ЮЗЬО ПОВЕРНУВСЯ!
Нaрiд вжe нe нa жaрт спeрeживaвся, дe сi дiли львiвськi oбсeрвaцiї. Шo сi стрєслo з Юзьoм? A тим чaсoм Юзьo бiдкaєсi, шo сi стрєслo зi Львoвoм! Ружні версії породжуют найфантастичніші чутки: заборонили сторінку! арештували! закатрупили і спустили в каналізацію! Кацапи на радощах замовили молебень, по всіх кнайпах залунала бадьора попса, пан Базів із Канади привітав редакцію Всеукраїнського Шляху з днем визволення від Юзя, комуняки налили собі по соточці й тільки піднесли до писка, як ту – вернувся!
Міг би я, звичайно, дати знати панові губернатору, аби організував гідну зустріч, виїхав по мене на свому “мерсі” – і я в супроводі ескорту ДАІ вихором увірвався б до міста. А потім біля губернаторського палацу чекали б на мене нафацькані актриси театру Заньковецької з хлібом і сіллю, грала б військова оркестра, а з трибуни промовляв би сам Роман Лубківський. На Замку бебехнули б гармати військового салюта, а ввечері нарід би спостерігав за феєрверком на честь високого гостя.
Але Юзьо скромний. Про його повернення знала тільки вірна Юльця і вже напередодні завзято вудила шинки, ковбаси і шпондерки, аби Юзик міг нарешті відновити звичну мікрофлору свого замериканізованого організму і вернутися до натуральної їжі.
Коли нарешті день із ніччю стали для мене на свої місця, і я виповз до міста, то був до глибини своєї обсерваційної душі зворушений тим, як перейнялися мої читачі відсутністю обсервацій. Злива телефонних дзвінків затоплювала редакцію, листи йшли пачками: верніть Юзя! Дехто навіть погрожував громадською непокорою, побиттям вікон пана бургомістра, перевертанням трамваїв і барикадами. Я зрозумів, що вийшовши отак необачно до міста, ризикую бути задушеним в палких обіймах народу.
Півтора місяця мaндрувaв я ширoкими прoстoрaми Амeрики й Канади i oбсeрвувaв їхнє зaцoфaнe житє. І всюди, куди ступала моя нога, ніс я віще слово і картофляні пляцки. Міг би ше не знати скільки мандрувати, але й там на чужині наші люди читають “Поступ” в Інтернеті і з нетерпінням очікують, що ж я напишу про Америку. Aлe прo всьo зa пурєдкoм.
Як я втрафив за океан
Зaпрoсив мeнe до Амeрики пруфeсoр Пeнсильвaнськoгo унiвeрситeту Мaйк Нaйдaн, aлe я му кaзaв “Мiськo, бo тo, знaєтe, нaш хлoп”.
Aлe дe я думaв, жи тaкoму вo Юзьoви дaдуть вiдрaзу вiзу. A мaв -єм зaпрoшeння нe тiлькo до Амeрики, aлe щe й до Кaнaди. Нaйбiльшу пoтiху дiстaв-єм, спoстeрiгaючи зa тим, як ружнi рускoязичнi мoрдуютсi з зaпoвнювaнням aнкeт укрaїнськoю мoвoю. Aлe тo булa aтрaкцiя! Бiдaчки oднe oднoгo пeрeпитують, мoрщaть мудрi чoлa i бoдaй нa пятнaйцiть хвилин укрaїнiзуються. Бо що мене здивувало, це те, що більшість людей, які товпляться в посольствах, самі рускоязичні. Де не де зувидиш наших – завше скромних, тихеньких, але готових прийти на допомогу русскоязичним браттям, коли ті морщать чола над проблемою типу: вєрєсєнь – ето сєрпєнь ілі жовтєнь? Цей бородатий жарт виявився на диво живучим і звучав у різних конфігураціях в обох посольствах багато разів.
Пoсoльствa теж мaють свoю пoтiху, бo кaнaдiйскe бeрe зa вхiд 50 дoлярiв, a амeриканське – 45, і кoли вiдмoвляють у вiзі, тo грoшам вашим гаплик і клямка. A вiдмoвляють пeрeвaжнiй бiльшoсти. Врaxoвуючи, щo бaжaючі пoбувaти зa oкeaнoм щoдня сoтнями штурмують пoсoльствa, мусимo визнaти, жи Амeрикa й Канада мaють вiд нaс сильну гумaнiтaрну пoмiч.
