Спокійне місто
RES PUBLICA
Львів – навдивовижу спокійне місто. Львів’яни – спокійні люди. Згадаєш, як вирувало місто наприкінці 80-х – на початку 90-х, – і не віриться, що це те саме місто й ті самі люди. Тоді найменше невдоволення владою могло вивести на вулиці тисячі, десятки тисяч людей. Сьогодні ми дивимося на тих, хто ще намагається опонувати владі, у кращому випадку, як на диваків. У гіршому – намагаємося знайти якийсь потаємний зміст у їх діях чи просто звинувачуємо у відсутності патріотизму та державницької позиції (влада ж бо – українська!).
Місто і ми разом із ним стали спокійнішими. Спокійними. Ми – звикли.
Звикли до перманентного руйнування міста так само, як звикли до осінніх дощів, до вранішньої кави чи до хамства дрібних чиновників. Ми звикли до риштувань, які приховують руїни у самому центрі міста, і не помічаємо, що вони стають таким же звичним елементом міського життя, як і трамваї чи таксофони. Звикли, врешті-решт, і до власної байдужості. Звикли, що втрачаємо безцінні пам’ятки архітектури. Пам’ятаю, років зо сім тому падіння одного балкона у центрі Львова було справжньою сенсацією. Про цю подію повідомляли інформагентства, писали всі газети. Люди обговорювали це в трамваях, на роботі. Телефонували знайомі з-поза меж Львова... Сьогодні таке повідомлення не те що не викличе ажіотажу – його просто не помітять. Хто помічає нечисленних активістів за збереження Львова, слова яких губляться у морі оптимістичних звітів міського чиновництва? Хто слухає відчайдушні крики фахівців, які намагаються нам довести, що діяльність львівської влади становить небезпеку для міста, для його архітектурного спадку? Ніхто. Усі спокійно спостерігають, як із чергового будинку падає черговий балкон. Як чергову, пробачте за банальність, перлину львівської архітектури обносять риштуванням, аби зайвий раз не турбувати спокійних львів’ян. Очі не бачать – серце не болить.
Усе наче так і має бути. Ніби руйнування чергової пам’ятки древнього Львова – нормальне і прийнятне явище. Міський голова розводить руками: а що, мовляв, поробиш – немає коштів. Його підлеглі показують стоси паперу – погляньте, ось наші звіти, плани. Будуть кошти – обов’язково все врятуємо. Ми згідливо киваємо головами: немає грошей – то й немає. Може, колись будуть... Може, колись щось врятуємо...
Кажуть, що люди, які живуть в умовах воєнного часу, інакше реагують на смерть. Так і ми стали інакше реагувати на вмирання нашого міста. Інакше. Спокійно.
Ми спокійно ставимося до регулярних обіцянок врятувати пам’ятки. Вони все руйнуються, а ми знову і знову віримо черговому запевненню, що все буде добре. І докази, що “все буде добре”, нібито є, і вони знову і знову нас заспокоюють. Ось історичний центр Львова включили до переліку Всесвітньої історичної спадщини ЮНЕСКО (міська влада навіть розмалювала з цієї нагоди кілька трамваїв). Ось Президент видав Указ “Про збереження історичної забудови у центральній частині Львова”. Ось підрихтували кілька будинків на вулицях, де проїжджатимуть учасники саміту президентів Східної та Центральної Європи. Ось виселили кількадесят сімей із гостроаварійних будинків... Нас кілька років поспіль годують баєчками, що ось-ось – і кошти надійдуть, і пам’ятки будуть врятовані. Після кожного візиту міського голови до Києва чуємо переможні реляції: “уряд виділив стільки і стільки”, “Президент особисто доручив...”. Так і уявляєш собі Леоніда Даниловича, який плаче над зруйнованим львівським будинком, чи Віктора Андрійовича, який не може заснути, думаючи-гадаючи, де взяти мільйон гривень на порятунок Бандінеллі.
Насправді ж ми просто шукаємо собі виправдань, аби не хвилюватися. Аби жити спокійно і не перейматися тим, що наше місто руйнується. Вистачить нам і власних побутових проблем. А те, що прийдешні покоління городян славного міста Лева зможуть побачити хіба що Ратушу (хоча ні, кажуть, вона теж руйнується) і кількадесят будівель, які не змогли здолати ані час, ані наша байдужість, – то вже проблема прийдешніх поколінь. Зрештою, скаже хтось, змінюються часи, повинно змінюватися й місто, а на місці древніх будівель мають постати монстри з бетону і скла.
Міській владі годилося б про всяк випадок сфотографувати всі наявні пам’ятки. Може, хоч так – у вигляді фотознімків – їх зможуть побачити ті, хто колись народиться у цьому місті. Можна було б навіть створити постійно діючу галерею “Пам’ятки, які були в нашому місті”. Відкривати таку галерею, напевно, варто світлиною, на якій знято голодних учителів на тлі руїн древніх споруд. Точний портрет Львова кінця ХХ століття... Гарна ілюстрація чиєїсь діяльності та чиєїсь байдужості...
Олег БАЗАР
|
|
