Вступ до "Історії Галичини"
SAPIENTI SAT
Хтось сказав, що історію держави пишуть лише тоді, коли існує проект держави. Чи проект нації. У Галичини такого проекту наразі немає. Тому, очевидно, нема і проекту історії Галичини. Свого часу таку історію не раз починали писати – від Омеляна Огоновського, а можливо, і ще раніше. І жоден проект не був вдалий, оскільки ніхто з авторів не знав: а для чого він пише історію? Яка мета? Чи це має бути просто краєзнавчий нарис (на кшталт розтиражованих низькопробних “Історій Гуцульщини”)? Чи повноцінна історія? А якщо повноцінна – отже, з певною концепцією, з певною метою, з певною ідеологією...
Історія галичан – це історія народу з нереалізованим імперським потенціалом. Імперії мають властивість до постійної експансії, до постійного розширення.
Русь найбільшої могутності досягла за Святослава та Володимира. Обоє були пасіонарними володарями, котрі здійснювали експансію своєї імперії. Ярослав Мудрий припинив експансію (визначивши південний кордон Русі) й тим самим прирік імперію на колапс. Експансія – постійний процес, у якому може існувати імперія.
Галичани постійно намагалися здійснювати експансію. У часи Ярослава Осмомисла вони здобували чорноморське узбережжя – не знаючи, як ним ефективно розпорядитись. У часи Данила Галицького вони опанували Київ – не знаючи до пуття, для чого він їм потрібен. Галицькі князі захоплювали Литву – і не закріплювалися там, бо в ментальності галичан закладений споконвічний потяг до “чистого процесу”. Здобуття мети, отримання кінцевого результату розбалансовувало галицьку еліту: вона була ладна починати новий проект замість продовжувати, розбудовувати наявний. Бо в серцях була певна ностальгія за Вічною Імперією. Згодом Ольжич мріятиме про “Імперію трьох суходолів”, а Косач – про “непохитний Імперії прапор”. Поети найкраще вміють відобразити підсвідоме...
Останні два століття галичани присвятили здобуттю Києва. Можливо, вони не знали, для чого він їм, той Київ. Це бажання було рівноцінним бажанню Атили завоювати Рим. Король гунів не хотів стати римським імператором – він хотів просто пройтися римськими вулицями і поспостерігати пожежу Колізею та гвалт дружин римських патриціїв. Галичанам же хотілося пройтися Хрещатиком, не почуваючись чужими в російськомовному середовищі. Атила задовольнився тим, що до нього з Рима вийшов Папа і визнав його Бичем Божим. Галичани задовольнилися тим, що до них із Києва час від часу приїздить Президент і наголошує на “внеску галичан у виборчий процес”.
Упертість галичан заслуговує на повагу. Вони забували про уроки історії. Забули, наприклад, про те, що порівняно недавно вже здобували Варшаву – і навіть посадили на престол почергово двох галицьких королів: Міхала Вишневецького та Яна Собєського. Та після здобуття Варшави потрібно було ставити іншу мету. І тому з’являється міф про Велику Україну (він реально мав у своїй основі міф про Велику Галичину – від моря до моря). З’являється гімн України, написаний галичанами. З’являється історія України, написана галичанами. З’являється Українська Революція, лідером якої став галичанин Грушевський, а основною ударною силою, гвардією – Галицький корпус Січових Стрільців. З’являється, врешті-решт, єдина організована сила, яка відстоювала зі зброєю в руках інтереси української революції – сформована переважно з галичан УПА!
Українська революція, що розтягнулась у часі ледве чи не на ціле ХХ століття, як виявилося, була потрібна лише галичанам – виключно для задоволення їхньої імперської ментальності, їхньої пасіонарності – всього того, що лежало в підгрунті й формувало Ідею.
У 1991 році Київ знову було здобуто. Що більше, було знову здобуто Україну! Для чого? Цього галичани не знали. Вони знову повернулися до Львова, залишивши в Києві нечисленну залогу, яка поступово “українізувалась”, асимілювалася, втрачала у своїй ментальності галицькі ознаки.
Минуло тільки десять років, а галичани знову збираються в похід. Тепер уже починають піднімати гасло своєї ідентичності й самоорганізації. Галичани кажуть, що їм потрібна власна держава. Вони хочуть заховатись у кордони. Та обмеження Імперії є смертю Імперії. Кінець експансіонізму – це початок колапсу та роздроблення. Чи усвідомлюють це галичани? Чи готові вони змінити свою ментальність?
І чи потрібна їм історія? Адже історія – це опис минулого. Справжні імперії не мають минулого – вони мають майбутнє. Навіть якщо імперія умовна і знаходиться в серці кожного окремого галичанина. Імператор Цинь Шихуанді у ІІІ столітті до Р.Х. наказав спалити всі книги, щоби китайці дивились уперед, у майбутнє, а не назад, у минуле...
А може, галичани, здобувши державність, знову занехають свій готовий проект, віддадуть його на відкуп іншим (як це було у випадку з Україною) і підуть на здобуття нових висот?
І так – вічно, до нескінченності...
Кость БОНДАРЕНКО
|
|