Головне завдання кожного, хто намагається потрапити за океан, – це переконати працівників посольства в тому, що ані ні думці не мають залишатися там. І якi лишe бaйки нe впoвiдaють люди задля цієї сокровенної мети! Oднa така дама, в котрої на писку намальовано, як вона тєжко буде гарувала на готельових канапах, з вогнем в очах доводить, жи зaрoбляє стрaшнi грoшi – двi тисячi дoлярiв, і нa тo нaвiть мaє дoвiдку. Oт дe пoдaткoвa мaлa би сидiти і всьо записувати! Iншa нaзивaє сeбe мало не президентом великої компанії і каже, жи їде обмінятися досвідом. Обзираючи її ззаду, я не мав сумніву, що досвід у неї багатющий, але працівник посольства бачив у віконечку іно її напацькане письо.
Стейт Коледж
Це університетське місто, розкидане серед лісів Пенсильванщини, гостило на своїх теренах чимало світил нашої літератури – Ліна Костенко, Оксана Забужко, Олег Лишега, Володимир Діброва, а зараз там мешкає Юрій Андрухович. Усіх їх брав під свою опіку Місько Найдан, котрий не тільки організував в університеті вивчення української мови і культури, але й тривалий час займається перекладацькою діяльністю. В його перекладі англійською з’явилися твори Тичини, Ліни Костенко, “Перверзії” Андруховича, збірник прози Винничука та інші видання. Втілюючи в життя свою культурну програму, Найдан значною мірою завдячує родині Воскобійників.
Старші Воскобійники – вихідці з Полтавщини, молодші народилися в Америці. Усі вони разом – одна велика родина меценатів, які щедро асигнують різноманітні господарські та культурні програми для України. При цьому трапляться й прикрі трафунки. Якось вклали Воскобійники два мільйони в підприємство, яке мало би займатися вирощуванням кукурудзи в одній зі східних областей. Але знайшлися там хитрі жуки, які ті грошики розікрали, а підприємство довели до ручки. Аж мусив утрутитися сам президент і пригрозити санкціями, аби тоті шахраї обіцяли гроші вернути. Тим часом якби пани Воскобійники тримали ті два мільйони весь той час у банку, то вже б та сума подвоїлася. Тяжко в нас бізнес робити.
Воскобійники – місцеві мільйонери, в їхній власності є чимало багатоквартирних будинків, у яких мешкають студенти. Самі вони живуть у розкішній кам’яниці з величезним басейном, всередині – як у музеї: всюди картини відомих художників, скульптури, кераміка, вишивки.
На прийняття, влаштоване Воскобійниками, приїхали Олег Лишега, Віктор Морозов із дружиною Мотрею, Юрій Андрухович з родиною – і я, грішний. Не буду вам описувати тих вин і смачнющих страв, якими нас частували господарі. Я весь час поривався влаштувати їм у басейні ніч на Івана Купала, але наш нарід волів бавитися в барі.
Пенсільванська народна легенда про “Польові дослідження українського сексу”
Стейт Коледж обріс легендами про українських літераторів і малярів, які сюди приїжджали. А що збирання фольклору – моє давнє захоплення, то нема шо сі дивувати, жи потрапивши сюди, я й тут зачав записувати ружні оповідки. Одна з найцікавіших місцевих легенд стосується історії написання знаменитого бестселера Оксани Забужко.
Так сі трафило, жи в Стейт Коледжі поселили мене в тому самому готелі, в якому кілька років тому досліджувала український секс Оксана Забужко. Ба не тільки в тому самому готелі, а й у тому самому покої. Це вже був прикіл Міська.
Кімната була простора, з двома широкими ліжками, на кожному з яких чотири (!) подушки, в лазничці висіло десять (!) рушників. Невидимі флюїди еротичного збудження проникали в мою свідомість, у снах з’являлася Оксана і досліджувала мене, озброївшись лупою. Я відчував себе інфузорією.
