Паперові красуні
Засилля еротики та порнографії у відкритому продажі ображає доброчесність і провокує зростання насильства
ПРОХОДИ ПО ЛЬВОВУ
Адріан РОМАНЧУК
Цнота галицької моралі під загрозою. Уперше про це повідомили патріоти-телемани, ще кілька років тому порахувавши кількість убивств на одну хвилину ефіру. Не докричалися. Вбивають і далі. Утім хтось вважає таку ситуацію цілком нормальною, мало не корисною: мовляв, жорстокість бойовиків і трилерів компенсує екранне засилля хлопчиків із косичками і сережками, в результаті чого середньоарифметичний телечоловік виходить цілком нормальним. Хотілося б, але, як підказує здоровий глузд, з поєднання двох крайнощів навряд чи вийде що-небудь людське.
Не так давно, збуджені вбивством Білозора, львівські депутати вже конкретизували боротьбу з антиморальністю, перенісши її ...в аудіоплощину. Як наслідок, кілька днів у місті спокійно можна було випити кави, не обтяжуючи себе інформацією про “пацана”, який сумує за своєю “крошкою”. Згодом усе повернулося на свою орбіту. Депутати серйозно помилялися, вважаючи, що нормативний документ може компенсувати відсутність здорового глузду та мінімального естетичного смаку.
Утім, як кажуть, тільки би біди. Автор цих рядків, який, на превеликий жаль, ніколи не вважав себе ані носієм високої моралі, ані, боронь, Боже, цнотливцем, здійснивши маціон центром королівського міста, дійшов, можливо, трохи упередженого висновку: ржею, яка точить залізо галицької моралі, сьогодні, насамперед, стали не телевізійне кровопускання чи дурнувата пісня, а ... кіоски і газетні розкладки. Однак усе за порядком...
Картина перша:
мілітарно-бананова
Кіоск на Городоцькій. Для газетного “маніяка”, яким є ваш покірний слуга, немає нічого збудливішого, ніж процес закупівлі кількох товстеньких видань, який передбачає чудовий вечір на канапі. Поки кіоскерка підбирає газети, вслуховуюся в розмову двох школярів років так дванадцяти, які з ентузіазмом професійного дослідника вивчають вітрину того ж таки кіоску. “Клас, дивися, гусар!” – “Де? Точно! Не зрозумів...” – “Я також... То ж дівчина. Слухай, а чо вона гола?” – “Ну-у-у... А біс його знає...” Спокійно, все нормально. Хлопці не вижили з розуму, а розглядають шедеврально виконану упаковку презервативів “Гусарские”, де зображено симпатичну юнку в гусарському мундирі, який злегка прикриває її цноту. Уся дитяча уява про гусарів, як про дебелих вусатих чоловіків, умить розбилася об якусь “картинку.”
Ще веселішу картину можна було спостерігати у неділю поблизу кіоску на вулиці Франка. Поважна галицька родина – огрядний тато в бронзовому плащі і широкополому капелюсі, намальована мама зі свіжою “хімією” на голові і двоє пустуватих дітлахів – сумлінно, очевидно, відстоявши Службу Божу, традиційно вирушили на шпацер до центру. У чудову обідню пору вихідного дня гріх не попестити дітисьок “снікерсами” та “чупа-чупсами”. Тато статечно підходить до кіоску, замовляє ласощі, не сподіваючись, що через якусь хвилю буде на межі атаку серця.
Поки продавець відраховує здачу, наївна донька без задньої думки просить: “Татку, купи, будьласка, мені он ту жуйку з банановим смаком!” На татову відмову, а потім і пропозицію купити щось інше, лунає голосний дитячий плач. Спостерігаючи делікатний варіант одвічної проблеми батьків і дітей, я собі подумав: не народився, певно, ще батько-мудрагель, який делікатно й переконливо зміг би пояснити дитині, що не все, що пахне бананом, варто брати до писка. Принаймні дітям.
Кореспондент “Поступу”, як і будь-яка нормальна людина, не стане заперечувати необхідність і корисність “виробу номер два”. Однак не зрозуміло, чому його упаковки конче треба розвішувати на вітринах кіосків, у тому числі й газетних, як прапори на саміті. Невже ні в кого не вистачить терпіння дійти до найближчої аптеки, тим більше, що їх зараз у Львові, як грибів після дощі.
Зрештою, можна продавати і в кіосках, але у вечірній та нічний час, аби не мозолити очі всім, кому не треба. Мені особисто, все одно, але я поважаю і тих, хто дотримується традицій класичного галицького виховання і не хоче, аби його шмарката дитина широкими очима розглядала серед білого дня на вулицях міста пози з “Кама сутри”, відтворені на однойменній продукції.
Картина друга: неестетична
Припустимо, що зустрічі цнотливого погляду з пакунками презервативів можна й уникнути. Однак споглядання оголеного жіночого тіла обминути не вдасться.
Йдучи вчора на роботу, я навмисне не полінувався порахувати кількість кіосків і газетних яток на проспекті Свободи. Налічив одинадцять. З дев’яти із них мені підморгували сумнівної краси кобіти, видрукувані на обкладинках різноманітних “интересних газет” та “искушений”. Уявивши, що така ситуація для просто доброчесної людини, як ніч на Святого Варфоломія для паризького гугенота, я поцікавився у продавця – пані Іри, чи не можна якось не так нав’язливо пропонувати свій товар. “Ну а чо я маю стидатися. Най стидаються ті, хто то друкує. Мені яка різниця, що продавати”. Проти такої високої логіки важко протестувати.
... Ще один кіоск у центрі. На вітрині дитяча газета “Левеня”, поруч із якою знову ж таки сумнівної привабливості форми якоїсь, так би мовити, дами. Якби така фотодіва змогла відкрити рота, з нього стовідсотково пролунала б вульгарна іншомовна пісня.
Створіння з газети на розкладці, розташованій напроти пам’ятника Шевченкові, привселюдно повідомляє: “Он взял меня на чердаке”. Подумки вітаю її з таким оборотом у житті, але таки не можу второпати, чому про це конче мусить знати весь Львів, увесь Тернопіль, увесь Франківськ.
***
Знайомий “народний психолог” вважає, що, коли людина навіть мимоволі протягом всього дня споглядає еротичну натуру, це цілком ймовірно може вилізти їй боком. І не тільки їй. Мовляв, молодих людей “стурбованого віку”, після перегляду такої “сексагітації” цілком може потягти на “подвиги”. Оскільки прищаві юнаки особливою популярністю не користуються, а на продажних жінок просто не вистачає грошей – вітай, Батьківщино, нового ґвалтівника. Навіть, якщо судження мого товариша не мають під собою жодного ґрунту і можуть бути висміяними будь-яким фахівцем, ситуація від того не стає менш сумною.
Еротична література користується ажіотажним попитом у кожній європейській країні. Але, певно, ніде, крім нас (і, можливо, наших родичів по “есенгешному” нещастю),”полуничку не продають під одним дахом із дитячим журналом чи церковним календарем. Навіть, якщо абстрагуватися від проблем моралі, то виглядає це просто паскудно. І навряд чи тут щось може змінити якась ухвала міськради чи поліція моралі. А якщо змінить, то хіба зовнішньо. Внутрішньо ми і надалі залишатимемося тими, хто продає-купує “порнуху” на центральній вулиці центральноєвропейського міста.
|
|
