Геостратегічні концепції початку ХХІ століття
Олег ШАБЛІЙ
Нові аспекти геостратегії на початку ХХІ ст. пов’язані з корінною зміною політичної карти світу після розвалу комуністичної системи, закінчення холодної війни, з появою нових держав у Євразії, точніше, у Центрально-Східній Європі, на Кавказі і Центральній Азії.
Ні політична географія як галузь суспільної географії, ні геополітика як наукова дисципліна, що лежить на межі політичної географії і політології, за останніх 9-10 років не розробили фундаментальних концепцій і доктрин, які б адекватно відображали суттєві зміни у глобальному розподілі великих сил (перетворення світу із двополюсного в однополюсний) і, відповідно, зміни у відносинах між країнами (їхніми групами).
В останнє десятиріччя, після розпаду світової комуністичної системи, після закінчення т. зв. холодної війни і створення однополюсного світу на чолі зі США розвинулися три геостратегічні доктрини, що стосуються глобальних політичних процесів майбутнього. Дві з них (доктрина Самюеля Гантінґтона і доктрина Збігнєва Бжезінського) є, по суті, доктринами, що випливають із геостратегічних інтересів США і передбачають їхнє домінування у світі; третя – доктрина Олександра Дугіна – має у своїй основі російсько-імперські інтереси і передбачає домінування Росії у Євразії, а, отже, і в усьому світі. У кожній із цих доктрин певне місце належить Україні.
Доктрина С.Гантінґтона викладена автором у книзі “Зіткнення цивілізацій та межа світу” (1996 р.). Центральним, базовим постулатом цієї доктрини є те, що людство вступило у нову фазу розвитку і самоусвідомлення, де головними є не західні цінності (громадянське суспільство, лібералізм, масова культура і т.п.), а консерватизм, національні, в т.ч. релігійні традиції, самобутність народів, їхній опір вестернізації тощо. На противагу західній цивілізації з її невпинною тенденцією до глобалізації шляхом економічного, культурного та інформаційного імперіалізму тепер у Євразії формуються ще дві потужні цивілізаційні системи: азійська (буддистсько-індуїстська у складі Китаю, Японії, Індії, Індонезії, Кореї, Таїланду, Бірми, Малайзії) і мусульманська з країнами Близького і Середнього Сходу, частково Кавказу і повністю колишньої радянської Середньої Азії. С.Гантінґтон не зараховує до західної цивілізації велику частину Євразії, що позначена візантійсько-православною традицією, зокрема: Росію, Білорусь, частково Україну, Молдову, Румунію, Болгарію, Сербію, Македонію, Грузію і Вірменію. Це пов’язано з тим, що визначальним у цивілізаційній концепції автора є два чинники: релігійний і етно-ментальний, які “фундаментально формують характер народів”. Візантійська цивілізація в цьому аспекті характеризується духовною інертністю Церкви (православної), схильністю народів до авторитаризму і диктатури, сакралізацією керівництва держави (монарха, президента) тощо.
У цьому контексті Україна опинилася на стику трьох цивілізацій: західної, візантійської і мусульманської. Її положення повністю межове. Навіть самі межі частково проходять територією народу України. Західна Україна належить значною мірою до західної, а Східна – до візантійської, Крим (частково) – до мусульманської цивілізацій.
Французький політолог Ален Безансон у книзі “Кордони Європи на сході і російське питання” вважає, що Україна, яка належить до т. зв. “візантійської дуги”, опинилася в епіцентрі протистояння цивілізації Заходу і православного Сходу. Останній є зоною імперських інтересів Росії. Ця зона від Балтики до Балканів, тобто Балтійсько-Понтійський простір, є цивілізаційно нестабільною, хоч якихось серйозних конфліктів (крім югославського) тут не спостерігається. Однак, якщо свідомо не працювати над виробленням геостратегії України, як межової країни у глобально-цивілізаційному контексті, то можливі диструкційні геополітичні процеси, кінцевим результатом яких може стати її розпад.
