Смішно, панове? Значить, будем жити!
Незважаючи на "крутий час". А можливо, якраз і завдяки йому...
Світлана АНТОНИШИН
Часи бувають різними. Трагічними, драматичними, чорними, трохи світлішими, кризовими, переломними... Тепер ось – за визначенням письменника Романа Дідули – переживаємо круті часи. Може, колись настануть і щасливі. Та до них ще дожити-додибати треба. А судячи з погоди за вікном, котра, як відомо, теж буває різною: політичною, економічною, суспільно-психологічною й водночас, на диво, несприятливою, дибати чи то пак – жити доведеться довгенько.
Рецептів, як забезпечити собі та ближнім довголіття, на відміну від часів і погод, не так уже й багато. Один із найуніверсальніших і найбезпечніших приписів – сміх.
Для літератора сприймати й оцінювати людей і сьогоденні життєві реалії саме так, а не інакше, тобто крізь призму добродушного гумору і здорового філософського скепсису, і писати про це саме так, а не по-іншому (сиріч, весело!) – це природно, як дихати. Зрештою, бути природним або інакше – самим собою, то неписаний закон для будь-якого поважного письменника. Поважного не в розумінні нахмареного чола.
Хоча... Чи не забагато серйозності в нашій серйозній прозі? Трагізму – до надриву і безпросвітності, ускладненості – до закодованості, психологізму – до божевілля?
Stop! А чи не хочете ви, шановна, аби автор трагічного світобачення (Олесь Ульяненко, скажімо) бавив читача веселими історійками, Євген Пашковський писав короткими реченнями і чіткими абзацами, а Юрко Гудзь, замість заглиблюватися у підсвідоме, продукував забійні детективи? Крий, Боже! Я усім своїм читацьким єством “за” хороших і різних...
Отже, “Крутий час”. Місце дії: село Кривче-Золоте, тота дивовижна точка на планеті, “де місто (мабуть, Львів —С.А.) хотіло змести село з лиця землі, але через кризу не змело і, певно, уже не змете, натомість із різницею між селом і містом тут повний порядок, нема жодної різниці, навіть межі нема...” Час дії відомо який: наші, рідненькі, круті – дев’яності. Головні персонажі, ну, звісно ж, жителі Кривчого-Золотого, а це: мер міста, чиновник-приватизатор пан Маліочка, дуже активний партійний діяч Гобко, гість із далекого карпатського колгоспу, тепер КСП, голова Бобеляк, у якого “так нема, шоб хтось не випив”, але якого ще ніхто не перепив. Окрім того, просимо вітати: вуйка з Америки, вуйка з Австралії, цьотку з Франції, доцента інституту Долежальського, який з усіма “в дошку свій”, і ще багато всякого народу. Та не просто народу, а по-своєму знакових постатей тих самих крутих дев’яностих.
Роман вельми густонаселений. Комусь може видатися навіть перенаселеним. Бо, хочемо цього чи не хочемо, але нам, “крутим”, “закрученим” і геть “викрученим”, разом варитися в одному казані.
Отже, письменник Роман Дідула про себе, свій час і про су-час-ників. Про своїх сусідів-односельців і сусідів у висотному будинку, а висотний будинок, де мешкає-працює автор, “одиноко стоїть край села і край міста”. Ота “межа” – не тільки дуже зручний для митця “спостережний пункт”, а й своєрідний символ “перехідної доби”, де люди пристосовуються до ринково-базарних умов життя і кожен по-своєму сприймає кризово-костоломну епоху. І найперше, цікаво, як цю епоху сприймає він, Роман Дідула, письменник, громадянин і, без сумніву, головна дійова особа роману.
За рівнем авторської присутності роман “Крутий час” сміливо можна вважати автобіографічним або своєрідними мемуарами про сьогодення. Письменник відкрито присутній скрізь. Передовсім, природно, у своїх небайдужих роздумах про політику і політиків, закон і беззаконня, про занапащену економіку і кризу в мізках... Так, це публіцистичні відступи. Але вони дотепні, сповнені тонких спостережень і несподіваних, часто парадоксальних висновків. А ще ці відступи, як звичайно, не просто роздуми, а вишукані сатиричні алегорії. (Хочете переконатись? Прочитайте розділ “Політика любить політиків”).Тому вони аж ніяк не псують добротної художньої тканини роману. Навпаки, ще й зміцнюють, увиразнюють її фактуру й уяскравлюють барви.
Отже, письменник роздумує, сперечається, оповідає. Ні, не оповідає. Він просто живе. Ходить на прийом до мера міста, оббиває пороги райадміністрації, і особисто пана Маліочки, бо ж йому треба приватизувати вуйкову квартиру, на жаль, вуйко не вічний... Організовує, за прозорим натяком того ж Маліочки, грандіозний виїзд на природу з усіма належними щодо вуйкової квартири наслідками. Із дивовижною, ну просто-таки геніальною легкістю автор потрапляє у всілякі історії, ситуації, халепи, вперто виплутується з них, щоб завтра неодмінно потрапити в нову історію. І розповісти про це абсолютно відверто, із зворушливою щирістю.
Вочевидь, на переконання Романа Дідули, це той спосіб самоусвідомлення і самовираження, що викликає у читача граничну довіру до Слова. Адже автор – не деміург, не щасливий володар тоги, він просто один із нас. Він живе “в часі” (хтось би сказав – “у матеріалі”), він тією чи іншою мірою “дружить” зі своїми героями, тобто щоденно спілкується з ними, бо це люди його долі, а від долі, відомо, далеко не втечеш...
І, якщо ви знайдете часинку, аби прочитати роман, думаю, не пошкодуєте. Знаєте, воно інколи корисно зазирнути до дзеркала, тим більше, що в цьому дзеркалі ми всі разом: і круті, і закручені, і навіть господар “кімнати сміху”.
|
|
