Львівські кіномани єднаються
CINEMA
Вікторія ПРИХІД
“Чи любите ви кіно, як люблю його я?” – питався колись містер Фйорст із кінофільму “Людина з бульвару Капуцинів”. Либонь точнісінько такі ж слова повторює час від часу Олег Яськів, віце-президент обласної Ліги інтелектуальної творчості. Він настільки перейнявся гедоністичною проблемою кіноманів, що аж створив разом із друзями власний кіноклуб.
Природно, що в сучасної людини, яка постійно заклопотана насущними проблемами, виникає звичайнісіньке людське бажання гарно відпочити. Комусь для цього вистачає газети і канапи, комусь – лише канапи, ще хтось воліє “ вбивати” час у барі за рогом, але більшість, думаю, ви погодитеся, просто втуплюється у синій екран телевізора. Далі все залежить лише від власних уподобань і можливостей усе того ж телевізора. Єдина перепона, а особливо для інтелектуальної сатисфакції окремих людей, – це пропозиції телеканалів, які часто не виходять за межі бойовиково-еротично-мелодраматичного жанру. Виходом для тих, хто має хоч якісь фінансові можливості, може стати кіно- та відеопрокат, але і їх пропозиції не вельми відрізняються від телевізійних.
Мабуть, така ситуація добряче “дістала” Олега Яськіва, через що він і вирішив зайнятися майже благочинністю – показувати “хороше” кіно усім спраглим (майже як згадуваний вище містер Фйорст).
Уперше свою мрію йому вдалося втілити в приміщенні на Погулянці, кустарні умови якого нагадували радше банальний відеосалон із єдиним телевізором, по якому й транслюються всі відеофільми (пригадуєте, з десять років тому, десь у 90-х, такі заклади були особливим шиком). Але причиною відвідин цього кіноклубу стали оригінальні презентація і репертуар фільмів, та й плата за перегляд була суто символічною: хто скільки може.
Згодом, через суто побутові проблеми, кіноклуб змушений був перебратися до студентського клубу університету ім. І. Франка, де все відбувалося за “накатаною” вже схемою: маленька презентація, в якій ішлося про акторів, режисера, фільм; його демонстрація й невеличке обговорення після закінчення. Репертуар для перегляду так само підбирав пан Олег – із власної відеотеки, яка зараз налічує більш як 500 фільмів. Концепцію відбору він пояснив так: “Я не підбираю фільми за принципом “оскароносності”, бо не погоджуюся із прийнятою в професійних кіноколах ієрархією цінності фільму, за якою нагороди “Оскара” є найціннішими, потім – відзнаки Канн, потім – Венеції і аж потім – Берліна. “Берлінські” чи “каннські” фільми інколи бувають найкращими. Та й показувати я волію некомерційне кіно, хоча й тут догматики не існує. Якщо таке кіно є добрим, то чого б його не “крутити”?”
З лютого цього року кіноклуб знову переїжджає, але тепер вже у “Ляльку”. Бальзамом на душу пана Олега став той факт, що там є великий екран. Уже в “Ляльці” він міг тішитися у повну силу: згадуваний екран, купа глядачів, збільшення фінансових можливостей для закупівлі нових фільмів. Хоча, як зізнався пан Олег, особливого заробітку з показу фільмів він не має, зате може хоч якось поновлювати відеотеку новими фільмами. Бо щоб дістати чи записати хоч якісь хороші та якісні фільми, треба їхати у Київ: там діапазон репертуару і рівень ліцензованості відеопродукції досить високий.
Важко, наприклад, у львівському прокаті знайти фільми Джармуша, братів Коенів, Годара чи Бунюеля, не кажучи вже про документальні кінострічки. Тому пан Олег і відшукує їх бозна-де, щоб забезпечити ексклюзив своїм глядачам.
Реакція ж останніх буває дуже різною. Але Олег Яськів упевнено каже, що навіть незважаючи на всі його старання, смаки аудиторії таки дуже залежать від піару. Наприклад, найбільш “оглядальними” навіть у такому, здавалося б, елітарному “ляльківському” кіноклубі були “Сибірський цирульник”
(на презентацію якого прийшли до 200 чоловік) чи “Схід-Захід” – фільми, розраховані насамперед на комерційний успіх. Але думаю, що дорікати за толерантне ставлення до прихильності глядачів до таких мелодраматичних картин не варто. Ну що ж поробиш, коли людям, попри все, потрібні великі пристрасті чи гострі відчуття. Приємніше ж плакати через емоційний виплеск, викликаний ніжністю та силою почуттів, пережитих разом із героями, аніж через відсутність гарячої води чи засобів для існування. Та й, зрештою, проблему формування смаків “Поступ” зачепить якось іншим разом, а наразі – зі слів Олега Яськіва – можемо лише констатувати, що показувати некомерційне кіно у нас невигідно і “несатисфакційно”. Тому й боїться він, що донести до аудиторії перли німого кіно чи того ж Бунюеля, організувавши тижневі покази на кшталт фестивалю, буде складно. Хоча спроби організувати фестиваль авангардного кіно закінчилися не так уже й погано: наприклад, подивитися анімаційний фільм “Жовтий підводний човен” чи балет Моріса Бежара виявили бажання таки чимало глядачів.
Однак після розмови з паном Олегом про категорії “хорошого” кіно я таки утвердилася в думці, що якихось лекал чи зразків для цього поняття немає: у кожного вони індивідуальні. Крім того, я ніколи не розуміла поняття “кіноман”, бо мені завжди здавалося, що кіно не можна не любити, його люблять усі, себто кіно, воно і в Африці – кіно. І лише тепер я зрозуміла, що справжній кіноман – не той, що дивиться те, що подобається, а й дивитися усе, що існує, майже як кінознавець. Так само, як книгоманом є той, який читає не тільки улюбленого автора, але й усе те, що є читабельним.
|
|
