"Він не боявся дракона й ігнорував паспортний стіл"
Нібелунги з"ясовують стосунки у Києві
КУХНЯ
Катерина СЛІПЧЕНКО
Ідуть до нас сказання предивні з давнини про витязів діяння, як билися вони, як учти учтували, як голосили вдови, як царства будували... Хто слухати готовий?
“Пісня про Нібелунгів”
Тих, хто був готовий слухати “сказання” у викладі театральної антрепризи “Театральне товариство 814” під головуванням незрівняного Олега Меньшикова, у Києві було багато, як гунів. Світова прем’єра цієї широко розрекламованої вистави відбулася у Києві минулого уїк-енду.
“Кухня” – п’єса молодого київського (на жаль, із уже звичним префіксом “екс”) драматурга Максима Курочкіна справді “предивна”. Вона складається із кількох часових шарів: епоха Нібелунгів, кухня старовинного замку, спогади героїв.
Важко уявити, як уживаються на одній кухні персонажі з іменами, наприклад, Гюнтер та Фєдя. Але ж уживаються якось досить дружньо, жваво і постмодерно.
Гюнтер (Меньшиков), що чимось нагадує булгаковського Воланда, наказує підняти міст – і всі залишаються у замку до якогось загадкового весілля, яке врешті-решт виявляється весіллям Кримгільди та Атілли. Зрештою, переказувати сюжет цієї історії – дуже невдячна справа. Надто багато в ній переплетено пристрастей, інтриг, доль і часів. Але наприкінці все вибудовується у чітку драматургічну структуру, яка водночас є досить рухомою. Такою, що відкриває безмежний простір для акторської імпровізації.
Багато вже було (і, не сумніваюся, ще буде) закидів стосовно Меньшикова-режисера. Є у виставі й моменти певної неузгодженості персонажів, певної невиправданої статичності у мізансценах. Але фатальний брак режисури не відчувається, всі ці “блохи” належать радше до “сируватості” вистави. Режисура Меньшикова є скоріше “акторською”. В ній не відчувається диктату, але є співпраця з однодумцями. Принаймні так виглядає кінцевий продукт: кожен є органічним у тому, що він робить, а тому (попри всі недоробки) ця вистава є дуже цілісним і живим організмом. Власне така “м’яка” режисура при потужному акторському потенціалі трупи передбачає волю у пересуванні карколомними переходами “Кухні” – і скидається на те, що вистава таки набере потрібних обертів.
Що ж стосується Меньшикова-актора, то тут, напевне, не матимуть до чого вчепитися навіть найприскіпливіші критики. Хоча ті його шанувальники, які найбільше шаленіли від “Покровських воріт” або “Сибірського цирульника”, можуть виявитися розчарованими: Меньшиков перекрив фонтан своєї енергії, його акторська гра набула дещо іншого забарвлення. Він надає перевагу грі-спостереженню, грі-міркуванню. Меньшиков уже більше не піниться, як водоспад. Його можна порівняти радше із глибоким морем-океаном, на який можна дивитися все далі углиб і углиб. Але не хвилюйтеся, панове, знаменитий Меньшиковський шарм – на місці. Він грає всім своїм безмежним арсеналом: заворожуюча міміка, чудова пластика, багатство голосових нюансів, володіння широкою емоційною палітрою... Словом, Меньшиков-Гюнтер є безсумнівним центром вистави, але не тим центром, що тягне на себе ковдру.
Але іншим акторам часові мандрівки даються також без особливих проблем. Особливо варто сказати про роботи як завжди зворушливого і тонкого Олександра Сіріна (кухар гарячого цеху) та Олексія Горбунова (Гаген). Останній – прекрасний український актор, відомий, зокрема, за стрічками “Кисневий голод” та “Фучжоу” – у ролі хитрого, сильного рушія всієї нібелунгівської трагедії є своєрідним сталевим стрижнем вистави і чудово контрастує у дуеті з майже гутаперчевим меньшиковським Гюнтером.
Дуже видовищна (сценографія А. Попова, костюми І. Чапуріна) вистава явно відкидає здобутки “бідного театру”, а разом із “атмосферною” звуковою доріжкою Б. Гребенщикова, яка лише невеличкими шматочками примушує згадати про легендарний “Акваріум”, навіть запхані у колишні енкаведівські катівні персонажі примудряються зберегти театрально-кухонну атмосферу. Сценографія є настільки активною, а постановка в цілому такою емоційною і насиченою, що дозволяє абстрагуватися від цілком непристосованого приміщення. Особливо якщо не дивитись у зал.
Поза сценою Меньшиков щедро роздавав інтерв’ю і клявся у любові до київської публіки. І щось було у цих клятвах трохи мазохістичне: складно любити публіку, в якої під час усього майже чотиригодинного дійства безперервно дзвонять телефони, важко полюбити зал, де невитравний дух “совка” змішується з духом новітнього хамства. Напевно, організаторам варто було б докладати до квитків певні роз’яснення та витримки з нещодавно виданих знакових підручників “Шкільний курс літератури. Короткий зміст творів”. “Десь далеко є країна, де говорять правду на кухні”, – написав колишній киянин Максим Курочкін. Що ж, його “Кухня” у черговий раз розповіла правду не лише про вже всім відому геніальність Меньшикова, а й про те, що в організації нашого театрального процесу є глобальні проблеми.
|
|
