли я почав писати історичні романи. Оцей стиль старослов’янський, його внутрішня урочистість є у церковній мові. Я ще малий читав із крилоса “Послання” апостола Павла...
– Володимир Єшкілєв у “Плеромі” називає Вас одним із найвідоміших “українських літературних кічменів”. Мовляв, Ви творите кіч – “псевдофольклор у постселянському середовищі”, бавитеся фольклорною ряснотою, пишністю, дидактичністю.
– То він так бачить. Шкода, що він не бачить щирості і правдивості, а тільки рясноту і красивість. Переконувати його я не буду, але це не так... Я змалку почав читати книжки. Я зібрав величезну бібліотеку, маючи десь 12-14 років. А той ... (В. Єшкілєв – О.П.) не знає умов, в яких виростав Федорів. Казки, фольклор мали на мене вплив великий, але й література – також. Написати перше оповідання мене спонукали “Дванадцять лебедів” Андерсена.
– Ви були чи не першим “анатомом” такого явища, як яничарство, відступництво. Критика цькувала Вас за “ведмежу послугу” природоохороні у повісті “Рудий опришок”, а деякі побачили у Залізній Пастці метафору радянського суспільства, у завгоспі Гарасимі – завуальованого партійного функціонера, у бідному ведмедеві – радянську людину. Наскільки свідомо Ви чинили цей опір системі?
– Я не буду хвалитися, що робив це спеціально. Це вже по тому, як з усіх боків почали мене гризти, я подивився – і все це правильно – є залізна пастка: маємо Радянський Союз, маємо територію, маємо ту визначену їжу, маємо того Гарасима-завгоспа, маємо квартири-хрущовки і т.д. Це я підсвідомо зробив. Зрозумів це, коли мене почали критикувати – і в “Літературній Україні”, і на зборах, була ціла папка критики з університетів, із райкомів. Але мої друзі оцінювали це так, як треба було оцінити. І книжка “Танець Чугайстра” була арештована, заборонена для продажу.
– Сьогодні у Львові знають видавця Федоріва-молодшого, до того ж і Ваш внук зветься Роман Федорів, – тож Ви немов Боббі Уїтсон у п’єсі Ежена Йонеско. А правда, що одна журналістка прийняла колись пам’ятник Іванові Федорову за Ваш? Я теж намагався обіграти цю ситуацію у своєму творі: “Не простили ви мені (чорти), що співав про неньку Україну, читав Йонеско і друкував у Львові, у Червоній Калині, у Романа Федорова, внука Романа Федорова, пра-пра-пра-правнука першодрукаря Федорова” (“Четвер”, 2000, №10).
– Був такий випадок... Взагалі-то, з тим Федоровим дуже цікаво... Чотири роки тому я був у Штатах і приїхав до Неаполіса, де є велика громада переселенців зі Східної України. На вечірці представляє мене один чоловік: “Ви знаєте, хто до нас приїхав? А до нас приїхав...” То що Ви тут написали (показує на журнал “Четвер”): “пра-пра-правнук нашого першодрукаря (в нього сльози) Роман Федорів”.
– Це серйозно сприйняли?
– Це було серйозно!.. Я, правда, промовчав, а потім їм прочитав кілька лекцій. Отож, мене приймали як письменника і як пра-правнука...
– Але Ваша видавнича діяльність також вагома: “Літопис Червоної Калини”, серія книжок “Червоної Калини”.
– Коли у 89-му році було “потепління” (а я тоді був народним депутатом СРСР), то завдяки авторитету і певним впливам зміг відновити і “Червону Калину”, засновану усусусами 1922 р., і журнал “Літопис Червоної Калини”, заснований 1929 р. “Літопис” виходить тепер томами (2-3 томи на рік), але традицію він продовжує. Щодо історичної бібліотеки “Червоної калини”: ми взяли напрям надрукувати те, що було колись заборонене або забуте. Видали близько 90 томів. Ці книжки мали великий успіх, люди тоді потребували цих книжок. На жаль, зараз сама книжка стала дорога. Доводиться буквально випрошувати спонсорські гроші для видання. А інколи здається: вичерпалися теми, автори, й читач, насичений історичною белетристикою, вже вимагає нового бачення історії.
