Куди рухається Рух?
НРУ: "Україні потрібні зміни". Ці зміни мають починатися з самого Народного руху України
НАПЕРЕДОДНІ
Кость БОНДАРЕНКО
Кожна партія рано чи пізно переживає конфлікт поколінь. Цього уникнути неможливо. Тих, котрі були радикалами десять років тому, нині сприймають як угодовців. Натомість підростає нове покоління політиків – радикали своєї епохи. Історія завжди ставить нові завдання. Миколу Костомарова, якого вважали в середині ХІХ століття лібералом і людиною передових поглядів, якого студенти виносили на руках після його лекцій, наприкінці ХІХ століття публіка освистала і затаврувала як безнадійного ретрограда. Майже така сама ситуація спостерігається й у середовищі націонал-демократичних партій, насамперед Народного руху України.
На початку 90-х років усі сили Народного руху та інших національних сил були кинуті на боротьбу з комуністичним режимом. Антикомуністична революція у нас поєдналася з національно-визвольною та демократичною – вийшла триєдина революція. Але старше покоління борців, за інерцією, продовжує будувати державу, домагатися демократизації та воювати з комуністами. При цьому варто згадати старі слова Бориса Пастернака: “Какое, милые, у нас тысячелетье надворе?”. Комуністи як політична сила не є нині актуальними, – соціологи констатують падіння їхнього рейтингу, а Адміністрація Президента провела чимало талановитих операцій, спрямованих на подріблення лівого руху в Україні. Тим паче, що “модерне москвофільство” українських лівих не надто схвалюють і в Росії, – там навчилися використовувати більш ефективні важелі впливів. Але українські праві не помічають цих важелів.
Задаймося питанням: хто нині більша загроза для України: Симоненко чи ті політики, котрі закликають до більш тісної інтеграції та зміни векторів зовнішньої політики? Нині націонал-демократи ладні йти на компроміс із олігархами, при цьому не помічаючи, що вони є більшою небезпекою для України, ніж комуністи. Та і гасло “розбудови держави” теж втратило свою актуальність. “Розбудова держави” – це антонім до “Адміністративної реформи”. Ми вже і так розбудували свою державу по саме нікуди. Тепер настав час її вдосконалювати, робити державу більш ефективною у вирішенні тих чи інших питань. Варто відчувати різницю між термінами “ефективний” і “ефектний”. І пам’ятати, що час ефектів минув – тепер потрібна конкретика.
Єдине актуальне сьогодні гасло – гасло демократизації. Але тут знову-таки помітна певна суперечність і підміна понять. Нинішня влада антидемократична? Очевидно. Але ж нинішня влада – антикомуністична та державницька, – це також очевидна річ. Тому заради боротьби з комунізмом і збереження держави варто пожертвувати демократією, – така логіка окремих політиків із націонал-демократичного табору. У тім то й річ, що революція, розпочата наприкінці 80-х, має тривати. А відмова від одного складника на догоду двом іншим може розцінюватися лише як угодовство.
Народний рух України – яскраве свідчення певної роздвоєності націонал-демократичного середовища та певного конфлікту поколінь. І це – не конфлікт за віковою ознакою. Глибоко шанований мною Михайло Косів більш молодий душею, ніж дехто з молодих рухівців. Останні голосування у Верховній Раді – і щодо питання Віктора Жердицького, й у справі Анатолія Засухи – показали, наскільки чіткий поділ у фракції НРУ. І тепер цілком актуальним стає питання: а чи не назріли в Русі зміни? Чи не час провести “зміну варти”, – можливо, попередня вже втомилася? Нинішній лідер Руху Геннадій Удовенко не раз говорив про можливість своєї відставки. Найбільш гостро це питання постало торік, після президентських виборів, абсолютно провальних для НРУ. З можливим відходом Геннадія Удовенка виникають чотири основні сценарії “зміни варти”.
Сценарій перший. Лідером НРУ стає Михайло Косів. Цей політик, звичайно, займатиме більш конструктивну позицію, ніж Геннадій Удовенко (іноді складається враження, що Геннадія Йосиповича хтось вчасно смикає за лікоть, і він стає надто слухняним, – цієї “слухняності” немає у Косіва). Але Косів буде душею та ментально з молодшою генерацією і з рухівськими “ідеалістами”, а водночас намагатиметься бути “своїм” для ровесників. Утім, можливо, Косів зможе втілити принцип В’ячеслава Липинського, який стверджував, що для ідеальної політичної моделі необхідно енергію молоді поєднувати з досвідом старшого покоління.
Сценарій другий. Лідером НРУ стає Олександр Лавринович. Це – антипод Косіва, хоча Лавринович і належить до молодшого покоління. У газетах не раз висловлювалися припущення про близькість Лавриновича до середовища вулиці Банкової. Та Лавринович швидше за все погодиться очолити об’єднану партію – НРУ-УНР-ПРП. При цьому політика правоцентристського середовища стане прогнозованою та прозорою.
Сценарій третій. Лідером НРУ стає Тарас Чорновіл. При цьому партія радикалізується, стає значною мірою непередбачуваною. Якби в Україні були чесні парламентські вибори – ця партія могла би здобути доволі значний відсоток голосів. Що більше, вона стала би притягальним моментом як для інших націонал-демократичних партій (з метою створення потужного центристського блоку), так і для протестного електорату (як електоральної основи на майбутніх виборах). Оскільки ж у нас вибори не є чесними (це доводять результати квітневого референдуму), то варто сподіватися, що “всі сили старого світу” будуть кинуті проти Руху. Рух опиниться перед небезпекою “існування в умовах максимально ризикованого ризику”, як висловлювався Мартин Гайдегер. Звичайно, цей шлях болісний, тривалий, і при його впровадженні за межами
об’єднавчих процесів (навіть за межами Руху) опиниться чимало значних фігур.
Але, на нашу думку, саме така “шокова терапія” потрібна нині Руху, щоби він міг претендувати на свої 25% зразка 1991 року, а не на 2,5% зразка 1999.
Є і четвертий сценарій. Центристські партії відмовляються від об’єднання.
Лідери залишаються ті ж самі. На виборах 2002 року виступає не об’єднана партія, а блок ПРП-НРУ. При цьому йтиметься не про тісну інтеграцію, а про те, хто кого перепрацює і хто здобуде більшу прихильність електорату – ПРП чи НРУ. Та вже зараз, за даними соціологічних досліджень, проведених Інститутом політики, в Західному регіоні України ПРП зрівнялась і навіть частково випереджає Рух за популярністю серед населення. Це – явний сигнал тривоги. І Руху варто задуматися на тим, коли і який сценарій утілювати в життя. Бо після виборів 2002 року можуть виникнути й інші сценарії розвитку, і не лише внутрішньопартійного, а і загальнополітичного.
Шкода, якщо при цих сценаріях Народному руху України – партії, яка відіграла найбільш визначальну роль у становленні України як незалежної держави, – відводитиметься роль політичної “масовки”.
|
|