Доктрина Збігнєва Бжезінського найбільш повно викладена у його книзі “Велика шахівниця: головні цілі американської політики”. “Велика шахівниця”, за З.Бжезінським, – це Євразійський континент із його державно-національним, історико-культурним і релігійним розмаїттям. З.Бжезінський базує свою геостратегічну позицію на світовому домінуванні США після розвалу комуністичної системи.
З.Бжезінський вводить “шахові” поняття: геостратегічних гравців і геостратегічних осей. Геостратегічні гравці – це держави, що мають спроможність і національну волю застосувати силу чи вплив поза своїми кордонами для того, аби змінити – відповідно до інтересів Америки – наявний геополітичний стан справ. Вони мають потенціал або передумови бути геополітично непостійними. Через якісь причини – жадання національної величі, ідеологічної реалізації, релігійного месіанства чи економічного зростання деякі країни прагнуть здобути регіональне домінування або ж глобальне утвердження.
Водночас “геополітичні осі – це держави, чия важливість походить не з їхньої сили і мотивації, а радше з уразливого розташування та з наслідків їхніх потенційно несприятливих умов для поведінки геостратегічних гравців. Найчастіше геополітичні осі визначаються географічним розташуванням, що в деяких випадках надає їм особливої ролі або у наданні доступу до важливих районів, або ж у відмові сильному гравцеві у ресурсах. У деяких випадках геополітична вісь може діяти як захисний щит для важливої держави або навіть регіону”.
Автор доктрини визначає на політичній карті Євразії, як мінімум, п’ять основних й активних стратегічних гравців (Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія) та п’ять геополітичних осей (Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран). У цьому контексті геополітична вісь України полягає у її “уразливому розташуванні” стосовно, передусім, геостратегічного гравця Росії, яка традиційно зачіпає геостратегічні інтереси США.
На думку З.Бжезінського, Україна є новим і важливим простором на Євразійській шахівниці, є геополітичною віссю, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати і саму Росію. “Без України, – пише автор, – Росія перестає бути євразійською імперією”. Без неї вона ще претендує на азіатську імперію. Підкорення України Росією знову дає їй широкий вихід до Чорного моря, а людські і природні багатства України негайно були б поставлені на службу імперським інтересам Росії. Водночас Польща – важливий провідник євразійських інтересів США – перетворилась би у державу-вісь. Тому як в інтересах США, так і в інтересах Середньої Європи, Польщі і України, зокрема, є посилення західного геополітичного та геостратегічного вектора України.
Нарешті, геостратегічна доктрина Олександра Дугіна, викладена ним у книзі “Основи геополитики. Геополитическое будущее России” (1996). Основні положення цієї доктрини такі:
1) Росія є і залишиться імперією, геостратегічні інтереси якої є протилежними до аналогічних інтересів атлантичних країн, зокрема США і Великобританії; 2) кінцевою геостратегічною метою Росії є утвердження її як імперії на всьому євразійському материкові – від Лісабона до Владивостока, від Гельсінкі до Джакарти; 3) російсько-євразійська імперія матиме ієрархічну побудову: геостратегічними центрами, що підкоряються Москві, мають бути Німеччина з її володінням над усією Західною Європою, Японія з володінням над усією південно-східною Азією та Індія з володінням над півднем Азії; 4) основними ворогами Росії на Євразійському материку є Китай, Туреччина та Україна; 5) для їхнього повного й остаточного підкорення необхідно кожну з них розчленити.
Декомпозиція України передбачає не лише втрату державної незалежності, але й поділ між різними структурними компонентами ієрархічно побудованій євразійсько-російської імперії. Так, Західну Україну передбачається (разом із Польщею, Словаччиною та Угорщиною та ін.) передати до рук Великонімеччини.
Загальний висновок: 1) мало не в усіх геополітичних і особливо геостратегічних концепціях і доктринах, що мають глобальний сенс і розроблені представниками великих держав світу після падіння комуністичної системи важливе місце займає Україна. Це пов’язано, головним чином, із особливостями її географічного положення; 2) ці концепції і доктрини слід уважно дослідити з метою вироблення стратегічної доктрини України, яка б відповідала інтересам українського народу. Необхідно також вивчити історію геополітичних доктрин і концепцій самої України та її сусідів, особливо Росії і Польщі.
|
|