– Тобто справа за новими авторами?
– Так, і приємно, що такі автори є, ось львів’янин Ярослав Павлюк написав роман про одного з Розумовських, і тут уже нове, іронічне бачення історії.
– Увага історичної прози прикута до Київської держави, до Хмельниччини. А де книги про ОУН-УПА, Степана Бандеру, УНР?
– Це взагалі цікаве питання. Про ЗУНР написав Антін Крушельницький. Микола Голубець написав трилогію теж про боротьбу за Львів. Із сучасних є дві дуже цікаві речі: роман Іваничука “Бо війна війною” і “Січові стрільці на Лисоні” Левка Різника. Що ж до УПА, то віршів про неї є доволі, а прози... Я особисто спробував написати такий роман. Нещодавно видав – ось сигнальний примірник “Палиці для прокажених”. Це твір не про героїзм, а про психологію зради.
– Як виникла його ідея?
– Я знав одного чоловіка, який брав активну участь у повстанській боротьбі, а потім його доля склалася так, що він зрадив і себе, і цю землю, і людей. Мені хотілося показати через нього трагедії душ, які під впливом обставин і часу зраджували себе. Але найгірше, що вони зраджували і те, що любили. Цей герой спалював церкви, нищив каплиці, стрілецькі кладовища, він видавав людей. І після цього він мусів відробляти тяжко... Він розумів, що чинить зло. Він на старість лишився сам. Відреклася від нього дружина, відрікся син. Йому дали котедж в Івано-Франківську. Я там був, я знав його близько. Він помер, я бачив його вже старим чоловіком... Поет був, а так упасти низько... Я його побачив влітку у валянках, на милицях – гнив живцем. То кара Божа. І коли я випадково спитав на вулиці Куйбишева в Івано-Франківську (де він жив), що щось не чути його, а мені кажуть: “Він помер і два тижні лежав вдома, уже розклався”. І в ту хату довго ніхто не хотів селитися... Коли він здався, коли він вивів чекістів до криївки, де були наші хлопці – тоді його душа вмерла. “Палиця для прокажених” - це, може, той дзвінок із ціпка прокаженого, якого слід остерігатися, щоб не заразитися. Це така пересторога для сучасників. Я сподіваюся, що колись розкриють кагебістські архіви, і стане явно, хто герой, хто трагедійна людина, а хто звичайний зрадник.
– Часто радять не вдаватися до спогадів про поразки і жертви, а переінакшити історію в стилі фентезі, створити суцільну галюцинацію на зразок “Дефіляди в Москві” Василя Кожелянка.
– Я то читав, бо стежу за сучасною літературою. Але уявіть собі, якщо таких Кожелянків буде 10, 20 чи 100, то на 101-му Ви вже перестанете читати. Василь створив свою історію, але справжня історія була трагічна, і є про що оповідати і що говорити, використовуючи навіть найновіші прийоми. А якщо ми почнемо тільки фантазувати і творити такі фата-моргани, нас просто не будуть читати.
– А як щодо оновлення “Дзвона”?
– У нас багато є зараз молодої прози, особливо новелістики, вже 10 років ведемо рубрику “Молода Муза”, де подаємо вірші молодих. Ось вдалися до “астрологічного ворожіння”, друкуємо більше гумору. Навіть тираж починає набирати обертів.
– Література в журналі майже поспіль представлена “старими кадрами”: М. Петренко, В. Дідула, М. Людкевич, Леся Степовичка. Акцент часто робиться на померлих класиках: Юрій Косач, Тодось Осьмачка. Тож ми можемо, як у тій пісні, іронічно запитати читача: “Як тобі до вподоби це ретро-ретро?..”
– Читач любить ретро, а крім того, ми просто не знаємо своєї літератури. Ось Ви мені показуєте “Четвер”, це прекрасно, але таких “Четвергів” повинно бути більше. Ми не орієнтуємося надто на масового читача. Є в нас свій імідж, і ми будемо його дотримуватися. І “Сучасність”, і “Четвер” мають свого читача. Попри те, що “Дзвін” може здаватися патріархальним, друкує старих, чомусь не помічають, що він і багато молодих друкує. А “Сучасність” – чому вона не піднімає тираж? Він такий же, як і наш. Добрі статті, новітні романи, фатаморганічні, то в чому справа?
