Коли контейнер зацвіте незабудками
СМІТТЯ
Маріанна РОМАНЕНКО
Одним із гріхів вважається жити у бруді. Тому людина завжди намагається тримати своє помешкання в чистоті. Але віднісши сміття до баку, зазвичай ніхто вже не цікавиться, що з ним буде далі. Хіба що раптом виявиться, що це сміття не вивозиться і смердить. Але те, хто саме його вивозить і як, знають небагато мешканців. Проте якби це сміття не було вивезене хоча б один день, місто, образно кажучи, втопилося б у бруді. Адже за цей час львів’яни “виробляють” майже 30 вагонів відходів. Третину з них вивозить дочірнє підприємство “С&С Львів”. Робота тут починається тоді, коли місто ще спить. Проте, пожертвувавши сном, я їду в ніч – дивитися, як це робиться.
Усіх працівників підприємства тоді ж – себто о третій ночі – збирає по місту автобус. До першого виїзду сміттєвоза вони повинні пройти медичний контроль і отримати путівку. Вулички центру міста вузенькі, вдень – переповнені автомобілями. Великому сміттєвозу тут важко розвернутися. Тому водій та два вантажники мусять зробити всю роботу якомога раніше і якомога швидше. На розмови часу немає. Першу цигарку палили о п’ятій ранку, коли ми тільки виїжджали з гаража. Наступну – через чотири години. Уже на звалищі. А може, то просто ця робота не сприяє розмовам? Тільки через три години спільної поїздки водій Іван Буньо поцікавився, хто я і чого з ними їжджу. Директор “C&С” вважає, що до такої “апатії” призводять зовнішні суспільні чинники. А в душі, можливо, кожен прибиральник мріє, що колись і контейнер зі сміттям зацвіте незабутками. Пам’ятаєте, саме про це говорила Ассоль старому вугляреві? А поки що беземоційні вантажники Роман Барабаш та Роман Струтинський, які прибрали перші контейнери та навколо них, залазять на підніжки позаду машини. У кабіну вони прийдуть тільки тоді, коли наступний майданчик збору сміття буде десь далеченько. Узимку рукавиці примерзають до поручнів, у зливу дощовики швидко зношуються. Раз на рік працівникам цієї служби видають нові чоботи.
Робота прибиральника потребує міцних м’язів та сталевих нервів. Один повний контейнер важить щонайменше 300 кг. Двоє чоловіків мусять його притягнути до машини та підчепити на руки-гаки. Далі управління ведеться кнопками – синхронно – в кабіні та біля самого контейнера. Спілкуються вантажник та водій між собою свистом. Один свист – “вмикай”, ще один – “вимикай”, третій – “поїхали”. А з базою і взагалі зв’язку немає. Якщо раптом щось у дорозі станеться, один із бригади їде маршруткою в гараж. Усього за день одна машина має вивести понад три тисячі контейнерів. Працювати будуть доти, поки всього не приберуть. Кожен майданчик, де стоять контейнери, добре знайомий прибиральникам. Вони знають, де буде сміття на дорозі, де порпатимуться бомжі, а де сумлінно прибере двірник. Хоча на контейнерах написано: “Не кидати будівельних відходів та великогабаритних речей”, контейнери заповнюють усім. Через цеглу та інші важкі уламки вони ламаються. Через одну тумбу, запхану в контейнер, інші відходи висипають на землю...
Сміття мешканці виносять по-різному. Хтось кидає просто у контейнер в пакеті, хтось висипає відро повз контейнер. І на зауваження прибиральника реагують непорядно: “Ти тут для того і є, щоби прибрати”. А дехто тішиться своєю оригінальністю: з вікна багатоповерхового будинку намагається поцілити просто в машину. Прибиральники виконують роботу, яка у нашій країні вважається непрестижною. Проте це проблема суспільства, а не людей. Так вважають вони самі. Адже ці чоловіки не пішли красти, грабувати чи шахраювати. Ось тільки в мене не вистачило сміливості запитати у 20-річного Романа, чи не відмовляли йому дівчата в поцілунках через його роботу. “Чого б я мав стидатися своєї роботи? “ – дивується Іван Буньо. Адже за таку саму роботу за кордоном платять дуже добре. І цю людину в містечку шанують люди. Йому ніколи не завдадуть клопотів у роботі. Тобто там акуратно скидають сміття в контейнер, самі ж його сортують. Якщо ж ці умови не виконані, то буде оштрафований власник будинку, біля якого сталося таке неподобство.