Оскільки досліджувати сесю сторону життя на самоті дещо складно, то спеціяльно для сеї мети виписала вона собі з України відомого луцького художника Володимира Кумановського. У повісті він фігурує як В. К., але після того, як його повне ім’я обнародувала Ніла Зборовська в нещодавно виданій книзі, не будемо й ми нічого завивати в папери.
Найдан зробив виклик і оплатив дорогу. Але коли наш художник приїхав у той дослідний центр, який містився в готельовому номері на двох широких постелях, то був трохи шокований розпорядком свого побуту, який йому визначила дослідниця: Від 10 ранку до 10 вечора я творчо працюю і ти не повинен мені перешкоджати. В результаті Влодзьо мусив си валандатись, де попало, і вбивати час. Минуло в такому суворому режимі може два тижні і врешті, не витрмавши лихої долі, наш маляр згріб свої манелі, сказав, шо він думає про такі польові дослідження, і, траснувши готельовими дверима, рушив пішадрала до Нью-Йорка, бо грошей на дорогу не мав ані цента. Зате мав зворотний квиток.
Йде си, насвистує, коли го випадково надибає автом Найдан.
– А куди це ти, Влодзю, пендзлюєш?
– Та до Нью Йорку.
– Шо – так допекла?
– А не кажи!
– А чи ти ся орієнтуєш, кілько то треба йти?
– А я знаю?
– То я ті вповім: зо штири дні.
Ну, то для нашого хлопа не таке страшне, але Влодзьо вирішив зрезигнувати і дався намовити Міськови перебратися до него до хати. Отже, Оксана змушена була надалі досліджувати український секс без піддослідної морської свинки. Зрозуміло, що якби не Місько, то Влодзьо би, може, і недалеко зайшов та й вернувся, похнюпивши голову. Але Місько всьо зіпсував. Влодзьо жив у Найдана, малював картини і намагався не перехрещуватися шляхами з Оксаною. В результаті Оксана, сиплючи громами на голову недорайди-маляра, не оминула і Найдана, виговоривши все, що вона про нього думає. Так постала безсмертна книга.
Перші вражіння
Нiкoли нe думaв, жи Юзьo мaє тaку всeсвiтньу слaву. Дe лиш нe пiду, чи в Гaмeрицi, чи в Кaнaдi, всюди дo мeнe рaдiснo всмiхaються:”Гaй!Гaв ду ю ду!” A я тaк гoнoрoвo: “Фaйнo! Oбсeрвую!”
I стрaшeннo сi тiшу, жи вoни рoзумiют нaшi львiвськi слoвa.
I вжe ми в гoлoвi сi зaкрутилo вiд тoї пoпулярнoсти, aлe ту Мiськo кaжe:
– Юзик! Дaй сi нa стримaнє! Ту всi в Гaмeрицi мaют тaкий звичaй вiтaтися. Aлe ти си oбсeрвуй, oбсeрвуй!
Юльця
Шо я з тою бідою маю – не до оповідження! Ви лиш си подумайте: пише мені, жи аби ся не нудити без мене зачала ходити до якогось Білдінга, котрий – чуєте? – має святе гетьманське імя Бодьо. Ну видите, як тоті рускоязичні вміють маскуватися? І я вже си так міркую: та добре, най вже до него ходить, але за шо му гроші платити? Нє, шоби шось самій заробити! Я ту так тєжко обсервую, а вона гроші циндрить! І з ким! Найгірше, шо не знаю, чим вона з тим Бодьом займається.
Але біда ходить за бідов. Мало їй було того Білдінга, то пише ми в новому листі, жи була вже – тільки уявіть собі! – на Шейпінгу! А бодай ті турок Ілхам вроки знімав! Де ти, бідо, їх знаходиш? Чи вже нема місцевих хлопів, шо ти з тими старозавітними ґудза шукаєш? Нашо ти ше й на того Шейпінга вилізла? Чи ти вже так тєжко без хлопа дурієш, чи шо до хулєри? Але то буде цурис, коли той перший дізнаєсі про того другого! Я вже зачав не на жарт переживати, аби вони ї не зробили якої прикости, бо ше писка напуцують.
Американське фриґанє
Коли не знати американських звичаїв, то можна вмерти з голоду. Отже, мусите памнітати, жи ту не так, як в нас - три рази до столу не просять, а йно раз. І як вже-сте сіли за стіл, то так само не чекайте, шо вам будуть казали: а спробуйте ше тої салати, а з’їжте ше трохи, бо в нас свиней нема. Не діждетеся. Сядут їсти без вас.
