Закордон нам допоможе
ДИВЕРСИФІКАЦІЯ
Покладатися на підтримку закордону стало для нас звичкою вже досить давно. Пам’ятаєте крилаті фрази “Заграница нам поможет”? Ми інколи настільки віримо в це, що перестаємо думати і робити самостійно. Щоби не перевантажувати матеріал численними прикладами з історії, я спробую обмежитися лише деякими досягненнями останнього десятиліття.
З закордону ми “переписували” модель розвинутої країни, яку хочемо побудувати. Різниця полягала лише у векторі – Схід чи Захід? Ця суперечка, зрештою, не закінчена й до сьогодні: українці з рівновеликими зусиллями апелюють то до російської величі, то до потреби європейської інтеграції. Власних спостережень нам бракувало, тож в Україну щороку приїздить численний штат іноземних консультантів, який вчить нас усім проявам їхньої моделі держави та суспільства.
Негативний чинник шаленої інфляції, коли до грошей свого часу долучали відрізні купони (де ви, часи мого мільйонерства?) ми намагалися подолати за рахунок допомоги інших держав та їхніх грошей (кредити, позики, доброчинність). Приповідки того часу живі й до нині: “добре бути українцем в Америці й любити Україну”; “українець живе в Канаді – і будує Україну, а хохол живе в Україні – і заважає будувати Україну” тощо. Відгомін того часу сьогодні проявляється у тому, що один долар – це завжди більше п’яти гривень п’ятдесяти п’яти копійок. Це можна спостерегти хоча б за тим (аж до огидного, “гнутоспинного”) ставленням продавців “української сувенірщини” до іноземців, за тим презирливим киданням гривні в касовий апарат.
Рекомендації Заходу ми намагалися виконати, щоб отримати чергову порцію допомоги: скасовували смертну кару (а могли б Онопрієнкові й узагалі все пробачити), впорядковували бюджет, адміністративну систему, вступали в “Партнерство заради миру” – і все закінчувалося одним: “Дайте на розвиток стабільності!..”
Ми добре навчилися прикрашати фасади будівель написами MacDonalds, Coca-Cola, виводити на парканах замість трьох знайомих букв fuck і говорити “о’кей” із будь-якого приводу.
Навіть Міністерство закордонних справ почало виконувати функції міністерства справ внутрішніх. Ми не ловимо злочинців, напевно, тому, що не знаємо критеріїв їх визначення. Павлу Лазаренкові треба було виїхати за кордон, щоби ми дізналися про його зловживання. Жердицького спіткало те саме лихо. Жив собі в Україні... Жив, поки не виїхав до Німеччини – і відразу ж українці (вслід за ганноверським судом) почали кричати, що він злодій. Авторитет закордону настільки сильний і вагомий для нас, що навіть Верховна Рада прийняла рішення про арешт депутата без того, щоб він повернувся в Україну й розказав, як же так сталося. Враховуючи закордонну поміч, я розумію: повернеться в Україну, перестане бути злочинцем. До наступного закордонного відрядження.
Нам не потрібно думати, вирішувати чи спостерігати. Усе це зроблять за нас. Ми в це віримо – і ми це сприймаємо.
Як-от я, наприклад, думав, що Бузина зі своїм творінням про Шевченка-вурдалака сам такий вродився, аж поки не натрапив на повідомлення про те, що одна з найбільших американських газет – “Вашингтон пост” – виступила з пропозицією демонтувати пам’ятник Шевченку у Вашингтоні. Як пише інтернет-видання Uatop, на думку цієї поважної газети, великий український поет був ідолом комуністів, а ще він ненавидів євреїв та поляків... Щоправда, до істерики у мене не дійшло, бо тут же я прочитав і цитату з Мадлен Олбрайт про те, що світ став більш вільним не тільки завдяки Джеферсонові, але й завдяки Шевченку. Можна зітхнути з полегшенням і залишити “Кобзар” вдома.
Можна не закривати чорнобильську атомну, все одно грошей не дають, можна не пустити Кваснєвського до України (побратими ж ми із Краковом, врешті-решт), можна запросити Папу Римського і взяти у Світового Банку гроші, щоб у Львові вода з’явилася, можна сказати, що газ ми крадемо. Усе це – можна. Тому, що ми віримо: саме такі ми й потрібні Європі, світові та усім-усім...
Сергій СМІРНОВ
|
|