За один вивезений контейнер бригаді з трьох чоловік заплатять 38 копійок. Прибирання навколо майданчика (хоча воно і входить до обов’язків працівників “С&С”) додатково не оплачується. Проте спробуй-но залишити сміття на вулиці! Штраф у 10 відсотків гарантовано. Робота одноманітна. Недільний рейс відрізняється тільки тим, що після вчорашнього прибирання всі контейнери переповнені. Зате на вулицях мало машин. Бродячі коти, собаки та бомжі відразу ж поступаються місцем прибиральникам. Що встигли собі відібрати, те буде їхнє. Розказують, колись бачили, як бомж підібрав біля смітника котлету і на очах у прибиральників запхав до писка. Іншим разом біля контейнера валялася ковбаса, яку вирішили згодувати псам. Уже на звалищі захотіли подивитися, чи собаки їстимуть. Не їли, бо не встигли. Місцеві бомжі палицями відігнали від того “смаколика”.
За чотири години роботи прибрано 63 контейнери. Машина повна. Їдемо на звалище. “Бачиш ту гору? – показує мені водій. – Це все – сміття”. За роки свого існування воно вже встигло порости травою та кущами. Під’їзд перегороджують два КПП та дріт-шлагбаум. Це зроблено для того, щоби ті, хто не платить за вивезення сміття, не користувалися звалищем. Адже за один кубометр “С&С” платить гривню двадцять. У неділю мале підприємство “Збиранка”, яке тут сортує відходи, також відпочиває. Проте двоє чергових чекають на машини. Бомж невизначеного віку та невеличкий хлопчик. Із зігнутими вилами та мішками вони лізуть мало що не під машину. А через дорогу від звалища лежать купами пляшки, пакети та інші речі, які, як свідчить досвід бомжів, можна буде продати. Тут ходять різні легенди. Про те, як хтось знайшов одного разу 25 тисяч доларів, а хтось – іншого разу – 8 тисяч. А ось мертву дитину, яка випала зі сміттєзабірника його машини, Іван Буньо бачив сам. Але навряд чи бомжі викликають міліцію... Та й чим її тут викличеш?
Що саме ховають у собі їхні контейнери, прибиральники не знають.
А у 1996 році підприємство “С&С Львів” вирішило провести експеримент із сортування відходів. На вулиці Кульпарківській було встановлено контейнери із позначками – “для паперу”, “для харчових відходів”, “для скла”. Щоби мешканці не дуже дивувалися із цих нововведень, працівники підприємства ходили по квартирах та пояснювали, для чого це робиться. Такі ж розмови проводилися у найближчих до контейнерів школах. На жаль, ніяких результатів це не дало. Мешканці кивали головами – і далі скидали все докупи. Крім того, машини підприємства замість звалища їхали в гараж. І там працівники, які не мали на той час роботи, просто перебирали сміття. Скло, пластмаса, папір, кольоровий метал та харчові відходи... Спеціалісти знаходили купу ресурсів, придатних для вторинної переробки.
Про подальші плани у підприємстві наразі нічого сказати не можуть. Декілька років тому, ще до сумнозвісного падіння долара, тут почалося будівництво кімнат для відпочинку персоналу й спорудження адміністративного корпусу. Сподівалися закупити нові машини. Наразі все це припинилося. Більше того, із 45 відсотків ринку зійшли на одну третю. Почали окремо домовлятися з різними фірмами та об’єднаннями власників будинків. Вони справно платять за послуги, тому заборгованість у зарплаті становить всього один місяць. Олег Гайовишин каже, що якби зараз ЖЕКи віддали ті 200 тисяч боргу від початку року, то проблем не виникало б. Була б можливість закупити запчастини й розрахуватися з працівниками. Взагалі, працювати безпосередньо з мешканцями, яким смердить під вікнами, набагато легше, ніж із чиновниками з ЖЕКів.
Коли тривала робота над матеріалом, зателефонували мешканці будинку по
вул. Петлюри, 43. У них уже три дні не вивозять сміття. Біля початкової школи “Світанок” бігають щурі та миші. У вікна вривається сморід, і, за словами мешканців, літають “мухи як коні”. У цьому будинку – троє немовлят до 5 місяців. Начальник ЖЕКу № 304 відсилає скаржників до “Спецкомунтрансу”, який не виконує своїх обов’язків. Прибиральники – до начальника ЖЕКу, який не оплачує за послуги. А страждають мешканці. Адже вони своїх 60 копійок за місяць заплатили. І це тільки один майданчик у Львові. А якби перестали вивозити з усіх?..
|
|