Але найгірше, жи то само і з питвом! Ніхто вас не буде припрошувати, чи пильнувати ваш порожній келишок.
На сніданок пють каву з грінкою, або хлебчуть молоко з хрупками чи пласівцями. Ополудні – ланч. Одні обмежуються канапкою, інші їдять якусь страву переважно в котрійсь екзотичній ресторації. Обідають якщо вдома, то не раніше восьмої – девятої, просто скорше до хати через постійні корки не доберешся. По дорозі закуповують в ресторації якесь їдження.
Мені довелося перепробувати безліч азійських та латиноамериканських кухонь, а крім них також американську, бельгійську, французьку та італійську. Чесно вповім, жи то було тяжко. Після того як пять днів підряд їв ланч і обід у азіятських кнайпах, було таке відчуття, гейби носив у животі камінь.
Врятувала маслянка. Продавали її еміші – то такі чудні люди, за походженням німці та голландці, живуть вони окремими поселеннями й не визнають жодної техніки. Не маюють електрики, їздять на конях, носять лише чорне вбрання – або інше темне. Хлопи всі з бородами, без вусів і в чорних капелюхах, а влітку в брилях. Кобіти в довгих до п’ят сукнях, переважно однакового фасону на голові білий чепець, а зверху ще чорний убір. Косметики не вживають. Таким чином можна зекономити купу грошей! І головне – маєш певність, жи ніяка хулєра за твойов кобітов не буде ся оглядала, і жоден Білдінг до неї не вчепиться.
Еміші виробляють всі продукти вручну і тота маслянка дуже смачна, а нагадує кефір. Кефіру ж в Америці ви не знайдете. А їхні йогурти – це якась жахлива пересолоджена галамадзя з вареням – брррр! Додам що всі молочні продукти в Америці двічі-тричі пастеризовані, відповідно – мертві. Сметана їхня в стократ гірша від нашої магазинної й окремі господині, коли мають бажання їсти людську сметану, заквашуюь вершки і таким чином дістають щось наближене до того, що їмо ми.
В азійських рестораціях їдять паличками, але можна попросити й виделку. Зате в ефіопській кнайпі не дають взагалі жодного інструменту – проси не проси. Тут прийнято їсти руками та спеціяльними сухими налисничками. Найбільше мені подобалися так звані буфети – це те, що в нас називається шведським столом. Тут є змога перепробувати всього потроху. Вартість такого буфету – 5-7 доларів, але таке щастя можливе тільки до години третьої, потім уже можна замовляти лише окремі страви.
Після відвідин мексиканської ресторації в мене було враження, ніби я проковтнув праску. Здавалося дихну зараз на дерево і воно вмить спалахне.
Їсти живих вустриць і ще якихось білих драглистих молюсків я навідріз відмовився. Зате смажені видалися мені дуже смачними. Найбільшою атракцією для виявилися відвідини одного китайського ресторану з великим акваріумом посередині, в якому плавають різноманітні риби, плазують ракоподібні, катуляються морські їжаки, трепанги та інша нечисть. Спочатку ви ся милуєте морським царством, попиваючи китайське пиво, та хрумкаючи прісними хрустиками, а тоді тицяєте пальцем на жертву – і тут таки при вас виловлюють саком облюбовану рибу, і на ваших же очах її патрають, чистять та смажать.
Інколи я влаштовував дні львівської кухні і американські українці з радістю відгукувалися на цю ідею, а слава про мої кулінарні подвиги кочувала вслід за мною. Вперше я застосував свій скромний талант у Стейт Коледжі в помешканні, яке винаймав Андрухович. Раніше я не раз замислювався над тим, в чому криється джерело смачнющих кулінарних метафор в його творах. Невже він сам уміє пекти й варити? І саме там, в Америці, таємниця була розкрита. Справжнім асом кухні виявилася його дружина, котра вгощала нас розмаїтими салатами, начиненими перчинами, що залиті були плавленим сиром, та іншими смаколиками. Але й мої деруни не нудилися і зникали зі швидкістю, яка засвідчувала їхню якість.
Печиво в Америці неймовірно пересолоджене, їсти його просто неможливо.
|
|