– Сучасний літпроцес, здається, оминув “Дзвін” і потік іншим річищем, відколи Р. Іваничук відхилив “Рекреації”
Ю. Андруховича, а ще раніше твори деяких інших письменників?
– Ви помиляєтеся. Я не думаю, що він зробив величезну помилку, відхиливши Андруховича. Він мав великий досвід із Юрієм Винничуком... Але сучасний літпроцес нас не оминув. Ярослав Павлюк, Василь Габор – ми їх першими надрукували. Я не думаю, що в нас існує опозиція Спілки Письменників і АУП. Ну назвіть мені, хто у Львові прийшов би у “Дзвін” і мав би якісь претензії, що його відхилили? У тій асоціації є десятки молодих поетес, але вони всі друковані в нас. У нас нема відмежування, навпаки: Скиба постійно в нас друкується, Віктор Неборак також.
– Я чув, що Ви маєте вдома колекцію старожитностей.
– Так, я маю гуцульську кераміку, я маю сотні гуцульських мисок із минулого століття, це така краса! Я маю горщик, якому
2 тисячі років. Я написав про нього цілу повість “Тисячолітня ніч”.
– А правда, що Ви тримаєте вдома череп Юрія Хмельницького? Колись Хмельницького захопили турки і кинули в Кам’янці-Подільському з моста в річку, а Ви, кажуть, знайшли на тому місці його череп.
– Ну, я череп (Р.Федорів гучно сміється) справді знайшов, але хто би міг довести, що це череп Юрія? У тій річці під Кам’янцем було втоплено не одного чоловіка, не одного козака і турка. Власне, звідси я і почав писати “Турецький міст” і розділ про Юрася, бо я знайшов той череп на березі. Якби в мене був час і можливості, я би написав модерний роман про Юрася. Цей трагедійний чоловік вартий уваги молодої літератури. А череп можна знайти будь-де. Я лишив той череп у музеї в Кам’янці-Подільському.
– А що в цьому зібранні для Вас найбільш дороге?
– Кераміка і старі ікони, серед них ікони з Поділля минулого століття. Це не церковні, а домашні, народні ікони. Вони намолені, люди на них молилися. І ті слова, ті молитви, я вірю, залишилися. Вони мені помагають.
– Я чув, що Ваш найбільший скарб – це молода дружина.
– Я прожив зі своєю першою дружиною 48 років, але вона померла 4 роки тому. Та Бог мені дав удовицю, вона – молода, їй 50 років, вона – лікар-доцент, хірург, ніжна і красива жінка, яка мене розуміє. Ми побралися 3 роки тому. З письменником нелегко жити, а ми живемо вже третій рік прекрасно. Я справді у неї закоханий.
– У “Жбані вина” Ви розповідаєте легенду про Великого Цимбаліста. Йому Довбуш не дозволив померти, поки він не виховає бодай сотню легінів-учнів. Тоді “на Зеленій Верховині ніколи не згасне музика”. Ви усвідомлюєте себе сучасним Великим Цимбалістом?
– Я би не хотів так сказати про себе, я завжди боюся цих високих слів. Чи я виховав учнів? Я вважаю, що то смішно питати. Учнівство на певному етапі триває. Я знаю кількох людей в Івано-Франківську і Львові, які прагнуть наслідувати мене – і мені це страшно не подобається. Навіть коли артисти читають мої твори – мене шляк трафляє, тому що вони не так читають. Ці “учні” (чи вони думають, що мої учні) не так пишуть, як я хотів би, щоб вони писали. А я хочу, щоб вони писали краще. Часом слухаєш поетів: “Я служу Україні, я служу рідній землі” – такі красиві слова. А я, знаєте, як проклятий, служу роботі. Я не вважаю, що я віддаю комусь борг, комусь служу – я працюю. Якщо робота моя потрібна для людей, то я думаю, недаремно прожив свої роки.
Розмовляв Олександр ПАСІЧНИЙ
|
|
