Може, досить поразок?
Інформаційно-психологічна війна між Україною та Росією
АГІТПРОП
Лідія ЛЕОНТЬЄВА
Аналіз військово-політичної ситуації, яка складалася протягом останніх років навколо України, дає підстави вважати, що наша держава з самого початку проголошення своєї незалежності стала об’єктом пропагандистських операцій і тривалого психологічного впливу, перш за все з боку Росії, яка з тугою та болем не може позбутися свого імперського минулого.
Якщо донедавна такі поняття, як інформаційна, психологічна війна, належали тільки до військово-політичної сфери, а їхні механізми починали діяти лише в передкризовий і воєнний (особливий) періоди, то зараз здійснено кроки у бік усвідомлення необхідності впровадження системи постійного пропагандистського впливу. Останнім часом стали виразно проявлятися дещо приховані в минулому свідчення про те, що ми є учасниками Третьої світової – інформаційно-психологічної війни. У цій війні вже є перші суттєві здобутки – перемоги та поразки, коли без прямого застосування військової сили руйнуються держави, союзи (до прикладу, СРСР, Варшавський договір).
Україна має ключове значення для безпеки Росії. Як вважають російські аналітики, необхідно підтримувати проросійську орієнтацію у населення держав колишнього СРСР, особливо України. Сьогодні спостерігається запекла боротьба за втягнення України в зону контролю Росії. Прикладів цього можна навести безліч, особливо таких, що свідчать про їхню зумисну чи незумисну скоординованість. Ці дії дістають підтримку певних політиків і державних діячів України, котрі або мають бізнесову зацікавленість у цьому, або ж ними вдало маніпулюють, використовуючи переважно їхнє партійно-господарсько-колгоспне минуле. Тут варто пригадати, як час від часу з’являються у світових виданнях публікації про продаж Україною озброєння, ракетних технологій у країни “третього світу”, які проводять політику державного тероризму. Фрахт колумбійськими авіакомпаніями українських літаків видається за можливий пошук наркомафією шляхів транспортування наркотиків тощо. За такими публікаціями чітко простежується певна мета. Чого варта подача інформації, що дискредитує український військово-промисловий комплекс, у момент переговорів щодо українсько-пакистанського танкового контракту. Тоді, між іншим, газета “Коммерсантъ” подавала безапеляційну інформацію про можливе використання українських танків афганським рухом Талібан, а відтак повідомила про провал переговорів.
На пам’яті історія з поетапним вивезенням із України ракетно-ядерного озброєння. Багато говорили про позитивний момент перетворення України на без’ядерну державу. А що цьому передувало? Згідно з договором “Старт-1”, із України боєголовки повинні були вивозити сім років. Реально це відбулося за два роки. З випередженням вивезена була також уся ядерна тактична зброя. Все це відбувалося на тлі низки пропагандистських публікацій про вади в порядку утримання цього виду зброї в Україні та можливий її продаж у треті країни. Автори розписували “жахи” про недотримання Україною технології обслуговування ракет, що могло призвести до катастрофи, рівній Чорнобильській. Тиск відіграв свою роль, і роззброєння відбулося з випередженням графіку.
Уже стало аксіомою, що російські засоби масової інформації внутрішнє життя України подають тенденційно. Останнім часом простежується тенденція проведення жорсткої паралелі між рухом кримських татар за повернення на свою Батьківщину та облаштування мирного життя з рухом косовських албанців, які внаслідок бузувірства сербських шовіністів упереджено ставляться до православних сербів. Метод використовування засобів пропагандистського арсеналу – серед іншого таврування та звернення до символів і штампів (“третя оборона Севастополя” тощо) – посів чільне місце в російських виданнях.
Російська преса, фактично, не дозволяє українській стороні висловлювати свою позицію на сторінках російських видань. Останні події навколо вбивства композитора та співака Ігоря Білозора – свідчення цього. Аналізуючи їх, можна дійти висновку, що цю кримінальну побутову подію Росія використала “на всі сто”: фактично, проведена повномасштабна пропагандистська кампанія, в якій великодержавний російський шовіністичний дух здобув перемогу. Відомий вислів заступника голови російського парламенту – не залишати поза увагою “вбивство російського композитора у Львові”. Невдовзі після цього цей відомий своїм українофобством державний діяч був із візитом у Києві. Свого часу Лужкова не пустили до Севастополя. Часи йдуть, і за ким перевага в інформаційній війні, можна навіть не говорити...
Росія доклала всіх зусиль, аби у світової громадськості, та й у себе вдома склалося переконання про дискримінацію в Україні російського населення та наявність мовних утисків. З огляду на винищення чеченців стає зрозуміло, для чого це робиться.
Розігрування російською стороною “кримської карти” вже стало хрестоматійним прикладом. У Севастополі відкрита філія Московського державного університету, а єдина українська гімназія в Сімферополі котрий рік поневіряється без приміщення. Вважати це лише питанням освіти було би наївним.
Продовжувати мартиролог російських перемог у інформаційному протиборстві з Україною можна іще довго, та якщо не буде зрушень у цьому питанні, то виникнуть сумніви щодо виконання чільними урядовцями їхніх посадових обов’язків у сфері забезпечення інформаційної безпеки нашої держави, концепція якої прийнята вже давно.
Йозеф Гебельс, апологет нацистської пропаганди, зі знанням справи стверджував, що чим більша й огидніша брехня, тим швидше в неї повірять. На практиці взаємин України та Росії доводиться погоджуватися з цим твердженням. Після поразки в Першій світовій війні німецькі військові теоретики зазначали, що основна битва була програна на пропагандистському фронті. Невже Україні потрібно опинитися на межі остаточної поразки, щоб усвідомити необхідність активної протидії в інформаційному просторі?
Автор – кандидат історичних наук,
доцент Військового інституту Національного університету “Львівська політехніка”
|
|
