Нові олігархи
В середовищі українських олігархів відбувається процес природного відбору
ПАРТИТУРА
Кость БОНДАРЕНКО
Минулого року в Україні була популярною тема пошуку олігархів. Інститут політики рік тому оприлюднив прізвища людей, які, на думку Інституту, підходили під визначення “олігарх”. Цим самим було дано потужний поштовх розвитку такої галузі політології, яку умовно можна назвати “олігархологією”: за нашими даними, кількість праць, що претендують на серйозний і вичерпний аналіз проблеми, протягом року перевищила сотню.
Отже, минулорічними “номінантами” у конкурсі на звання “олігарх року” були: Олександр Волков, Григорій Суркіс, Віктор Медведчук, Ігор Бакай, Віктор Пінчук, Вадим Рабинович та Павло Лазаренко. Інші джерела вважали за доцільне віднести до олігархів Олександра Ткаченка та Володимира Сівковича. Основними критеріями при визначенні олігархів були: наявність у кандидата джерел надприбутків; наявність політичних структур, контрольованих кандидатом; наявність “кишенькових” засобів масової інформації. Саме ці критерії й були визначальними при визначенні того, чи є той або інший політик олігархом, чи ні. Пройшов рік. Що ж змінилося протягом цього року?
Найслабшою ланкою в “дружному ланцюгу” олігархів став Павло Лазаренко. Його імперія виявилася “колосом на глиняних ногах”, а тому протягом року “спадщину” “дядечка Павла” було поділено. Частина дісталася бізнесмену Вікторові Пінчукові, інша частина – сім’ї Тимошенків.
Так само фактично у розпорядженні Тимошенків опинилася спадщина Ігора Бакая. Але от телеканал ICTV перейшов у відання Віктора Пінчука та його команди, а газета “Сегодня” – до маловідомих нафтотрейдерів.
“Розпорядником” майна Вадима Рабиновича став – фактично одноосібно – Андрій Деркач, який ще рік тому розглядався виключно у “зв’язці” з Віктором Пінчуком.
Зникнув із політичного обрію Володимир Сівкович. Він зберігає контроль над бізнес-об’єктами (експорт зброї та авіаперевезення дають непогані прибутки), проте позбувся засобів масової інформації, й насамперед каналу СТБ).
Олександр Ткаченко перетворився на рядового політика без особливих впливів. А ще півтора роки тому його вважали одним з імовірних кандидатів у Президенти України – настільки потужним був його політичний, бізнесовий та фінансовий капітал.
Проте з’явилися нові постаті. До “нових українських олігархів” ми б віднесли Петра Порошенка. В активі цього політика – фракція “Солідарність” у Верховні Раді, Партія регіонального відродження “Трудова солідарність України” (фактично, утворена з п’яти партій), впливи на політичну ситуацію у Закарпатській, Чернівецькій, Вінницькій, Запорізькій та в деяких інших областях. Додайте завод “Ленінська кузня” у Києві, кондитерську фабрику
ім. К. Маркса, Вінницьку кондитерську фабрику, Луцький автомобільний завод тощо. Про фінансову потужність його політичних союзників “Поступ” уже писав. Наразі у Порошенка є один значний огріх: він не має власних ЗМІ. Проте він, очевидно, спробує “вибити” СДПУ(О) з їх традиційної ніші, адже й політичні “проекти” Порошенка постали на ґрунті, відвойованому у соціал-демократів.
У СДПУ(о) – також пертурбації. Тандем “Медведчук – Суркіс” вже не сприймається нерозривним так однозначно. Політологи схильні віддавати Суркісу Суркісове, а Медведчуку – Медведчукове. Несподівано у цьому середовищі виросли власні “кандидати в олігархи” – Богдан Губський та Олександр Зінченко. Перший пробує створити Фонд “Україна – ХХІ століття” і виступати у ролі “українського Сороса” (здається, у бізнесі він також копіюватиме цього магната). Другий здійснює “розкрутку” свого імені завдяки каналу “Інтер”, парламентській фракції та комітету з питань інформації у Верховній Раді України. З’являється у “списку олігархів” і постать Анатолія Голубченка.
Колишній віце-прем’єр та один із керівників виборчої кампанії Леоніда Кучми у 1994 році, нині він виступає у ролі лідера партії “Молода Україна”. Окрім цього надбання, у пана Голубченка та його оточення існує цілий ряд бізнесових проектів. Близькою до Голубченка структурою є “Єврогаз”. Дуже вже помітним є інтерес Голубченка до Хмельницького акумуляторного та Луганського станкобудівного заводів. Щоправда, апетити Голубченка у Запоріжжі було суттєво обрізано червні цього року: тут він зазнав нищівної поразки на довиборах до Верховної Ради.
Маємо унікальний випадок: входження олігарха в структури виконавчої влади (феномен Юлії Тимошенко). Окрім фракції у парламенті та партії “Батьківщина”, Юлія Тимошенко має також вплив на фракцію УНР, а також на ряд підприємств та на газовий сектор в економіці України. Завдяки входженню в уряд, Юлія Володимирівна зуміла серйозно потіснити на енергоринку Григорія Суркіса та його епігонів (К. Григоришина, М. Бродського тощо). Із засобів масової інформації Юлія Тимошенко не має жодного видання чи телеканалу загальноукраїнського значення, а невеличкі регіональні студії не приносять бажаного ефекту.
Ще один суттєвий момент: якщо минулого року в Україні заправляли свої, місцеві олігархи, то з 2000 року намітився наплив у нашу державу іноземних структур, які намагаються впроваджувати в Україні свою політику. Так, Борис Березовський налагоджує мережу своїх видань та структур у Києві. Він, скажімо, уже провів нараду керівників молодіжних організацій, у тому числі регіональних молодіжних лідерів. Він же переносить в Україну частину своїх медіальних проектів, зокрема, намагається запустити проект “Коммерсантъ-Україна”.
Не менш активно приглядаються до України структури, зосереджені довкола “Медіа-Моста”, незважаючи на дивні пертурбації з Володимиром Гусінським.
До реальних кроків перейшли дві структури – “ЛУКойл” та “Альфа-капітал”.
Транснаціональна компанія “ЛУКойл” є однією з найбільших нафтових компаній світу. Президент “ЛУКойлу” Вагіт Алекперов став частим гостем в Україні, його приймають на найвищому рівні. За посередництвом Фонду держмайна “ЛУКойл” отримав контроль над каналом СТБ. Крім того, “ЛУКойлу” “засмакував” би Одеський нафтопереробний завод та Калуський АТ “Оріана” – один із гігантів хімічної промисловості. Популярністю у підліткових колах користується співачка Алсу – власне, Алсу Раліфівна Сафіна, донька віце-президента “ЛУКойлу” Раліфа Сафіна, також частого гостя українських урядовців.
Керівник “Альфа-капіталу” Михайло Фрідман налагоджує стосунки з середовищем, близьким до Віктора Пінчука. Фрідман, за деякими даними, також намагається встановити контроль над українськими засобами масової інформації. А от Віктор Пінчук здійснює успішну експансію за кордон. Під його контролем опинився не лише Могилівський металургійний комбінат імені М’ясникова (Білорусь), а й Таганрозький металургійний комбінат (Росія). До того ж Росія користується переважно українськими трубами, виготовленими на заводах, контрольованих Пінчуком. Інтерес до цих труб мають також азербайджанські нафтовики. Тобто маємо й позитивний момент діяльності українських олігархів.
|
|
