Завжди не готові
А.Г.
Вибір міркувань з Архіву Галичанина, об’єднаних темою готовності:
“...До чого ми дійсно готові? – Ні до чого. Ми народжуємося в ілюзіях, живемо в ілюзіях і помираємо в ілюзіях...
...Більшовики нас вчили-вчили, та врешті-решт – плюнули і подалися будувати нове ринкове суспільство. А ми це назвали “оксамитовою революцією”...
...”Будьте готові!” – вчили колись більшовики піонерську юнь, пов’язавши на шиї дітлахів червоні зашморги. “Завжди готові!” – відповідали зомбовані усе нові покоління, гупаючи в бубни і лунко карбуючи крок. І деколи комусь навіть вдавалося йти в ногу!
Скільки б рушень ми не спорядили, ми не готові до руху в одному напрямку. Потребуємо пастиря, та не любимо, коли хтось нами керує...
...Ми не звикли робити речі досконало; усе, за що б не взялися, робимо недоладно. Ми тільки переказуємо, як десь щось роблять добре, але навіть переказувати добре ми не навчилися, бо завжди прибрешемо щось від себе.
Пам’ятаємо не те, що відбулося, а свої враження від події. Відкладаємо у пам’ять – переважно – щось пов’язане з катастрофами. Тому вважаємо, що маємо неймовірну кількість історичних ворогів і взагалі ворожу до нас історію...
...Якщо серед нас і з’являються час від часу знавці або майстри, їм рано чи пізно доводиться шукати собі застосування у спільнотах, де їхні знання і вміння поціновують. І ці спільноти, як правило, – за межами України. Ми не готові до того, що серед нас дійсно можуть траплятися не шахраї...
...Із записок археографа Амброджія Грабовського (не певен, що точно перекладено): “На Поділлі земля така родюча, що хоч би єзуїтами засіяв, однаково гайдамаки вродяться”...
...Успішним у нас може бути тільки шахрай. Успіх ми пов’язуємо з вдалим дурисвітством. До успіху, досягнутого чесним шляхом на рідних теренах, ми не готові...
...Дурисвітів ми любимо, поки вони не надурили саме нас. Один із улюблених наших героїв – Лис Микита. Чесних обходимо, як прокажених, десятою дорогою. Правдошукацтво нашого народу – безумовна ідеалізація екзальтованих інтелігентів-народників. Наш народ шукає легких заробітків, а дістає натомість – за законом підлості – волячу працю. Якщо наш народ і готовий до чогось, то хіба до ярма і ясел. Ясла – як винагорода за ярмо! Ми не готові до волі. Воля для нас обертається свавіллям. Коли ми отримуємо волю, ми робимо все навпаки...
...У головах більшості – неймовірна каша. Кожен упевнений, що знає, як облаштувати Україну. Кожний свято вірить, що помиляється сусід. Єдине, що ненадовго консолідує, – халявний виставон. Наш ідеал – бенкетний стіл, за який уже заплачено благодійним спонсором, безконечний в обидва кінці, заставлений найрізноманітнішими наїдками і пляшечками, з гуртом спокусливих чужих жінок, готових підсолодити чарку. (Див. “Енеїду” Котляревського)...
...Ми готові до пиятики і грання, але мудра природа дозволяє поєднувати ці речі надто коротко. Доводиться робити вибір. Хто вибирає грання, потрапляє у бордель і підживлює тіньовий сектор. Хто вибирає пиятику, підтримує невмирущу національну економіку.
Та вищим пілотажем в усіх сферах нашого суспільства залишається дурисвітство. Дурисвітом можна бути і в двадцять, і в п’ятдесят, і в сто років. Хто кого “намахає”? – ось головне питання нашого минулого, теперішнього і майбутнього...
...Богданові Хмельницькому, вірному королівському підданому, вдалося обкрутити поляків, потім поляки вкупі з росіянами надурили українців, поробившись найбільшими в Україні землевласниками (див. книгу Даніеля Бовуа “Битва за землю в Україні 1863-1914...”), а потім наш великий батько Тарас змішав гетьмана з болотом (див. містерію “Великий льох”). А потім Галицька Русь, про яку в поезії Тараса Григоровича – ані слова, прочитала “Кобзар” і оголосила місто, в якому отці єзуїти вчили Богдана-Зіновія – Олексіївого друга – Хмельницького, українським П’ємонтом, і почала сама себе українізувати, і возлюбила вольне козацтво й Тараса Григоровича, який називав наших гетьманів “варшавським сміттям” і “гряззю Москви”, великою любов’ю, і стала голити собі під оселедці макітри, і танцювати гопака, і боротися за місце під пам’ятник Тарасові Григоровичу у Львові, аж поки не встановила того пам’ятника на проспекті Свободи з навіки завмерлою вказуючою рукою і хвилею (не з Полтви) свободи!.. Та до свободи Галицька Русь (як, зрештою, і Київська) виявилася не готовою.
Свобода – для того, хто шляхетний душею. А для наймита благом є найми. Та й у найми зараз не так легко прилаштуватися. Монголоїди занадто розплодилися. Куди вже нам із ними змагатися на світових ринках найманої праці!..
...Дурисвітство – наш єдиний шанс. Отже, час уже домовитися між собою, щоб іти єдиним фронтом. Мусимо встановити свої правила гри. Як у казочці “Брехун і підбрехач”...
...Усі свої знають, що як хтось із нас говорить, то вже напевно бреше. Та брехати перед громадою мусить доладно! Треба вміти брехати. Треба вчитися брехати. Треба отримувати насолоду від мистецької брехні. Треба брехати так, щоб усі вірили, що твоя брехня – правдивіша за правду. Правдива брехня по-галицькому – це справжня брехня.
Народ характерників, чародіїв, чарівниць, відьом, віщунів, ворожок, знахарів, шептунів, картярів, екстрасенсів, моргух, чорнокнижників, кожум’як, роксолян, сотень партій, десятків конфесій – та щоб не дав собі ради? Не надурив увесь білий світ? Бути такого не може!..”
А. Г.
Усе може бути!
Віктор НЕБОРАК
|
|
